Українці Сьогодні

Галина часто казала сусідкам: – За Катерину я спокійна: вона в місті, у достатку. А от за Софію серце щемить – тяжко їй буде в житті… Час минав. Катерина в місто маму не кликала, і сама не часто приїжджала. Здавалося, що село їй чуже, а хата батьківська – зайвий тягар. Софія ж, хоч і мала клопотів по горло, завжди знаходила час. То город перекопає, то мамі щось привезе, то дітей залишить, аби та не сумувала. Одного разу Галина захворіла серйозно. Ноги підводили, серце не давало спокою. Вона подзвонила старшій доньці: – Доню, може, приїхала б, побула трохи зі мною? Щось мені зле… У слухавці почулася холодна відповідь: – Мамо, я зараз дуже зайнята

У Галини було дві доньки. Мама завжди вважала, що любить обох однаково, але водночас

Життєві історії 0

В останній день Галина вже не витримала. Сіла на диван і прямо сказала синові: – Андрію, я ж вам усю квартиру начисто зробила. І ванну, і кухню, і підлоги. Тепер вам легше жити. Син відклaв телефон і глянув на неї. – Мамо… тебе хтось просив? Ми ж самі справлялися. Раз в місяць до нас приходить жінка і прибирає, але цього разу ми не встигли до твого приїзду все прибрати. Ми так звикли, ми не хочем витрачати час на це, нам хочеться після роботи відпочити, а на вихідні кудись поїхати, розумієш? А тебе ніхто не просив. Ти ж приїхала в гості, щоб відпочити з нами, поговорити, а не гарувати. Ці слова вразили маму. Вона чекала бодай теплого «дякую», а почула – «тебе ніхто не просив»

Вночі вона довго не спала. Думала про те, як відкладала гроші на дорогу, як

Життєві історії 0

Одарка все бачила. Її очі бігали від однієї дитини до іншої: ось дочка сидить, ось син розлігся, а біля сапи лишилася невістка. – Наталю, доню, відпочинь, – крикнула вона. – Я ж знаю, ти цілий тиждень на роботі була. — Та нічого, мамо, — усміхнулася невістка. Катерина з лавки зітхнула: – Та ти не рвися так, Наталю. Хай собі той бур’ян росте. – Це треба зробити, раз м уже тут, – відповіла невістка й продовжила сапати. До вечора робота була зроблена. Сад засвітився чистими рядками, купки бур’янів лежали збоку. Одарка навіть зраділа: – Як добре, коли разом! Але слова «разом» звучали трохи гірко. Бо вона знала, що весь тягар упав на одну людину – невістку

Одарка прокинулася рано. Сонце тільки сходило, а вона вже була на подвір’ї, роздивлялася сад.

Життєві історії 0

А в цей час біля ресторану стояла Марія Петрівна. Вона довго вагалася: зайти чи ні? Її ж не запрошували. Але серце не витримало – поїхала сама, сподіваючись, що невістка зрадіє. Вона зайшла. Її зустрів адміністратор: – Ви до кого? – Я… до невісточки, в неї сьогодні день народження. Я – свекруха. Адміністратор пішов кликати. Світлана, почувши, що прийшла свекруха, зблідла. – Що вона тут робить? – шепнула. – Хто її кликав? Подруги перезирнулися. Ігор підвівся: – Я піду зустріну. Він вивів матір у коридор. – Мамо… Чому ти не сказала, що приїдеш? – Синочку, я ж хотіла сюрприз зробити. От подаруночок принесли… золотий ланцюжок для Світланки. Вона ж у нас молода, гарна, хай носить. Ігор глянув на коробочку й відчув сором

Світлана давно мріяла про свій ювілей. Тридцять років – не аби-яка дата. Вона орендувала

Життєві історії 0

Коли Марія підійшла до свого двору, вона помітила: у хаті світиться світло, хоч була ще досить рання година. «Донька, певно, встала, чай ставить», – подумала. Вона зайшла, відчинила двері – й обімліла. За столом сиділа не донька. Сиділа сваха – мама її зятя. Олена. – А що ти тут робиш? – голос у Марії задрижав. У цей момент у кімнату зайшла дочка, Катерина. – Мамо!.. Ти приїхала… Чому ж ти не попередила? – вона кинулася до матері, але в очах світилася не тільки радість, а й занепокоєння. – То що відбувається? – Марія пильно глянула на дочку

