Українці Сьогодні

Оксані було двадцять вісім, коли вона повернулася до батьків у село. Не так вона уявляла своє життя – після міської квартири, після весільних фотографій у білому, після обіцянок, що “все буде добре”. Але не вийшло. Чоловік пішов до іншої, залишивши їй сина – малого Андрійка, і кілька гірких слів наостанок. Вона приїхала з валізою, з коляскою і з відчуттям, що життя закінчилося. Мама обіймала, батько мовчки виносив речі з машини, а сусіди вже встигли кинути оком. У селі чужих історій не буває – все стає спільним. Того першого дня, коли Оксана з коляскою намагалася затягнути її на подвір’я, до неї підбіг худорлявий, високий хлопець. – Давайте, я допоможу! – сказав він, і одним рухом підняв коляску. – Дякую, Сашко, – усміхнулася вона, впізнавши сусідського сина. Йому було всього вісімнадцять

Оксані було двадцять вісім, коли вона повернулася до батьків у село. Не так вона

Життєві історії 0

А що мені робити, бабусю? Якщо це правда, що він має іншу? – А ти що, вже віриш тим бабам? – спитала бабуся, зиркнувши гостро. – Та всі кажуть. Уже навіть поштарка натякала. – А ти слухай мене. Я старіша за тебе втричі, і знаю одне: як чоловік приїде, що б він не казав – ти йому в очі скажи: «Я тобі не вірю». – Та як же так, бабусю? Якщо він сам скаже, що не любить? – А ти скажи, що не віриш. Ольга тільки зітхнула. Здавалося, це все бабусині вигадки, але десь у глибині душі щось защеміло. Через два тижні у двір заїхала стара «Опель-Вектра». Ольга стояла біля криниці, коли почула знайомий гуркіт. Василь вийшов із машини, засмаглий, підтягнутий. В руках – сумка, на обличчі – ніби усмішка, ніби втома

Село Лісівка давно звикло до заробітчан. Майже в кожній хаті хтось був «там» —

Життєві історії 0

Коли повернулись додому, Ліля сказала мамі: – Мамо, знаєш… я думаю, тато справді щасливий. І вона теж. Ярослава гірко усміхнулася. – Хай. Якщо вже зробили свій вибір – головне, щоб не шкодували. А ми теж своє знайдемо. І справді, за рік Ярослава зустріла доброго чоловіка — вдівця, сусіда по дачі. Разом вони садили город, ходили до церкви, пили ранкову каву під яблунею. Коли Ліля побачила, як мама щиро сміється, вона зрозуміла: все в житті має свій сенс. Навіть найбільша зрада може привести когось до нового щастя. Мар’яна теж не мала легкого життя. Вона несла тягар провини довго. І кожного разу, коли бачила Лілю, опускала очі. Але одного дня вони зустрілися випадково на базарі. Ліля підійшла сама

Мар’яна й Ліля дружили ще зі школи. Разом ходили додому, разом готувалися до іспитів,

Життєві історії 0

Руслан їхав у місто – вибирати подарунок для своєї єдиної доньки, Наталки. Незабаром – її весілля. Його мало б переповнювати щастя, гордість, хвилювання. Але в душі – дивна порожнеча. Він думав: що ж подарувати? Квітами, грошима чи побутовою технікою її не здивуєш. Довго думав, вагався, а потім вирішив, що треба зробити серйозний подарунок. І тоді Руслан вирішив – подарує квартиру Наталці. Може, це буде хоча б крихта вибачення за все. Три роки тому йому було п’ятдесят. Він тоді влаштував собі невелике свято в ресторані – друзі, колеги, музика, сміх. – Руслане, та тобі ще море по коліна! – сміялися друзі. – Дивись, як ти тримаєшся! А він справді тримався – підтягнутий, доглянутий, власник автосервісу, своя справа, будинок, дружина, дочка-студентка. Усе ніби як у людей. Того вечора він уперше побачив Ілону

