Українці Сьогодні

Лідо, їдь додому, сюрприз там на тебе чекає. А я не можу більше на це дивитися, – зателефонувала якось в Італію Ліді сусідка. Ліда і сама вже збиралася закінчувати з заробітками, до того ж, і роботу вона втратила, бо сеньйори, яку вона доглядала останні 5 років, не стало. То ж жінка прийняла рішення їхати додому. – Петре… – Лідія переступила поріг, і її голос затремтів. Чоловік здригнувся, вийшов назустріч, очі налиті вином і чимось винуватим: – О, Лідо… А ти ж чого не подзвонила? – А треба було? – вона глянула йому прямо в очі, а потім перевела погляд на жінку. – Це хто? – Та то… колега, – швидко відповів Петро. – Допомагає мені з городом і господарством

– Лідо, їдь додому, сюрприз там на тебе чекає. А я не можу більше

Життєві історії 0

Коли справа дійшла до знайомства родин, Одарка хвилювалася. – Василю, – сказала вона чоловікові, – ті паничі з міста нас ще висміють. У них руки білі, а в мене – в мозолях. У них столи в ресторанах, а в мене – борщ та вареники. – Та не бійся, жінко, – усміхнувся Василь. – Хто нас не прийме такими, які ми є, тому й Ірину віддавати шкода. Зустрілися родини в місті, у кафе. Одарка почула, як Валентина Петрівна тоненьким голоском мовила: – А ви, мабуть, господарством займаєтеся? Я навіть не уявляю, як то можна корову доїти… Ігор Васильович тільки пирхнув: – Так, життя у вас там “екзотичне”. Ну, головне, щоб діти між собою ладнали

Одарка та її чоловік Василь були простими людьми: хата невелика, город доглянутий, у хліві

Життєві історії 0

Мамо, – одного вечора з порога зайшов син, дивився винувато. – У мене є новина… Я мушу одружуватися. Дівчина чекає дитину. Ольга наче завмерла. Вона уявляла весілля для нього, але не так швидко й не так раптово. Втім, мати завжди підтримає. – Ну що ж, – зітхнула вона. – Значить, весілля буде. Дитина – це ж Божий дар. Через кілька днів відбулася зустріч двох матерів – Ольги та майбутньої свахи, пані Галини. – Знаєте, Олю, – почала сваха, – я розумію, що треба весілля робити, але для мене це так само неочікувано як і для вас, і я одна, у мене грошей зовсім немає. Мені і так непросто живеться, ледве зводжу кінці з кінцями. Ольга явно була не в захваті, але розуміючи невідворотність подій, і сподіваючись на те, що все буде добре, лише кивнула головою. – Не хвилюйтеся, – відповіла вона. – Я подбаю про все

Ольга сиділа на кухні й повільно розкладала на столі зошити з розрахунками. Кожна гривня

Життєві історії 0

Після слів невістки Галина твердо вирішила: вистачить. Наступного дня вона пішла в банк і закрила всі картки, з яких оплачувала комунальні, садочок, інтернет. Відключила автоматичні платежі. Через тиждень Віка прибігла до чоловіка з роздратованим виглядом: – Артеме, чому світло вимкнули? Чому інтернету немає? Чому в садочку сказали, що за два місяці борг? Артем лише розвів руками: – Це мама все платила. Я думав, ти знаєш. – Що значить “мама платила”? Ми що, на шиї сиділи в неї стільки років? – Віка аж почервоніла

Галина Іванівна була жінкою небідною. У молодості вона разом із чоловіком працювала на заводі,

Життєві історії 0

Я, мабуть, не буду кликати твою маму на свій ювілей – якось сказала Ліда чоловікові. – Бо я хочу свято, а не нерви. Андрій глянув на неї з докором: – Лідо, ну ти що. Це ж моя мама. Якщо гостей багато, а мами не буде, люди подумають, що ми посварилися. – Ми ж і справді весь час напів у сварці, – зітхнула дружина. – Вона така, яка є. Ти ж мудра, стерпиш. Ліда погодилася. «Ну добре, – вирішила вона. – Раз уже такий день, не буду зважати на всі наші колишні непорозуміння. Зрештою, колись треба починати миритися». Але дуже швидко Ліда пошкодувала про своє рішення

Лідії виповнювалося 35. Вона готувалася до свого ювілею з особливим трепетом: замовила гарний ресторан,

