Українці Сьогодні

Мариночко, ну що ти кричиш на всю вулицю? Люди ж почують, не ганьби матір на старості років. Я тільки смикну ось тут, під самим парканом, зовсім трошки, під кріп та петрушку. Своя ж зелень — то здоров’я! — Ні! Я сказала — ні. Жодної петрушки, жодного кропу, і тим паче ніяких кабачків. Ми це обговорювали сто разів ще до того, як заїхали сюди. — Але ж земля пропадає! Ти подивися, який чорнозем масний, гріх такому добру під травою киснути. Я ось тут, з краєчку, нікому й заважати не буде. — Мамо, поклади лопату. Або я зараз сідаю в машину і їду, а ти добиратимешся до міста електричкою з трьома пересадками. Сама. Галина Петрівна підібгала губи так, що вони перетворилися на тонку білу ниточку. З демонстративним металевим дзвоном вона кинула штикову лопату на землю. Інструмент відскочив від щільної дернини й глухо вдарився держаком об новенький паркан, який ми тільки-но встановили. — Невдячна ти, Марино. Егоїстка. Я ж для вас стараюся, щоб вітаміни свої були, без тієї хімії магазинної. А ти… Тьху! Мати розвернулася і, човгаючи старими капцями, побрела в бік будинку

Це реальна історія про те, чому іноді бути «поганою донькою» — це єдиний спосіб

Життєві історії 0

О, ти прийшла, — не піднімаючи очей, кинув чоловік. — А що на вечерю? Я щось зголоднів. Інна повільно зняла пальто. Повісила на вішалку. Вона відчувала дивний спокій. Такий спокій буває на місці згарища, коли вже нічого не горить, бо просто нічому. — Юро, — сказала вона тихо, заходячи в кімнату. — Хто та жінка в світлому пальті, яку ти підвозив сьогодні о шостій? Він здригнувся. Пальці на клавіатурі на мить завмерли, але він швидко опанував себе. — Ти про що? Яку жінку? — Ту, яку ти висадив біля центру. Ти відкрив їй двері. Усміхався. Дощ ішов, Юро. Пам’ятаєш? Ти допоміг їй вийти, щоб вона не заляпала свої світлі туфлі. Він закрив ноутбук і нарешті подивився на неї. В його очах не було каяття. Там було роздратування. — Ой, ну почалося. Колега це. Попросила підвезти, їй було по дорозі. Що ти знову вигадуєш? Тобі аби тільки сцену на рівному місці влаштувати

Ви коли-небудь помічали, як тихо помирає жіноче терпіння? Це не схоже на гучний скандал

Життєві історії 0

Степане, що це за папери в нашій скриньці?! — голос Валентини затремтів. — Тут написано про якусь величезну заборгованість перед банком і арешт рахунків! Степан застиг. Його обличчя на мить стало сірим. — Валю, ну чого ти відразу здіймаєш галас? Зараз стільки незрозумілих людей розвелося, розсилають усяку дурню. Мабуть, просто помилилися адресою. — Помилилися?! Тут чорним по білому: «Павленко Степан Петрович, проспект Коцюбинського». Наша квартира, твоє ім’я! Степане, ти що, брав кредит без мого відома? Чоловік пройшов на кухню, налив собі води, намагаючись вгамувати внутрішнє хвилювання. — Дай-но гляну. Певно, хтось із сусідів наплутав або в банку збій. Зараз у багатьох так. — Тут написано, що ти винен понад чотириста тисяч гривень! Які штрафи, які пені? Степане, звідки ці цифри? Ми ж тільки влітку ремонт закінчили, ти казав, що премію дали

Над Поділлям повільно згасав теплий осінній вечір. У квартирі подружжя Павленків пахло свіжою випічкою

