Українці Сьогодні

Якось вихідними, сиджу в офісі, і щось мене штовхнуло поїхати до мами. Без попередження. Відчиняю двері – в хаті тепло, пахне пирогами. А за столом сидить хлопець. Молодий, статний. – Тітко Іро! – зрадів, аж підвівся. – Я так радий вас бачити! Я ледве впізнала – то був Сашко, Юрин син. Уже дорослий, двадцять років, студент, ще вчиться в університеті. Мама усміхається: – Он, бачиш, Сашко приїхав, каже, скучив. Ми сіли пити чай, і я непомітно роздивилася холодильник. Повен! І продукти свіжі, і сир, і масло, і навіть ті самі мої баночки ікри стояли. – Мамо, звідки все це, Юра привіз? – не витримала. – Ні, – зніяковіла мама. – Сашко сам купив

Мені сорок років. І знаєте, в цьому віці починаєш уже трохи інакше бачити життя

Життєві історії 0

Я завжди думала, що найближчі родичі – це ті люди, на яких завжди можна покластися. Та я помилилася, бо моя рідна сестра таке влаштувала, що ніхто повірити не може. А все через заздрість. Мама старенька, ледве встає. Доглядати нема кому – бо моя молодша сестра, Оксана, живе в тому ж селі, але до мами не ходить. Ми з нею давно не ладнали: вона мені заздрила, казала, що я “пані в Італії”. Я прийшла до неї, кажу: – Оксано, слухай. Ти ж тут. Я не можу кинути все і лишитися назавжди. Забери маму до себе. Я не проти, хай мама на тебе хату запише, я нічого не хочу. Тільки доглянь її. А вона стоїть, руки в боки: – А чого це я маю доглядати? Ти ж пані, в тебе євро. То купи мені квартиру в місті, тоді може й подумаю

Я завжди думала, що найближчі родичі — це ті люди, на яких завжди можна

Життєві історії 0

Коли Галина поверталася з Італії після десяти років заробітків, їй здавалося, що життя нарешті починає налагоджуватись. Дочка Марта вийшла заміж, гарний чоловік, своя хата, хоч і поруч з мамою – через паркан. Галина поставила собі за мету: тепер буде жити для себе. Посадить сад, зробить ремонт, збиратиме родину на свята. – Досить вже тих валіз і сумок, – казала вона сусідці. – Хочу, щоб хата пахла пирогами, а не пральним порошком з чужої домівки. Зять, Петро, здався їй спокійним, господарським. Працював на будівництві, до Галини ставився з повагою. І хоч Галина часом сумувала за Італією, де звикла до порядку, все ж раділа: «Моя Марточка не буде так, як я – на чужині». Та не минуло й пів року, як на подвір’ї з’явилася ще одна валіза. Сваха – Ольга

Коли Галина поверталася з Італії після десяти років заробітків, їй здавалося, що життя нарешті

Життєві історії 0

Ольга поїхала в місто за Романом. Галина залишилася – вступила на заочне, стала вчителькою української мови, повільно, але впевнено будувала своє життя. Люди в селі її шанували, діти любили. А от серце… залишилося десь там, у тій юності, біля клубу, де колись сміялася її найкраща подруга. Минуло понад двадцять років. Галина вже була знаною вчителькою, поважали її і колеги, і батьки. Вона жила сама – спокійно, розмірено. Аж якось улітку, коли з поля пахло свіжим житом, побачила біля старої хати на краю села знайому постать. Ольга. Стояла біля воріт, сива, стомлена, але все ще гарна. Її очі, колись живі, тепер були тьмяні. Галина не втрималася – підійшла. – Ольго?.. Ти? Та всміхнулася ледь-ледь. – Я. Повернулася… Знов додому

Галина й Ольга знали одна одну, відколи пам’ятали себе. Сусідські дівчатка — ще з

Життєві історії 0

В селі почали помічати, що біля Ілони все частіше крутиться Павло. Старший від неї на шість років, широкоплечий, усміхнений. З родини, що колись мала славу господарів, але потім пішло все якось шкереберть: батько запив, мама не стало рано, а Павло лишився сам собі на умі. Про нього люди казали різне: “гуляка”, “легкий на підйом”, “не до роботи”. Але, як то часто буває, коли серце вибирає – розум мовчить. Ілона світилася біля нього. Сміялася, співала, навіть одягатися почала інакше – просто, але зі смаком. І от одного вечора Павло прийшов до їхнього двору, в руках квіти – не магазинні, а дикі, польові, – і прямо сказав: – Ілона, я тебе люблю. Хочу з тобою життя будувати. І коли він пішов, Марія Дмитрівна тільки зітхнула: – Ілона, не треба тобі такого. Він не для сім’ї, не для роботи. А та лиш усміхнулася: – Мамо, ви з татом теж колись молоді були. Я його люблю