Марія їхала автобусом з Італії, тримаючи біля грудей сумочку, у якій лежали акуратно складені

Життєві історії 0

А чому це Наталя живе у бабусиній квартирі сама? – кинула Олена одного вечора. – Це ж і моя спадщина теж. – Доню, але ж тоді ти сама відмовилася, – намагався пояснити Степан. – Ми думали, що справедливо віддати Наталі. – Відмовилася? Я не відмовлялася! Мене ніхто не питав! Це незаконно! – підняла голос Олена. Наталя, почувши це, обімліла: – Олено, як це незаконно? Я все своїми руками зробила там. Я кредити віддавала, ремонт робила. Де ти була тоді? Але сестра стояла на своєму. З кожним днем атмосфера у родині ставала все напруженішою

Галина і Степан були людьми небагатими, все життя працювали на заводі, намагалися з усіх

Життєві історії 0

Михайло, чоловік Ірини, запропонував поїхати на заробітки в Італію, разом. «Там можна заробити швидше, ми поставимося на ноги», – казав він. Софія довго відмовляла подругу: – Ти ж тут маєш усе: мене, батьків, роботу… А там чужина, люди інші… – Та розумію. Але якщо зараз не ризикну – діти в нужді виростуть, — відповіла Ірина. І вона поїхала, не знаючи, що дружбі їхній прийде через це кінець

Ірина та Софія знали одна одну з малечку. Разом ходили до школи, сиділи за

Життєві історії 0

Після весілля Галина ніби обірвала зв’язок з мамою і сестрою. Дзвонила рідко, а в гості до себе ніколи не запрошувала. – У нас, мамо, своє коло, свій рівень, – якось сказала вона, коли Марія запитала, чому б їм не приїхати з онуками. – Я не хочу, щоб мій чоловік бачив те село. Марія плакала ночами. Оксана її втішала: – Мамо, не переймайся. Я з тобою. Я ж нікуди не дінуся. Але життя і час все розставили по своїх місцях

У невеликому селі на околиці стояла стара хата, в якій жила Марія з двома

Життєві історії 0

В село Тамара добиралася ще годину. Коли зайшла у двір власної хати, її вразило: двері відчинені, у коридорі чужі туфлі. Здивування швидко переросло у тривогу. У хаті було чисто, на столі – свіжа їжа. Вона почула сміх. Із кімнати вийшов Степан, а слідом – жінка років сорока п’яти. Гарно вбрана, з нафарбованими губами. – Тамаро?.. – розгублено промовив Степан. – Ти вже приїхала? – А це що таке? – її голос затремтів. – Хто ця жінка в моїй хаті? Чужинка зухвало глянула: – Я – Марія. Живу тут тепер. Тамара відчула, як ноги підкосилися. – Як це «живеш»? – ледве вимовила вона. – Це моя хата

Тамара сиділа в автобусі, що мчав з Варшави до Львова, і дивилася у вікно

Життєві історії 0

Коли восени Володимир захворів, усе змінилося. Сусіди зателефонували: – Андрію, приїжджайте. Ваш тато лежить, сам не встає. Андрій одразу ж поїхав. В хаті було прохолодно, на плиті пусто. Володимир лежав на ліжку, худий, згорблений. – Тату, – схилився син, – чого ж ти мовчав? – Та що… – махнув рукою старий. – Не хотів клопотів на вашу голову звалювати. Пройде, я встану. Але не встав. Після лікарні стало ясно: сам він у селі не впорається. Андрій знову почав вмовляти: – Поїхали до нас, там і лікарня ближче, і ми поруч. – Не хочу тягарем бути. У вас діти, робота… А я кому потрібен? І тоді слово взяла невістка Оксана

Коли не стало Марії, у хаті на краю села запанувала тиша. Володимир, її чоловік,