Життєві історії 0

Надіє! Чому ти злюща така? Мама ж просила допомогти з переїздом для Юрчика! — голос чоловіка, Тараса, вивів її зі заціпеніння. Тарас стояв у коридорі, приміряючи нові кросівки, які вона купила йому минулого тижня. — Знову Юрчик? Тарасе, я вчора відкрила наш спільний рахунок. Ти знаєш, що за останній рік ми «інвестували» у твого брата майже сто тисяч гривень? Це гроші, які мали піти на навчання нашої доньки в ліцеї. Це гроші, які я заробляла на двох роботах, поки ти «входив у становище» своєї родини. — Ну, Надь, не починай. Юра ж молодший, у нього зараз важкий період, він намагається бізнес відкрити. Мама каже, що ми як старші маємо підтримати. — Підтримати — це дати пораду. А оплачувати його оренду в центрі міста, купувати йому кавомашину за двадцять тисяч і давати гроші на хліб, поки я ходжу в одних джинсах три роки — це не підтримка. Це наглість

Червневий вечір у Франківську видався напрочуд парким. У повітрі пахло липою та дощем, що

Життєві історії 0

Дарино, віддай сережки. Марія Павлівна стояла в коридорі, навіть не роззуваючись. Її пальці, трохи вузлуваті від віку, нервово стискали ручку сумки. Був ранок суботи, той самий час, коли сонце тільки починає заповнювати кухню, а в повітрі пахне свіжою кавою. Чайник якраз почав свій переливчастий свист, але звук цей раптом здався не затишним, а тривожним. Степан, розпатланий і сонний, вийшов із кімнати, потираючи очі. — Мамо? Ви так рано? Що сталося? — Нічого не сталося, сину. Просто віддай мені ті сережки. Вони в Дарини все одно стоять без діла, припадають пилом, а мені вони потрібні

Ви коли-небудь замислювалися, наскільки крихким є мир у родині, де все тримається не на

Життєві історії 0

Ти дивися, яка вона хитра! — голос Оксани, дружини її батька, мачухи, порушив тишу. — Думаєш, Катю, ми не розуміємо, чому ти тут «оселилася»? Гадаєш, ми не бачимо, як ти обходжуєш бабусю Ганну, аби вона відписала цю трикімнатну квартиру в центрі тільки тобі? Катерина застигла. Оксана стояла в дверях кухні, склавши руки, а за її спиною маячив батько Катерини, Павло. Він відводив погляд, розглядаючи старий візерунок на лінолеумі. — Оксано, про що ти кажеш? — голос Катерини тремтів від образи. — Я переїхала сюди три роки тому, коли бабуся занедужала. Ви тоді самі сказали: «Катю, ти молода, в тебе немає сім’ї, доглянь бабусю, а ми будемо допомагати грошима». — Це було тимчасово! — втрутився батько. — Ми думали, вона за місяць-другий одужає. А ти тут пустила коріння. Тепер ми дізнаємося, що ти водила до неї нотаріуса? Ти вирішила рідного батька без спадку залишити? Бабуся Ганна, яка сиділа в кутку за столом, мовчала, але сльози повільно котилися по її щоках

Над старим львівським подвір’ям, де розлогі каштани кидали густі тіні на бруківку, панувала недільна

Життєві історії 0

Мамо, ти куди зібралася?! — Леся буквально вчепилася в рукав материної кофти, коли та застібала стару валізу. — Ти що, знущаєшся? У Павлуся завтра день народження, гості прийдуть, куми з району приїдуть! Ти при своєму розумі? Ганна поглянула на доньку. У цьому погляді не було гніву — лише нескінченна втома. — Я їду в Трускавець, Лесю. У санаторій. — Як це — в Трускавець?! А хто на кухні стоятиме? Хто голубці крутитиме? Хто торт «Наполеон» пектиме? А прибирання? Ти ж знаєш, що я терпіти не можу мити підлогу! — Поняття не маю, доню. Може, ти сама спробуєш? Тобі вже тридцять два, двоє дітей, а ти досі не знаєш, з якого боку до віника підійти. З коридору, човгаючи капцями, висунулася свекруха Лесі, Степанівна. У незмінному байковому халаті та з бігудями. — Ганно, ти що, з глузду з’їхала на старість років?! У мене ввечері лікар має бути, тиск міряти, процедури робити! Ти куди намилилася

