Українці Сьогодні

Коли майбутній зять поїхав, Марія дочекалася, поки хвіртка закриється, і обернулася до дочки: — Наталю… ти це серйозно? Дитино, ти ж у нас така гарна… а він… ну він же… — Що «він»? — різко обірвала Наталя. — Він некрасивий, дитино. Ну не такий зять, якого я собі уявляла. Очі Наталі миттєво наповнилися сльозами. Вона стиснула губи. — Мамо… ти життя прожила, але нічого не зрозуміла. Людей не по красі міряють. Я його люблю! І він — найкращий. А те, що він не модель… То я що, по виставкам чоловіка вибираю? Марія хотіла ще щось сказати, але Василь сказав своє слово: — Все, Маріє. Якщо вона щаслива — чого ти вчепилася в те лице? Хіба лише красою вимірюється щастя

У Василя та Марії була одна-єдина дитина — Наталочка. Село їхнє невелике, кожен усіх

Життєві історії 0

Вранці Софія вже сиділа в потязі на Перемишль. Вона дивилася у вікно на засніжені українські поля і думала про майбутні шість місяців. Робота обіцяла бути важкою — пакувальницею на великому логістичному складі, але ціль у вигляді 150 000 гривень наближала до мрії про нове життя. Перші тижні у Вроцлаві пролетіли, як один сірий день. Софія вставала о п’ятій ранку, їхала на склад, годинами стояла за конвеєром, розбирала коробки, маркувала, пакувала. Тіло гуділо від втоми. Увечері вона валилася без сил у знімній кімнатці гуртожитку, яку ділила ще з трьома дівчатами, і засинала, ледве торкнувшись подушки. Вероніці, точніше, Дарині, вона дзвонила рідко, зазвичай у вихідні, коли могла дозволити собі п’ять хвилин на розмову. — Як справи? Квартира в порядку? — Та все гаразд, — відповідала сестра. Голос її здавався на диво веселим, навіть занадто. — Була минулого тижня, провітрила, полила вазони. Все чисто, як ти й залишила. — Квитанції прийшли? Ти їх оплачуєш? — Прийшли, я їх на полицю поклала. Не хвилюйся. Я ж відповідальна. Розмови були короткими. Дарина завжди відповідала односкладно, ніби поспішала кудись

Софія закривала валізу, і звук блискавки розворушив тишу. Вона востаннє оглянула кімнату, що дісталася

Життєві історії 0

З першого ж дня знайомства зі своєю невісткою Марина вирішила, що зробить усе, аби в їхній родині їй було затишно, комфортно та зручно. Марина усе робила для неї, вирішила, що вони стануть найкращими подругами. Але, як часто буває в житті – від добра добра не чекай. — Марино, добрий вечір. Іван мені сказав, що ви сьогодні відпочиваєте у заміському клубі? А можна я під’їду до вас на пару годин? Свекруха не знала, що й сказати на це, бо відмовити цій невістці було важко

— Марино, у вас є щось швидке, щоб перекусити? — поспіхом запитала Юлія. —

Життєві історії 0

Смакуючи борщем і поглядаючи на яблучний пиріг, що чекав своєї черги, Андрій подумав: «Як удома все-таки добре. Тихо. Спокійно. Без напруги». А перед вихідними Марта запропонувала: — Андрію, може, на суботу й неділю поїдемо в Карпати? Це ж наша річниця знайомства, пам’ятаєш? Та й Юрчику не завадило б подихати гірським повітрям. В Андрія на вихідні були зовсім інші плани. Його секретарці, Карині, цього разу захотілося погуляти. Андрій важко зітхнув: от спробуй тепер пояснити своїй секретарці, що поїздку доведеться скасувати, але заради дружини і сина, погодився

Марта відчувала, як морозний вітер проймає її наскрізь, хоча стояла вона у теплій квартирі.

Життєві історії 0

В той вечір Ірина літала, як на крилах, вона збиралася сказати чоловікові, що хорошу роботу знайшла. Як тільки хотіла почати, Сергій заговорив сам. — Ірино, нам потрібно серйозно поговорити. Річ у тім, що я давно і багато працюю. Загалом, прости мене, але у мене є інша. Це співробітниця з моєї фірми, — Сергій розповідав це, опустивши очі. — У якому сенсі? — не відразу усвідомила Ірина. — Я подаю на розлучення. Будинок повністю залишаю тобі та дітям. — Ти що? У нас троє дітей! — не могла повірити Ірина. Але чоловік далі розповідав

Ірина, безсумнівно, усвідомлювала, що рано чи пізно вихід із декретної відпустки стане неминучим етапом.