Життєві історії 0

Доню, та яке весілля, якщо ти вже зараз знаєш, що він не вірний? – обурився Петро. – Хіба життя – це банкет на один день? Ірина відмахнулася. – Не починайте. Я хочу красиве весілля. Ви ж обіцяли квартиру! – Ми не дамо, – твердо сказав батько. – Не будемо кидати гроші у яму. – Що?! – Ірина аж підскочила. – Ви серйозно? Ви ж обіцяли мені! – Ми обіцяли доньці, яка буде жити в любові, а не у зраді, – з болем сказала мати. – Не можемо ми дати згоду на таке. В той вечір у них в домі зчинилася справжня буря. Ірина кричала, що батьки хочуть зруйнувати їй життя, що вона сама знає, за кого виходить заміж. А наостанок кинула: – В такому разі на весіллі вас не буде. Я не хочу бачити вас там

У Ганни й Петра була одна-єдина дочка – Ірина. Вона росла дівчиною норовливою, звикла,

Життєві історії 0

Петро прийшов, як завжди, без стуку, відкрив двері своїм ключем. – О, сестричко тут, – здивувався він, знімаючи куртку. – Що ти така набундючена? – Петре, – почала Галина прямо, – скажи чесно: чому ти постійно забираєш у мами продукти? – А що мені робити? – відмахнувся він. – Я ж не злодій, не на вулиці беру. Мама сама дає. – Бо ти просиш, – різко сказала вона. – Але подумай: у неї самої пенсія невелика. Те, що ми з Сергієм привозимо, призначене для неї, щоб вона жила спокійно. – Та не перебільшуй, – махнув рукою Петро. – У тебе все є, чого тобі жаліти? Тобі легше допомогти мені, ніж картати, ми ж рідні

Марія дякувала Богу за своїх дітей, бо пенсія невелика, і сама б вона не

Життєві історії 0

Син сів, кілька секунд мовчав, а потім випалив: – Мамо, ти ж обіцяла мені на весілля купити квартиру. – Так на весілля і куплю, – спробувала віджартуватися Олена. – То весілля вже було… Тепер ти маєш виконати свою обіцянку. Чайна ложка випала з рук Олени й дзенькнула об чашку. – Весілля було? – перепитала вона, бліднучи. – То ти вже одружився? Ігор відвів очі. – Так… Ми з Мартою були у Буковелі. Там розписалися. Невелике свято, так, для себе і кілька друзів. Олена відчула, як серце закалатало. – І ти навіть не сказав мені? Не покликав? Я ж твоя мама

Сонце вже починало ховатися за будинками, коли Олена сіла на кухні з чашкою чаю.

Життєві історії 0

Я вирішила відкрити кафе, – заявила свекруха. Але для старту потрібні гроші. Тому… Я хочу, щоб ви поставили свою квартиру в банк під заставу. Катерина мало не розлила каву. – Нашу квартиру? – перепитала вона. – А чому не вашу? У вас же є трикімнатна, ще й дача за містом. На мить у кімнаті запала тиша. Свекруха зітхнула, притиснула хустинку до очей: – Ну що ти таке кажеш, ти ж знаєш… Та квартира – пам’ять від мого чоловіка. Він усе життя працював, заробляв, щоб ми там жили. Я не можу нею ризикувати. Це святе! Катерина відчула, як у грудях піднялася хвиля обурення. – А ми що? Наша квартира – не пам’ять? Ми самі брали кредит, ми самі його виплачували. Це наш дім, де росте наш син. Ви серйозно хочете, щоб ми залишилися без даху над головою

У суботу зранку, коли Катерина нарешті зварила каву і мріяла спокійно посидіти на кухні,

Життєві історії 0

Оксано, не їдь в Італію. Там тяжко, то не твоє. Ти ніжна, ти не витримаєш. Я знаю, що кажу. Оксана зніяковіла: – Але ж ти сама справилася. Чому думаєш, що я не зможу? – Бо знаю тебе, – відрубала Ганна. – Краще сиди вдома. Оксана відчула дивний холод у серці. «Хіба ж то справжня подруга? – думала вона. – Чому вона мене відмовляє?» Минув рік. Оксана все-таки наважилася. Позичила гроші, оформила документи і поїхала. Спершу було страшно: інша мова, інші люди, чужий світ. Але їй пощастило: знайшла роботу в одній італійській родині. Господарі виявилися добрими, ставилися з повагою, платили справедливо

У селі всі знали: якщо хтось їде на заробітки в Італію, то неодмінно про