Травневий ранок у затишному містечку під Полтавою обіцяв бути звичайним, наповненим ароматом бузку та

Життєві історії 0

Сергію, у тебе є десять хвилин, щоб гість пішов. І ще десять хвилин, щоб діти були одягнені та зібрані. — Надю, ти чого? Ми ж тільки сіли… — почав був Сергій. — Десять хвилин, Сергію. Час пішов. Я пішла до спальні і почала збирати його речі. Не у валізи — валізи були мої, дорогі, я їх сама купувала під час відряджень. Я дістала з комори великі мішки для сміття, такі міцні, чорні. Почала з його шафи. Сорочки, джинси, його футболки з дурними принтами — все летіло в мішки. Я не складала їх акуратно. Я їх просто запихала, відчуваючи, як з кожним рухом з мене виходить ця липка, застаріла втома від вічних компромісів. — Надю! Ти що робиш? — Сергій влетів у кімнату, коли я вже зав’язувала другий мішок. — Зупинися! Куди ти мене виставляєш?

Ви коли-небудь пробували вимивати чуже нахабство зі своєї власної квартири, за яку ще десять

Життєві історії 0

Ти серйозно хочеш привезти до нас чужу жінку? — Олена стояла посеред кухні, міцно стиснувши пальці на спинці стільця. — Артеме, у нас Максим у свої п’ятнадцять спить на дивані, бо місця немає. Де вона буде? На голові в нас? — Альоно, ну не на вулицю ж її, — він намагався підібрати слова, щоб не образити дружину, яка й так тягнула на собі весь побут. — Батько, може, і сварився з нею, але він ніколи б не дозволив кинути людину в біді. Тимчасово. Поки знайдемо варіант. — Тимчасово — це назавжди, ти ж знаєш, — зітхнула вона, але в її очах вже з’явилася та м’якість, за яку він її і кохав. — Добре. Вези. Але попередь, що палаців у нас немає. Віра Михайлівна Коваль виявилася напрочуд худою жінкою з рівною, мов струна, спиною. Її очі кольору льоду дивилися на Артема з такою підозрою, ніби він прийшов не забирати її, а як мінімум щось вкрасти. — Значить, син Петра… — промовила вона замість вітання. — Схожий. Тільки Петро був вищий і сорочки завжди крохмалив. А ти… ну, головне, що приїхав

— Пане Коваль? Артем Петрович? Артем здригнувся, притискаючи слухавку плечем. Руки були по лікті

Життєві історії 0

Це що таке?! — вигукнула тітка, навіть не привітавшись. Вона тицьнула пальцем на змінену фігуру племінниці. — Ти що, привезла у подолі сором? На всю вулицю ганьба! Хто батько? Кажи негайно! — Не скажу, — Світлана вперше в житті дивилася на тітку твердо і спокійно. — Що значить «не скажу»? Ми тебе в люди вивели, в інститутах вчили, а ти як остання… — Галина закричала на всю хату. — Батько ледь від горя оговтався після мами, а ти йому таке підсунула! Знати тебе не хочу! Більше моєї ноги тут не буде, поки цей байстрюк тут! Тітка грюкнула дверима так, що задзвеніли шибки. Світлана опустила голову, чекаючи на гнів батька. Василь Іванович, який весь цей час стояв у кутку кімнати, повільно підійшов до доньки. Він не кричав. Він просто поклав свою важку, теплу руку їй на плече. — Нічого, Свєто. Якось воно буде. Мої руки ще щось та вміють, прогодуємо. Дитина — то не гріх. Гріх — то коли серця немає. Народився малий Артемко восени, коли перші приморозки сріблили траву. Хлопчик був дивовижно схожий на Андрія — ті ж самі карі очі, той самий неслухняний чорний чуб, що стирчав у різні боки

Весна того року була не просто тепла — вона була духмяна. У маленькому містечку,