У нашому селі всі знали Івана Петровича з Марією Дмитрівною. Гарна, спокійна сім’я —

Життєві історії 0

Вранці, коли свекруха повернулася на дачу, вона побачила розриту землю і кілька листочків. А на дверях будиночка висіла величезна записка: “Вибач, мамо. Ми не вдобрили твої троянди. Їм тут погано. Тому ми їх викопали. Поки не вирішили, що з ними робити: продамо чи віддамо”. Віра стояла, як вкопана, це ж її улюблені кущі троянд

У той ранок, коли мав бути в молодої сім’ї чудовий ранок в передчутті відпустки

Життєві історії 0

Ти страшно виглядаєш. Я з тобою нікуди не поїду, – заявив мені чоловік у день свого ювілею. Я остовпіла. – Що? – Ну подивись на себе. Ти ж ніби вчителька на пенсії, а не дружина ювіляра. Не позор мене. Я стояла, ніби земля пішла з-під ніг. – Вікторе, ти серйозно? Я ж готувалася… – Та досить, – він махнув рукою. – Я поїхав. Вийшов, і зачинив за собою двері. Я кинулася за ним, вибігла на сходи. Але в той момент він уже завів машину. Я встигла лише побачити червоні стопи й задні фари, що зникали за поворотом. Я сіла на лавку біля під’їзду. Сльози самі покотилися

Я прожила з чоловіком Віктором двадцять п’ять років. Чверть століття – не жарти. Разом

Життєві історії 0

Сусіди радили: – Ти б, Олено, когось знайшла. Дітям батько потрібен. Та й тобі без чоловіка в селі дуже важко. Але вона тільки відмахувалась: – Мені б на плаву втриматися, а не чоловіка шукати. У неї справді роботи було стільки, що на все життя вистачило б. Якби не Петро – сусід із кінця вулиці, певно, й не впоралася б. Петро був сирота. Виховувала його тітка, сувора жінка, яка весь час нагадувала йому, що він “не свій”, “наприхлібець”. Хлопцеві було всього вісімнадцять, коли він почав допомагати Олені: то дров наколе, то воду з криниці принесе, то дітям щось полагодить. – Дякую, Петре, – казала вона. – Я навіть не знаю, як би без тебе була

Олена прокинулася, як завжди, ще до світанку. Пічка давно погасла, в хаті було зимно,

Життєві історії 0

Якось у вересні Ольга пішла по воду й побачила, що у Галини димар не куриться. А раніше завжди вже о сьомій – дим стовпом. Вона насторожилася, переступила через тин (чого не робила років двадцять) і постукала в двері. – Галинко! Ти жива там? Тиша. Вона ще раз гукнула, потім обережно відчинила двері. У хаті темно, холодно, і Галина лежить у ліжку, бліда. – Що з тобою, Господи? – перелякалася Ольга. – Та… щось ноги не слухаються, не встала сьогодні, – ледь прошепотіла та. Ольга не роздумувала. Розтопила піч, поставила чайник, розігріла борщ, що принесла зі свого дому. – Їж, – сказала суворо, але очі її були добрі. – Я ж знаю, ти вперта, нічого в людей не попросиш. Галина хотіла щось буркнути, але тільки кивнула. І вперше за багато років сказала щиро: – Дякую, сестро

Галина й Ольга жили поруч — через паркан. Той паркан став колись символом їхніх

Життєві історії 0

Та скільки можна, Іване, ти знов ті помідори не так посіяв! – вигукнула пані Олена, притискаючи до себе кошик із насінням. – А як «так»? – спокійно відповів Іван, насипаючи чорну землю на грядку. – Я ж не якийсь тобі новачок, сію вже п’ятдесят років. – П’ятдесят років сію, а толку? – буркнула вона, але кутики губ уже тремтіли від стриманої усмішки. Так у них було завжди. За сімдесят років життя вдвох – точніше, п’ятдесят із них у шлюбі – вони навчилися сперечатися ніжно. Не криком, не образами, а отим своїм тихим бурчанням, яке, здавалось, тільки їх двох і гріє. Вони жили тепер самі. Діти давно розлетілися – донька Наталя в місті, має свою аптеку; син Петро – інженер за кордоном. У хаті тихо, але не порожньо. Бо тиша в них – не від самотності, а від спокою

— Та скільки можна, Іване, ти знов ті помідори не так посіяв! — вигукнула