Українці Сьогодні

Артеме, навіщо ти привіз її сюди зараз, ще й без попередження? – Сказала незадоволено Карина, щойно чоловік із матір’ю переступили поріг їхньої сучасної квартири. – Де вона, от ти скажи мені, буде тут спати? – Не хвилюйся, люба, – Артем, задоволений собою гордовито, зняв свої тісні черевики. – Ти уявляєш? Я все ж нарешті продав батьківський будинок! Тепер ми заживемо, як справжні містяни! Оце так щастя буде для нас, повір. Мати все чула і тихо стояла в куточку

— Артеме, навіщо ти привіз її сюди зараз, ще й без попередження? — Голос

Життєві історії 0

Донечко, коли приїдеш додому? Пора мені вже з майбутнім зятем познайомитися, – казав по телефону Степан. – Ну чого ти поспішаєш, тату? Ще встигнемо, – багатообіцяюче відповідала Іванка. Степан кивав головою, вдавав, що вірить, та насправді він давно зрозумів – дочка його соромиться, тому і не хоче нареченого везти в село. Вона і справді соромилася. Особливо, коли настав час їхати знайомитися з її татом. З батьками Володимира вона вже познайомилася, все пройшло успішно, хоча вона і дуже переживала. А от тепер настала її черга вводити Володимира в свою сімʼю. – Ти впевнений, що хочеш їхати в село? У нас там просто. Без тих ваших міських сервісів, – казала вона, поправляючи волосся перед дзеркалом

– Донечко, коли приїдеш додому? Пора мені вже з майбутнім зятем познайомитися, – казав

Життєві історії 0

Вона тобі не пара, і це моє останнє слово, – батько був непохитний у своєму рішенні. – Сину, одумайся, життя прожити – не поле перейти. Любов мине, а жити треба за щось. Ліда твоя може і гарна, але не дотягує вона до нас, розумієш, вода з олією не змішується, – по-доброму намагалася переконати сина мама. Ліда і справді була з бідної сімʼї, але добре вчилася в школі і хотіла йти вчитися, щоб довести батькам коханого, що вона не гірша. Довго готувалася і таки змогла вступити в педагогічний. Поїхала в місто вчитися. Вона плакала в поїзді, стискаючи стару валізу, але сказала собі: «Я доведу, що теж чогось варта. Не для них, а для себе»

– Вона тобі не пара, і це моє останнє слово, – батько був непохитний

Життєві історії 0

Був тихий суботній ранок. Марина саме пекла млинці, а її чоловік Андрій лагодив у дворі старий велосипед сина. Здавалося, день обіцяв бути спокійним, аж раптом задзвонив телефон. — Алло, — взяла слухавку Марина. — Це я, Ірина Сергіївна… — голос свекрухи був слабкий. — Мені щось недобре, живіт болить… Марина відразу покликала Андрія. — Мама каже, що їй погано. — Їдемо, — лише коротко відповів він

Був тихий суботній ранок. Марина саме пекла млинці, а її чоловік Андрій лагодив у

Життєві історії 0

О, нарешті згадав, що маєш жінку? Біля старої хати стояла її мама – Марія Степанівна, невисока, в хустці. Побачила його, підперла руки в боки. – Доброго дня, – винувато відповів він. – Вона тут? – А де ж їй бути? Тиждень уже, як приїхала. Все мовчить, тільки плаче ночами. Сергій опустив голову. – Можна побачити? – Сам вирішуй, – зітхнула теща. – Але, Сергію, знай: не всі жінки кричать, коли болить. Деякі просто мовчки йдуть. Він підійшов до дверей, постукав. – Хто там? – долинув тихий голос. – Це я… Сергій

Сергій відчинив двері квартири – ключ провернувся тихо, як завжди. Та щось було не

Життєві історії 0

Спокій тривав рівно до того моменту, коли задзвонив дзвінок у двері. — Хто там зранку, — пробурмотіла, витираючи руки об рушник. Відчинила — і ледь не сіла на місці. На порозі стояла свекруха — Марія Петрівна. З усмішкою від вуха до вуха, у пальті, з хусткою і з… п’ятьма величезними сумками. — Добрий ранок, дітки! — промовила вона весело. — А от і я! — Мам?.. — здивувався Андрій, виглянувши з кімнати. — Ви що, у відпустку до нас? — Яка відпустка, синку! — образилась вона. — Я тепер з вами жити буду! Ольга завмерла з ложкою в руці. — Як це — жити з нами?.. Свекруха гордо поставила сумки посеред коридору

