Я тут порахував наші витрати за цей місяць. Костюм обійшовся в копієчку. Плюс подарунок шефу — ми з хлопцями скидалися на дорогий годинник, моя частка чимала. А тепер дивись… — він повернув до неї екран телефону. — Нова сукня для тебе — це мінімум три тисячі, якщо не купувати мотлох. Зачіска, макіяж у салоні — ще півтори. Манікюр — п’ятсот. Взуття? У тебе ж немає туфель під нову сукню? Ще дві тисячі. А ще ж треба куртку якусь пристойну, бо в твоїй старій плащівці соромно з машини виходити біля входу.  — Разом виходить майже вісім-дев’ять тисяч на один вечір, — підсумував Віктор. — І це тільки щоб ти «постояла поруч». Я подумав… Нащо нам зараз такі витрати? У нас за опалення борг, Маринці на навчання треба відкласти. — Але ж Володимир Антонович запрошував з дружинами… — голос Лариси ледь тремтів. — Ти сам казав, це важливо для репутації. — Та хто там на тих дружин дивиться? — махнув рукою Віктор. — Скажу, що ти прихворіла. Тиск піднявся або застуда. Ніхто й не помітить. Там буде суто чоловіча компанія, вирішуватимемо серйозні справи. Тобі там буде нудно, тільки ноги в нових туфлях натреш. Короче, я поїду сам. Так раціональніше
Понеділок почався для Лариси як зазвичай — з аромату меленої кави та прасування сорочок.
Ви до кого, жінко? — підозріло запитав молодик у формі. — До сина я, до Віктора! Оце іменини в нього сьогодні. Ліда піднялася на 12-й поверх. Серце калатало так, що здавалося, от-от вистрибне. Вона натиснула на дзвінок. Двері відчинив Віктор. Він був у шовковому халаті, з чашкою кави в руці. Побачивши матір, він зблід. — Мамо?.. Ти… як ти тут? Чому не попередила? — Сюрприз, синку! — Ліда сяяла, намагаючись не помітити розгубленості в його очах. — З днем народження, рідний! Оце привезла тобі всього… домашнього. Він відступив, впускаючи її в передпокій. Квартира була біла, стерильна, схожа на операційну. На кухні почувся звук кавомашини. Вийшла Лариса в короткому халатику. — Вікторе, хто там? — вона зупинилася, оглядаючи Ліду та її брудні від вокзальної пилюки сумки. — О… добрий день. — Добрий день, Ларисочко! — Ліда кинулася до сумки. — Я тут вам і ковбаски, і шкварки, і вареннячко малинове, Вітя в дитинстві так любив
Ранок у селі починався не з кави, а з важкого зітхання старих хвірток і
Віка на неслухняних ногах підійшла до холодильника. Він був майже порожній. Сергій забрав усе: каструлю з холодцем, контейнери з олів’є, домашню буженину, дорогий сир і навіть пляшку ігристого. Він вигріб навіть майонез і пачку масла. На столі, де ще годину тому стояли миски з нарізкою, панував ідеальний порядок. Тільки посеред скатертини лежала невелика картонна коробка і телефон, який спалахнув повідомленням. Сергій: «Віко, не тримай зла. Я зрозумів, що нам не по дорозі. Я покохав іншу, її звати Аліна. Вона — мій ковток повітря. Я забрав свої речі і частину продуктів, щоб не бігати по магазинах першого числа. Твій подарунок на столі. Щасти в новому році»
Передноворічне повітря в квартирі Вікторії було густим від ароматів. У духовці доходила домашня буженина,
Знову порожня пісна каша?! — пані Стефанія, мати Оксани, зневажливо відсунула від себе порцію. — Сашко, йди-но сюди, золотий мій. Бабуся тобі зараз нормальних котлет зігріє, домашніх! Не можна дитині таку пісну страву їсти, животик болітиме. — Мамо, котлети в холодильнику, я зранку смажила, — Оксана винувато глянула на чоловіка, намагаючись згладити кути. — Просто макарони зварити було швидше, ми ж тільки з роботи. — Швидше! — підхопила Стефанія Іванівна, гордо здійнявши підборіддя. — Вічно ви кудись біжите! А родина має харчуватися повноцінно. Хіба ж це господарка, хіба це нормальна господиня, що чоловіка та дітей макаронами годує
Вечір у затишному мікрорайоні Івано-Франківська дихав прохолодою осені, але всередині квартири Оксани та Ігоря
Знову біля каструль пораєшся? — голос Раїси Степанівни, свекрухи, прозвучав суворо. — І для чого? Який сенс у цьому твоєму «господарстві», якщо в хаті порожньо? Годувати-то нікого, дітей нема! Віра не обернулася. Вона лише сильніше стиснула ручку черпака. — Добрий вечір, Раїсо Степанівно, — тихо промовила вона, намагаючись зберегти рештки спокою. — Не добрий він! — свекруха пройшла до столу, презирливо оглядаючи ідеально чисту стільницю. — Я щойно від Надії з сусіднього під’їзду. Знаєш що? У неї вже третій онук народився! Третій! А я? Що маю я на старість? Порожнечу! Мій Ігорчик, моя єдина надія, натрапив на таку, що не дай Боже! Ти не подарувала йому дітей! Віра повільно відклала черпак на підставку і повернулася до жінки. — Раїсо Степанівно, ми вже мільйон разів про це говорили, — голос Віри був занадто рівним, і саме це лякало. — Я не винна в тому, що сталося. Недуга не питає дозволу
Надвечір’я у Хмельницькому видалося вогким і непривітним. Сіре небо, важке від низьких хмар, немов
