Українці Сьогодні

Однієї суботи все змінилося. Марта пішла до Ганни Іванівни раніше, бо Назар затримався на роботі. Увійшла без дзвінка – двері були прочинені. І коли переступила поріг, то відразу випадково почула розмову свекрухи з сусідкою. – …Та яка з неї господиня? Вона нічого не вміє! Назар і на роботу ходить, і всі домашні справи робить, а вона лише по кав’ярнях ходить. Марта застигла. Вона могла зайти й сказати: «Я все чула». Могла гримнути дверима й піти. Але щось у ній зупинило це. Вона просто зробила вигляд, що щойно зайшла

Марта приїхала в місто після весілля, несучи з собою кілька скромних речей і велику

Життєві історії 0

Село, городи, гумові чоботи – мені все це набридло. Іване, ти вибач, але різні ми з тобою. Я йду, – Галина збирала речі, а Іван просто не міг зрозуміти, що він зробив не так. Усі так живуть, а як інакше? Та втримати дружину, яка вирішила змінити своє життя, він не зміг. Галина пішла, залишивши в душі Івана велику пустку. Познайомилися вони на Івана Купала, і за іронією долі, саме на Івана дружина потім і пішла, тому свій день Ангела Іван не любив. Але і не скаржився. Життя з дитинства навчило його бути сильним і мовчазним

– Село, городи, гумові чоботи – мені все це набридло. Іване, ти вибач, але

Життєві історії 0

Ти знову поставила чашки не туди, – сердито кинув Сергій, зазираючи в кухонну шафку. – І добрий ранок тобі, – втомлено усміхнулась Олена, продовжуючи різати хліб. – Може, кави? Сергій щось буркнув собі під ніс і вийшов з кухні. Віднедавна ранки у їхньому домі втратили тепло. Начебто і не було серйозних суперечок, але відчувалася тріщина. Мов у склі: ледь помітна спершу, вона розросталася поволі, але вперто

– Ти знову поставила чашки не туди, – сердито кинув Сергій, зазираючи в кухонну

Життєві історії 0

Якось на початку літа біля Маріїної хати зупинилася стара автівка. Вийшла з неї молода дівчина – струнка, темноволоса, з міста, видно, бо вся в модному. – Доброго дня, – несміливо озвалася. – Ви – пані Марія? – Так, я. А ти хто будеш? – Я… я Софія. Донька Оксани. Моя мама казала, що ви їй життя врятували. Марія аж злякалася. І раптом у пам’яті виринула картина з юності: дощова осінь, мокра дівчина в чужому пальто, перелякані очі

Марія вже й не чекала щастя, жила собі і вважала своїм обовʼязком просто допомагати

Життєві історії 0

Світлана жила у місті, мала гарну роботу, двоє дітей і чоловіка. Усе життя крутилось у шаленому ритмі: садочок, школа, офіс, закупи, звіти, секції. Телефон розривався від повідомлень, а календар був розписаний до останнього рядка. – Донечко, ти ж приїдеш до нас на Великдень? – дзвонила їй мама з села, лагідним, трохи втомленим голосом. – Ой, мамо, не знаю… У нас тут завал. Ще й Оленка підкашлює. Може, після свят… – пояснювала Світлана, вже думаючи про вечерю й те, що забула купити пральний порошок. – Ну то нічого. Як зможеш, то приїдеш. Ми з татом не ображаємось, але завжди тебе чекаємо

Світлана жила у місті, мала гарну роботу, двоє дітей і чоловіка. Усе життя крутилось

Життєві історії 0

Андрійку, ти хороший. Ти просто ще не знаєш, як це – коли тебе люблять. Малий мовчав, ховав очі. Але приходив знову і знову. І з часом почав допомагати: приносив воду, підмітав біля лавки, носив дрова. – Чому ви мені допомагаєте? – спитав він одного разу. – Бо одного дня і ти комусь допоможеш. І добро піде далі. Як коло по воді. Минуло багато років. Баба Оля постаріла. Пиріжків вже було менше – руки боліли, зір підводив. Але вона сиділа на тій самій зупинці, з тим самим кошиком і тією ж щирою усмішкою

– Бабцю Олю, а можна я ще раз пиріжка візьму? – запитав хлопчик у

Життєві історії 0

– Я поїду до батьків на тиждень. Чоловік навіть не запитав, чому. Лише знизав плечима: – Як хочеш. Я не тримаю. Вона поїхала. І не повернулась за тиждень. І не за два. Василь не скучав, але він почав помічати, що хата порожня. Що чай сам не заварюється. Що сорочки лежать брудні. Що тиша ріже вуха. Василь уперше в житті прибирав сам, варив щось примітивне, пробував полагодити праску. А ще – сидів на лавці й мовчки дивився на захід сонця. І згадував

Коли Марія зібрала валізу і сказала, що з неї досить, Василь не міг повірити,

Життєві історії 0

Тут є вісім тисяч, а ще додам з тих, що відклала в минулому році, і вистачить, щоб віддати Петру те, що обіцяла, – я перераховувала гроші, а в голові вже крутила бізнес-план. Все сходилося – 10 тисяч я віддам Петру, і ще залишиться мені 5, щоб почати власну справу. Я вирішила закінчувати з заробітками, бо вічною заробітчакою я бути не хочу, до того ж, і привід гарний є – Петро мене заміж покликав, хоче щоб я переїжджала до нього і ми жили разом. Про свої плани я ще нікому не говорила, не знаю як це сприйме моя доросла дочка і внуки, адже мені 60 років. Але ж на цьому життя не закінчується, навпаки, все тільки починається

– Тут є вісім тисяч, а ще додам з тих, що відклала в минулому

Життєві історії 0

А може є ще хоч якийсь вихід? Не хочу я жити з твоєю мамою, – чесно зізналася Галина своєму чоловікові. – Я все розумію, але повір, що для нас зараз це найкращий вихід. До того ж, це ненадовго, поки ми не придбаємо своє житло, – заспокоював дружину Степан. – Ну що, Галинко, вітаю в нашій хаті, – сказала Ганна Миколаївна, окинувши свою нову невістку уважним поглядом. – Дякую, мамо, – злегка натягнуто усміхнулась Галина, тримаючи в руках валізу та букет півоній. Передчуття у неї були не вельми добрі. Жили вони тепер разом. Хоча хата велика – два входи – але земля і кухня були спільні. І це стало справжньою проблемою

– А може є ще хоч якийсь вихід? Не хочу я жити з твоєю

Життєві історії 0

Світлана все життя вважала Надію своєю найкращою подругою. Їхнє знайомство почалося ще в першому класі. Після школи Світлана поїхала в Київ. Надя лишилася у райцентрі, поступила в медичний. Вони писали листи – справжні, на папері. А потім зʼявилися телефони, дзвінки раз на тиждень, а далі – життя, у кожної своє. Світлана вийшла заміж. Чоловік – столичний, серйозний, з поважної родини. Переїхали з чоловіком в інше місто, бо його по роботі відправили. Народилась донька, а потім життя покотилося вниз. Коли було особливо важко, і нестерпно, Світлана телефонувала Наді, це була єдина людина, якій вона довіряла

Світлана все життя вважала Надію своєю найкращою подругою. Їхнє знайомство почалося ще в першому класі.