Життєві історії 0

Я відмовляюся від дачі, — Олена говорила повільно, чітко вимовляючи кожне слово, вкладаючи в них всю свою рішучість. — Але натомість я хочу оформити на себе нашу міську квартиру. Повністю. Ту, де ми з Павлом зараз живемо. Повисла абсолютна, дзвінка тиша. Павло зблід. — Олено, ти про що говориш? — Про справедливість, — вона повернулася до нього. — Твоя мати хоче захистити сімейне майно від чужої жінки. Я також хочу захистити своє майно. Квартира куплена у шлюбі, на спільні гроші. Я маю на це право. Тетяна Миколаївна схопилася з місця. — Як ти смієш? Це квартира Павла! Це ви придбали її у шлюбі! — Наша квартира, — поправила Олена. — За законом. Так само, як ця дача стала б наполовину моєю, якби ви оформили її на Павла. Ви самі про це говорили. Якщо я для вас не сім’я, то мені потрібна моя частка. Ти підпишеш відмову від своєї частки в квартирі, я підпишу відмову від дачі. По-чесному

Це була звичайна п’ятниця, але для Олени вона розпочалася із внутрішнього неспокою. Вона стояла

Життєві історії 0

Негайно вези цю шубу назад! Гроші нам потрібні на ремонт на дачі! Діма казав, треба новий насос для свердловини! — заявила свекруха. Я подивилася на них — на матір та сина. На двох людей, які бачили в мені лише гаманець, зручну послугу, постачальника ресурсів, але ніколи — жінку, дружину, особистість. — Ні, — сказала я. — Що? — Марина Петрівна не зрозуміла. Їй ніколи не казали “ні”. — Я сказала ні, — повторила я, і це слово пролунало у кімнаті, як постріл. — Шубу я не віддам. І грошей на ваш насос, на вашу дачу, на ваші потреби я більше не дам. Діма мовчав. Він дивився в підлогу, і на його обличчі було видно, що він розривається між багаторічною звичкою підкорятися і новим, незрозумілим для нього опором. І я чудово знала, хто в цій сутичці переможе. Завжди перемагала вона. — Все, я пішла, — сказала Марина Петрівна, демонстративно вдягаючи рукавички, наче знімала із себе відповідальність. — Якщо у вас такі порядки, я й кроку не зроблю в цей будинок. Поки що вона не вибачиться

Це сталося у п’ятницю ввечері, у пізню годину, коли місто вже вдяглося у мерехтливі

Життєві історії 0

Ой, мам… — нарешті сказала вона, — ні, ніяк не зможемо. Богданів найкращий друг жениться. Ми на весілля йдемо. Ну ти ж розумієш… — Розумію… — сказала я, але в горлі щось застрягло. — Шкода. Я думала, хоч трошки побудемо разом. — Мам… ну й ми би хотіли. Але ж річниць у вас буде багато. А весілля… ну, один раз. — Угу… — тільки й видушила я. Коли поставила слухавку, руки мимоволі затремтіли. Набрала сина. Ледь почула третій гудок — відповів. — Мам, привіт! Що ти хотіла? — Синочку, ми вас чекаємо в неділю. Річниця ж у нас… — Мам, ну… я не зможу. Ми з Ірою з дітьми поїдемо до її батьків. Обіцяли давно. Не перенесеш? Не перенесу. Це ж ми з татом. Це наш день

Останнім часом я стала помічати щось дуже недобре. Наче ниточка, що зв’язувала мене з

Життєві історії 0

Віра здригнулася і різко прокинулася. Телефонний дзвінок о пів на п’яту ранку був як удар блискавки, що розірвала густу тишу. Дзвінки в такий час завжди сповіщають про щось недобре. На екрані — Олена, її мати. — Так, мамо? Що сталося? — Віро, бабуся Анастасія. Її не стало. — Як це?! В поліклініці ж запевняли, що ситуація стабілізувалася, казали про поліпшення! — Не знаю, доню. Швидко їдь в її квартиру, я тобі зараз скажу, що ти маєш зробити. Віра швидко викликала таксі, тоді вона ще не підозрювала, що на неї чекає в бабусиній порожній квартирі

Віра здригнулася і різко прокинулася. Телефонний дзвінок о пів на п’яту ранку був як

Життєві історії 0

Віра не спала до ранку. І коли небо почало сіріти, Віра пішки дісталася до сусіднього села, де колись жила її давня подруга-заробітчанка Олена. Олена відчинила двері, побачила втомлене обличчя Віри і мовчки впустила її. Віра розповідала довго, майже плачучи, про дах, про плитку, про нову жінку, про мовчання Миколи, про сина. Олена вислухала мовчки, не перебиваючи. Потім налила Вірі чаю з травами. Довго мовчала, дивлячись у вікно. А потім сказала просто, без жалю, але з неймовірною твердістю: — Вірко, а що ти тепер тут будеш робити? Вони ж тебе не чекають. Твоя праця потрібна, а ти — ні. Вони не цінують тебе, вони цінують твої гроші. — Але ж… це мій дім, — прошепотіла Віра. — Ні, — відрізала Олена

Коли Вірі виповнилося сорок п’ять, вона стояла на порозі не стільки зрілості, скільки зведених