Мам, я маю дещо сказати. Минулої суботи, коли ти була в бабусі, до тата приїжджав дядько Степан, брат Світлани. Вони довго сиділи в гаражі. А потім тато попросив мене допомогти перетягнути якісь коробки та сумки з його машини в гараж. Сказав, що це «сюрприз для мами» на ювілей і щоб я нічого не казала. У мене всередині все похололо. Отже, це не був спонтанний порив. Це був чітко спланований план. Він уже навіть речі їхні почав приймати, поки я нічого не знала. — Це були речі тітки Світлани, так? — запитала Марійка, і в її очах з’явилися сльози. — Ти не винна, дитино, — я притиснула її до себе. — Це дорослі ігри, у які тебе не мали права втягувати. У цей момент у коридорі почувся різкий дзвінок у двері. Наполегливий, довгий. Хтось буквально тиснув на кнопку, не відпускаючи. — Кого це ще принесло? — почула я голос Олега, який пішов відчиняти
І ти справді думала, що за двадцять років пізнала людину до останньої клітини, а
Ларисо! Де мої шкарпетки?! — голос Віктора, чоловіка, прорізав тишу коридору, наче іржава пила по металу. — І взагалі, чого ти там порпаєшся так довго? Вечеря хоч готова, чи я знову маю чекати до ночі? Жінка на мить заціпеніла. Вона відчула, як в середині піднімається знайома хвиля глухого роздратування, яку вона звикла придушувати роками. Витерши руки об старий, вицвілий фартук, вона повільно обернулася. Це було її звичне «доброго вечора» — щодня одне й те саме, без жодних змін, наче в поганому кіно, яке крутять по колу. — Вікторе, твої шкарпетки лежать рівно там, де ти їх учора ввечері жбурнув під диван! — вигукнула вона у відповідь, намагаючись зберегти бодай залишки спокою. — А щодо вечері. Знаєш, я лише сорок хвилин тому переступила поріг дому після зміни в лікарні
Вечірній Івано-Франківськ повільно занурювався в сизі сутінки, розчиняючи у своєму мареві гострі шпилі старих
Одного вечора у двері подзвонили. На порозі стояла Надія. Вона була в старій куртці, без макіяжу, з очима, повними відчаю. — Пустиш на хвилинку? — тихо спитала вона. — Ні. — Максиме, мені дуже важко. З роботою проблеми, житло знімати дорого… Я зробила велику помилку. Я тільки тепер зрозуміла, що в нас було все, а я це зруйнувала. — Надіє, ми це вже обговорювали. Минуле не повернеш. — Але ж дванадцять років… Хіба вони нічого не варті? Максим подивився на неї. Він не відчував ні злості, ні жалості. Тільки порожнечу. — Варті. Але вони залишилися в минулому часі. Він зачинив двері, а через рік одружився з Ольгою
Максим стояв біля вікна, спостерігаючи, як затяжний осінній дощ ритмічно барабанить по склу. У
Марія Степанівна приготувала голубці. Всі сіли за стіл. Олена вже відкрила була рота, щоб сказати щось про товщину капустяного листу, але раптом піймала погляд Мирослави — спокійний, але дуже виразний. І вона замовкла. Після обіду вони залишилися вдвох на кухні — допомагали матері мити посуд. — Слухай, Миро… — почала Олена, не дивлячись на невістку. — Я тоді справді образилася. Думала, ти мене з родини викреслила. А потім ми з Ігорем вдома вечеряли, я приготувала печеню. І він раптом каже: «Знаєш, Олено, а Мирослава була права. Ти і мене так втомила своїми повчаннями, що я вже смаку їжі не відчуваю». Олена зітхнула, витираючи тарілку. — Я спочатку хотіла йому ту печеню на голову вивернути. А потім пригадала себе малою. Мене мама теж завжди муштрувала. «Жінка має бути ідеальною, господиня має бути найкращою, інакше тебе поважати не будуть». От я і звикла, що повага — це коли ти всіх повчаєш і показуєш, яка ти крута
— А що це в тебе такий каламутний суп? — голос Олени розрізав тишу
Ти що собі дозволяєш? Перед моїми подругами! — Ніна Петрівна примружилася. — Я дозволяю собі бути чесною, — Софія підвелася. — Чай пийте самі. Я піду прогуляюся, поки в моєму домі триває цей сеанс колективного виховання. Вона пішла на кухню, щоб набрати води, і завмерла біля раковини. З коридору долинуло шепотіння. Воно не було тихим — воно було розраховане на те, щоб його почули. — І ось на таку він життя витрачає, — зітхнула Ніна Петрівна. — Пам’ятаєш ту дівчину, з якою він у інституті зустрічався? Яка вона була хазяйновита, тиха, слова впоперек не скаже. А ця? Тільки й знає, що права качати та іпотекою дорікати. — Ну так, — підхопила Раїса. — Галаслива вона. З нею чоловік не відпочиває, а вічно на війні. Бідний Олексій, зовсім змарнів. Софія відчула, як холод пробіг по спині. Вона чекала, що Олексій щось відповість. Хоч щось. Що він скаже: «Мамо, досить». Або: «Вона моя дружина, не смійте». Але пролунало інше — втомлене, байдуже, майже звичне: — Та гаразд вам… Я вже звик. Нормально все. Потерпимо якось
— Ви взагалі розумієте, що ви робите? — Софія сказала це не голосно, а

You cannot copy content of this page