Українці Сьогодні

Романе! Мама дзвонить, — крикнула дружина. — Теща? Дай вгадаю: у неї знову перегорів запобіжник або раптово перестав працювати праска саме в той момент, коли вона вирішила попрасувати штори? — Не смій так іронізувати над моєю матір’ю! Вона літня жінка, вона самотня! Так, матусю. Слухаю тебе. Що трапилося? Ох, знову кран? Добре, я зараз запитаю в Романа. Ромчику, у мами на кухні зірвало різьбу в крані, вона не може перекрити воду повністю, капає так, що вона боїться затопити сусідів знизу. Треба негайно їхати. Роман повільно встав. Кожен його рух був виваженим. — Ні, Олено. Я нікуди не поїду ні сьогодні, ні завтра. Дружина остовпіла, телефон ледь не вислизнув з її рук. — Як це — ні? Ти що, жартуєш? Це ж мама! Вона зараз там у розпачі! — Дуже просто — ні. Зараз вечір п’ятниці. У місті повно аварійних служб, сантехніків, які працюють цілодобово. Нехай вона набере номер ЖЕКу або знайде приватного майстра в інтернеті. Це коштує невеликих грошей, але вирішить її проблему без моєї участі. Хай гроші їм заплатить і все

Вечірні Чернівці повільно занурювалися в оксамитові сутінки, розчиняючи обриси старовинних кам’яниць у теплому весняному

Життєві історії 0

Сережки, перстені, ланцюжки… Скільки золота! Марія не могла повірити, що все це багатство було у неї вдома стільки часу, а вона про нього не знала. Вона сиділа на краєчку старого дивана, а перед нею на кухонному столі, на звичайній газеті, сяяло справжнє сонце. Важкі старовинні сережки з червоним камінням, тонкої роботи ланцюжки, широкі шлюбні обручки й маленькі перстені — усе це випало зі звичайної пошарпаної ляльки, яку вона збиралася просто залатати. Руки жінки тремтіли. Вона подивилася на ляльку, що лежала поруч. У тієї було добре обличчя, вишите нитками муліне, і трохи вицвіла синя сукенка. Хто б міг подумати, що ця іграшка, яку племінниця покійної Ганни Петрівни ледь не викинула на смітник, тримала в собі долю цілої родини? А все починалося зовсім інакше

Сережки, перстені, ланцюжки… Скільки золота! Марія не могла повірити, що все це багатство було

Життєві історії 0

Надю, ну… путівка ж оплачена, — почав він тихо, не піднімаючи погляду. — Гроші чималі, ти сама знаєш. Ми пів року збирали, відкладали з кожної премії. Повернути їх за два дні до вильоту неможливо. То що, нехай просто згорять? Мама запропонувала… ну, щоб місце не пустувало. — Мама запропонувала? — Надя ледь не розсміялася, але вийшов якийсь хворобливий звук. — Мама «пропонувала» нам меблі переставити, коли ми у відпустці були. Мама «пропонувала» мої старі сукні на ганчірки пустити, бо вони «місце займають». А тепер вона пропонує мій відпочинок доїсти? Мій квиток, Сергію. Мій! — Надю, ти не розумієш, — втрутилася свекруха, переходячи в атаку. Голос її став жорсткішим. — Тобі лікар що сказав? Уникати фізичних навантажень і прямих сонячних променів. А там — сорок градусів у тіні! Ти б там просто злягла в перший же день. А так — я пригляну за Сергійком. Він же засмиканий увесь, блідий, на роботі його тиснуть. Йому треба розвіятися

Найстрашніше в житті — це не коли тобі ставлять діагноз, а коли ти раптом

Життєві історії 0

Олено, ти що, знову? Картоплю так смажиш? — вона виникла на порозі кухні, навіть не знявши плаща. — Андрій любить інакше. Йому завжди потрібна скоринка. Золота, хрустка. А в тебе що? Каша якась, розмазня! Вона підійшла до плити і ледь не тицьнула пальцем у сковорідку, де я з самого ранку намагалася приготувати сімейний сніданок. Я відчула, як усередині все стиснулося. Знову. — Я старалася, Катерино Петрівно, — відповіла я тихо, намагаючись тримати голос рівним. — Думала, так буде легше для травлення. Я опустила очі. Мій чоловік Андрій сидів за столом, зосереджено колупаючи вилкою в тарілці. Він не піднімав погляду. — Мамо, ну що ти… Нормально все, — пробурмотів він без жодного ентузіазму, наче боявся, що його слово лише підкине дров у багаття. Катерина Петрівна лише пирхнула, знімаючи рукавички

Це була звичайна субота. Одна з тих, коли хочеться просто виспатися, заварити каву і

Життєві історії 0

— О, ковбаска! Натуральна? — Оксана спритно розрізала пакування. — Степане, йди-но сюди, тут делікатеси приїхали! Алінка, бери хліб! Не встигла я поставити пакет на стіл, як Оксана вже була поруч. За десять хвилин пакет спорожнів. Я навіть не встигла роззутися. — Це було на завтра… — прошепотіла я. — Та годі тобі, завтра ще купиш. Ой, Марино, я й забула сказати: ми там твій йогурт з’їли вранці, Аліна дуже хотіла. Ти ж не образишся? Степан витер рота рукою і додав: — Хороша ковбаса. Тільки солі мало. Наступного разу бери іншу, я тобі покажу яку. Я відчула, як у мене починає смикатися око. Вони жили тут четвертий день, і за цей час жодного разу не запропонували скинутися на їжу чи хоча б купити хліба

Все почалося з тієї самої фрази, яку багато жінок ненавидять так само, як несподівані