Зранку Ольга вирішила, що сьогодні вона нічого не буде робити. Просто нічого. — От

Життєві історії 0

Не минуло й кількох годин, як на порозі з’явилася рідна сестра Валерія – Оксана. Інна не зраділа появі зовиці в її домі, бо ще жоден її візит нічим добрим не закінчився. – У мене для вас чудова новина! Я знову чекаю дитину! – вигукнула вона. – Але, слухай, Валеро, ми вже не вміщаємось у двійці. Є класний варіант трикімнатної квартири, залишилося трохи грошей додати. Може, ви допоможете? Інна остовпіла. – А з чого це ми маємо допомагати? – Та ти ж продала хату, тепер маєш гроші! – просто сказала Оксана. – Ми ж сім’я, правда? Як ви не допоможете рідним племінникам? У вас своїх дітей нема, то хоч про моїх подбайте. Валерій мовчав. Інна глянула на нього, шукаючи підтримки. – Скажи хоч щось! Він опустив очі

Інна завжди мріяла про щось своє. Не про багатство, не про славу – просто

Життєві історії 0

У новій родині перший час я намагалася бути непомітною. Допомагала по кухні, прибирала, старалася не заважати. Але діти відчувають, коли ти чужа. У школі Зоряна робила вигляд, що не знає мене. Коли хтось питав: “Це твоя сестра?”, вона відповідала: “Ні, просто живе у нас”. А я все одно любила її. Вона була така гарна – чорнява, струнка, мала густе волосся, гарно співала. Сергій теж був у центрі уваги – займався спортом, виступав на змаганнях. А я стояла збоку і аплодувала. Пам’ятаю, як у школі влаштовували концерт. Зоряна мала танцювати соло. Я теж записалася – хотіла станцювати, щоб вона побачила, що я не гірша. Коли вийшла на сцену, ноги тремтіли, серце билося до болю. Я старалася, як могла. Але коли спіткнулася і впала, зал засміявся. А Зоряна опустила голову, щоб не показати, що їй соромно. Того дня я плакала всю ніч

Мене звати Любов, але всі з дитинства кликали просто Люба. Мені зараз тридцять п’ять,

Життєві історії 0

А потім у Варвари з’явився хлопець – Андрій. Гарний, вихований, із серйозними намірами. Вона привела його до нас на вечерю. Пам’ятаю, як сяяли її очі, коли він тримав її за руку. – Мамо, здається, це мій майбутній чоловік, – прошепотіла мені тоді Варя на кухні. А через кілька місяців Катерина приїхала у відпустку. Побачила Андрія – і почалося те, чого я найбільше боялася. Катя вміла зачаровувати. Вона сміялася його жартами, кликала “порадитися”, а потім – просто забрала. Варвара плакала ночами, я намагалася розібратися, але що можна зробити, коли серце вже вирішило? Андрій пішов до Катерини. – Ти ж їй сестра! – картала я Катю. – Як ти могла? – А що, любові наказати не можна, – холодно відповіла вона. – Варя сама винна, треба було швидше діяти

Мене звати Поліна Сергіївна. Все життя я намагалася бути справедливою. Але, мабуть, саме справедливість

Життєві історії 0

Але це твоя мама. Чому маю їхати я? Зрештою, у тебе ще й брат є. Ви – два сина, от і думайте, хто доглядатиме матір, – Людмила явно не хотіла їхати в далеке село, щоб доглядати свекруху, з якою в неї склалися далеко не найкращі стосунки. Людмила і Станіслав прожили разом понад двадцять років. Двійко дітей, квартира від свекрухи, спільні неділі, телевізор, робота – життя плило тихо, ніби рівна річка. Та під цією гладдю роками ховалися хвилі образ. Людмила ніколи не почувалася справжньою частиною родини чоловіка. Свекруха – жінка владна, гостра на язик. З першого дня дивилася на Людмилу зверхньо

– Але це твоя мама. Чому маю їхати я? Зрештою, у тебе ще й