Українці Сьогодні

Мамо, годі вигадувати. Тобі нічого серйозного нема. І звідки ми візьмемо такі гроші? Їдь назад в Італію й не морочи собі голову, – сказала мені Ольга, моя донька, навіть не намагаючись приховати роздратування. – Двісті тисяч гривень – це ж не копійки, – зітхали мої подруги-заробітчанки. – Ніхто тобі таких грошей не позичить. – Але я ж поверну! Ви ж мене знаєте. Перележу трохи вдома, підлікуюсь, а восени знову в Італію. Це ж навіть не п’ять тисяч євро! До весни точно віддам, – вмовляла я їх

– Мамо, годі вигадувати. Тобі нічого серйозного нема. І звідки ми візьмемо такі гроші?

Життєві історії 0

Коли жити в Києві було зовсім складно, Тетяна з Матвієм вирішили продавати квартиру і купили будинок за містом. Будинок великий двоповерховий гарно облаштували, чоловік добре заробляв, тому сім’я сподівалася, що тепер їх чекатиме тиша та спокій. Столичні родичі, що приїхали на новосілля, не могли приховати свого захоплення, а дехто – і відвертої заздрості, що не можна було не помітити. Тетяна ще не знала тоді, чим їй обернеться ця заздрість

Тетяна не любила ранки, а особливо останнім часом. І це було зовсім не тому,

Життєві історії 0

У суботу ми з Богданом приймали майбутніх сватів. Я готувалась, як на іспит. Все вимила, начистила, наготувала усього. Але майбутня сваха сиділа за столом дуже стримана. Говорила ввічливо, але без іскри. А вже наступної суботи ми поїхали до них у гості – і тоді я все зрозуміла. Їхній дім, не дім – палац. Мені таке тільки в журналах траплялося бачити. Світлі просторі кімнати, дизайнерський інтер’єр, розкішний сад. Стіл ломився від наїдків, назви яких які я й вимовити не вміла. Я сиділа там, ніби зайва. Все виглядало красиво – тільки всередині щось стискалось. Ми з Богданом – ніби з іншої планети. Дивишся – дві пари батьків, а між нами – прірва. Але коли побачила, як Максим пригорнув Лесю, як лагідно дивиться на неї – трішки відпустило. Може, не все так страшно

Я неабияк хвилювалася, коли наша Леся – єдина донька – заявила, що виходить заміж.

Життєві історії 0

А я тільки на рік, – сказала Марія, сідаючи в автобус до Риму. – Всі так кажуть, – кинула зітхнувши сусідка по сидінню, – а лишаються надовго. Марія мовчала. У валізі – кілька суконь, фото дітей, а в душі надія, що це таки правильний вчинок. Минали місяці. Донька писала: «Мамо, мені лишилась ще рік. Я старатимусь. Спасибі за все». А син – рідко, але телефонував. І щоразу коротко: – Мамо, все добре. Тримайся там. Марія трималась. І ночами, коли всі спали, шепотіла: – Господи, дай мені сили. Бо я не залізна

– А я тільки на рік, – сказала Марія, сідаючи в автобус до Риму. –

Життєві історії 0

Ювілей Марина вирішила зустріти вдома, в Україні. Після довгих років за кордоном їй захотілося хоча б на трохи повернутись туди, де залишила частинку себе. В Італії вона вже майже чверть століття, у Римі давно почувалася «своєю». Але душа її все одно линула до рідного села, де минула юність, де залишилось перше кохання, якого вона так і не змогла викреслити з серця. Святкування ювілею вона запланувала в колибі, що розташувалась на околиці села. Сестра нашептала, що власником закладу є… Василь. Чесно кажучи, Марина й сама не до кінця розуміла, чого чекала від цієї зустрічі. Але їй дуже кортіло побачити його знову. Принаймні хоч один раз – після тридцяти років мовчання