Життєві історії 0

Яка ж ти успішна, дитино. І машина гарна, і сама як картинка. А очі сумні… — тихо сказала старенька. Маргарита здригнулася. Ця жінка бачила її лише п’ятнадцять хвилин, але відчула те, що колеги не помічали роками. — Робота виснажує, пані Анно. Багато відповідальності. — Робота — то добре. Але вона не обійме ввечері, — зітхнула бабуся. — Я от теж сама. Чоловік мій, Іванко, вже десять років як на небі. Діток Бог не дав… Отак і гомоню сама з собою. Вони під’їхали до старої сталінки в затишному дворику. Біля під’їзду, під козирком, що захищав від дощу, стояв високий чоловік у темній куртці з великим рюкзаком біля ніг. Побачивши машину, він випрямився. Коли пані Анна вийшла з машини, чоловік кинувся до неї: — Пані Анно! Нарешті! Я вже думав, що ви до ранку в гостях затрималися. Пів години тут мерзну, ключі від батьківської квартири десь у них залишилися, а вони в село поїхали

Вечірній Київ дихав вогнями фар та холодним осіннім дощем. Маргарита сиділа у своєму кабінеті

Життєві історії 0

Галко? Боже мій, Галю, це ти? — голос, що пролунав за спиною, змусив її здригнутися. Цей тембр вона впізнала б із тисячі. Голос людини, яка двадцять років була її всесвітом, а потім стала її найбільшим болем. Вона повільно повернула голову. Перед нею стояв Віктор. Він виглядав бездоганно. Поруч із ним стояла жінка — тендітна блондинка з короткою стрижкою, одягнена в елегантну шовкову сукню. Це була Наталія. Та сама жінка, чия поява два роки тому перетворила життя Галини на руїни. — Вікторе, — ледь чутно промовила Галина. — Наталочко, познайомся — це Галина, моя колишня дружина, — Віктор вимовив це з такою легкістю, наче представляв колегу по роботі. — А це Наталія, моя дружина. Ми тут у весільній подорожі, уявляєш? Наталія простягнула руку, але в її очах Галина побачила не зверхність, а дивну, ледь помітну розгубленість. — Дуже приємно, — прошепотіла Наталія, і Галина відчула подив. — Який збіг! — Віктор сяяв, наче мідний п’ятак. — А ти що тут робиш, Галко? Теж відпочиваєш? Сама? — Сама, — сухо відповіла Галина

Вечірній Чорноморськ дихав теплом розігрітого за день піску та солодким ароматом квітучих акацій. Галина

Життєві історії 0

Та нащо мені ця дитина зараз, — кинула Надія своїй старшій доньці Олені, навіть не дивлячись у її бік. — Це твій батько спадкоємця захотів, марив ним! А тут раз — і знову дівчинка. Мені зараз ці пелюшки-соски як кістка в горлі, своїх проблем вистачає. Твій тато коханку завів, мені треба його в сім’ю повертати, а не з немовлям вовтузитися! Олена відчинила двері квартири й одразу опинилася в епіцентрі чергового сімейного шторму. Повітря в коридорі було густим від образ, а слова літали гостріше за будь-які уламки. — Забирай своє маля і йди світ за очі! — гримів голос батька з кухні. — Це твоя донька, от і займайся нею! Квартира взагалі на мене оформлена, так що збирай речі й котися куди хочеш! — верещала мати у відповідь. Олену це вже не зачіпало. Скільки вона себе пам’ятала, батьки постійно з’ясовували стосунки

Буває так, що рідні люди стають найбільш чужими, а справжня сім’я будується не на

Життєві історії 0

Мамо, я тебе питаю востаннє: де гроші? — голос Ірини, доньки, тремтів від обурення. Галина Василівна витирала чисті руки об фартух, намагаючись не дивитися доньці в очі. Їй було соромно, але ще більше їй хотілося захистити свою ілюзію щастя. — Віктору знадобилося. Він недобре себе почував. Він казав, що це на переоформлення документів. Сказав, що віддасть із першої ж зарплати, як тільки вийде на ту нову фірму. — На яку фірму, мамо?! Ти вже третій день до аптеки не пішла! Ти розумієш, що так не можна — це не жарти? Ти себе зовсім втомити хочеш через цього співмешканця? — Не смій так на нього казати! — Галина Михайлівна різко підняла голову. — Віктор — інтелігентна людина. Він про мене піклується так, як ви з Миколою за десять років не піклувалися. Він хоча б розмовляє зі мною, а не просто привозить торби з харчами і біжить у своїх справах! У коридорі почувся звук ключа. Двері відчинилися, і до квартири зайшов Віктор Петрович. — Вікторе Петровичу, — холодно почала Ірина. — Куди поділися вісім тисяч гривень із маминого конверта? Ті самі, за які я мала купити їй ліки

Над старими панельками спального району Києва повільно западали сутінки, огортаючи будинки сірим вологим маревом.

Життєві історії 0

Гроші дали, Валеро, — сказала Антоніна. Чоловік пожвавішав. Він вимкнув телевізор і прийшов на кухню, потираючи руки. — О! Ну нарешті. То що, завтра поїдемо подивимося ті запчастини, про які я казав? І дах на гаражі треба підлатати, поки відлига. Та й дітям треба підкинути, вони там щось про ремонт на кухні заїкалися. Він уже розписав кожну копійку. Він уже «проїв» її безсонні ночі, її стреси на роботі та її втому. — Я купила путівку, Валеро, — спокійно перервала його Тоня. — Куди? Нам? У Трускавець? — він здивовано підняв брови. — Та нащо воно зараз, гроші витрачати… Можна ж вдома відпочити, телевізор подивитися. — Мені, Валеро. Я їду одна. У Карпати. На два тижні

«Любов закінчується там, де починається спільний побут і одна на двох картка для виплат»,