Марині завжди здавалося, що почуття, яке вона носила до Василя, настільки глибоке і щире,

Життєві історії 0

Повернувшись з роботи, Ярина запакувала дві дорожні сумки, поклала ключі на стіл і оголосила синам і чоловікові: – Я їду. Де мене шукати, ви знаєте. Захочете жити зі мною, я залишаю два ключі від своєї квартири на тумбочці. Приїжджайте в будь-який час. Я завжди там на вас чекатиму. Прийшла в квартиру батьків і стала чекати, що їй зателефонує чоловік. Довго дуже чекала, а він все не дзвонив і не дзвонив. Лише тоді жінка зрозуміла, що може все вийти не так, як вона собі запланувала

Ярина стояла в дверях, розглядаючи батьківську квартиру, яку не відвідувала вже понад двадцять років.

Життєві історії 0

Світланко, я зараз в стаціонарі, мене вночі привезли сюди. Ігор у відрядженні, зможе приїхати тільки через три дні. Мілану мені ні з ким залишити. Зараз вона у сусідки, але та не буде з нею довго сидіти – всім же на роботу вранці. Дуже прошу тебе допомогти, побудь з нею, ти ж подруга моя, – подзвонила Олена Світлані посеред ночі. – Але ж мені на море їхати завтра, я вже речі збираю, готель оплатила і квитки на руках, я ж так довго мріяла про море, ти ж знаєш, – тихо відповіла Світлана. – Ми тут самі, рідні не маємо близько, надія тільки на тебе – так і знай, – сказала незадоволено подруга. Світлана сумно поглянула валізу і промовила: – Добре, їду вже до тебе, таксі викликай. Про те рішення вона вже сто разів пошкодувала

Світлана, як і кожна інша людина, мала свій набір переконань та життєві цінності, якими

Життєві історії 0

Ну як що я тут роблю? Переїжджаю до вас. Невже не зрозуміло? Мама з Олегом домовилися, що мені зручніше жити тут, – сказала зовиця Софії, яка щойно повернулася з роботи і здивована навіть не встигла зняти взуття. – Як це ти будеш жити в моїй квартирі лише тому, що так захотіла свекруха? А де ж це мій чоловік? Софія сердита пішла до Олега на кухню, а зовиця раділа, бо тепер вона зекономить багато грошей

Пахло літньою прохолодою, адже майорів вечір і палке сонце ховалося за обрій якраз. Софія

Життєві історії 0

Шістнадцять років пролетіли, як одна мить. З завданням Анна справилася – дітей вивчила, хату побудувала, з чоловіком розлучилася. Він таки через рік, як Анна його покинула, зійшовся з вдовою. Діти після навчання залишилися жити у Львові, тому хата в селі стоїть пусткою, хоч і відбудувала Анна її на славу. Оксана п’ять років тому вийшла заміж, вже й двох внучок встигла подарувати Анні. А от Андрію чомусь не щастило. Хлопцеві вже за тридцять, а особистого щастя він досі так і не знайшов. Анна часто, в перервах між роботою, молилася за добру долю своїх дітей

Анна в Італії на заробітках вже довгих шістнадцять років. За цей час багато чого

Життєві історії 0

Що б не сталося, я завжди підтримувала своїх дітей. Приїхала я додому – один син мене машиною зустрів, додому привіз. Там вже донька мене чекає з смачним обідом. А ввечері ми зібралися у нас вдома великою родиною: дві доньки, два сина, дві невістки, два зятя, 9 онуків! Це ж тільки найрідніших я вам перечислила! В мене сльози радості на очах були, коли я на них усіх дивилася. Радію, що гроші не пересварили моїх дітей. Бо ж ми з чоловіком не вічні. Головне, що у нас в родині панує мир і взаєморозуміння! Тепер у мене велика дружна родина! Виявляється, що можна і не посваритися на грошах

Додому я їхала з острахом, бо наслухалася тут, в Італії, різних історій про невдячних