Руслан повільно крутив кермо, роздивляючись нескінченну низку машин попереду. Затор тягнувся аж до горизонту,

Життєві історії 0

Краще б ви нам купили будинок, – сказав тещі Роман. – Вам на старості років навіщо окремий будинок? Вам цієї квартири цілком вистачило б. Це нам, молодим, потрібен комфорт. Ми з Іринкою мріємо про великий дім, де можна виховувати дітей. – Ні, любий зятю, – заперечила Лариса Семенівна. – Я куплю просторий будинок для себе, а ви можете залишитися в моїй квартирі. Будете жити окремо, як завжди хотіли. Роман відтоді дуже образився на тещу і пообіцяв, що на старості років вони доглядати її не будуть

Роман прокинувся від швидкого і несподіваного усвідомлення, що вже давно настав ранок. Глянувши на

Життєві історії 0

Іван з першого дня дав зрозуміти, що з родичами дружини справи мати не хоче: – Сестра твоя – проста, і мати твоя – проста. Ти тепер інша, пані. Не пасує тобі з ними бігати. Ярослава аж заніміла. – Але ж то моя рідня, Іване. – Рідня… – махнув рукою. – Я не хочу, щоб люди казали, що моя жінка водиться з біднотою. Вона більше не перечила. Але серце боліло, бо мама, то мама. І тому Ярослава потайки від чоловіка все одно тримала зв’язок. – Ірцю, я лишу тобі в поштовій скриньці згорток, – шепотіла вона по телефону, коли Іван їхав у райцентр. – Там трохи борошна, цукру, і дитячі светрики. – Та не треба, Ярославко, – відмовлялась Ірина. – У тебе своє життя, чоловік не буде радий. – Мені байдуже. Ми ж сестри

Ірина й Ярослава були сестрами, до того ж, схожі, як дві краплі води. Люди

Життєві історії 0

Петро ж прожив життя у місті: мав бізнес, жінку, сина. Але з роками зрозумів, що гроші не завжди приносять тепло. Його дружина пішла від нього, коли він уперше захворів і залишився без роботи. – Ти мені став тягарем, – сказала вона, не дивлячись у вічі. Того осіннього дня, коли Петро повернувся у Вербичі на шкільне свято, він ішов старою дорогою, що колись вела його до Надії. І дивився – нічого не змінилося: ті самі верби над ставом, та сама лавка біля клубу, на якій вони колись трималися за руки. Надія теж прийшла. Сивина прикрашала її волосся, але очі… ті самі. Вона побачила його першою і наче не було тих довгих років розлуки

Село готувалося до свята — п’ятдесятиріччя місцевої школи. У клубі вже клеїли гірлянди, біля

Життєві історії 0

Найцікавіше сталося взимку. Олександра поїхала в місто, до дочки, і там купила собі нові чоботи – високі, чорні, з блискучими пряжками. У селі таких ще не було. Галина, як побачила, не втрималась: – О, які красені! Де взяла? – У місті, в магазині «Мода». Через тиждень Галина теж поїхала «в справах» — і повернулася… з тими самими чоботами. Олександра тоді лише усміхнулася, але десь усередині щось у ній надломилося. Їй стало шкода – не речей, а тієї справжньої дружби, яку вони колись мали. Чоботи стали останньою краплею в чаші її терпіння

Село Долинівка жило своїм звичним розміреним життям. Кожен знав кожного — хто з ким

Життєві історії 0

Руслан опустив голову. – Я не зраджував тобі, – сказав після паузи. – Але… так, є жінка на роботі, з якою я часто спілкуюся. Вона мені подобається. Просто подобається. Нічого між нами не було. Але я не можу брехати – я відчуваю симпатію. Світлана мовчала. У неї ніби земля пішла з-під ніг. Вона чекала заперечень, клятв, виправдань – а отримала чесність, яка боліла ще дужче. – І що тепер? – спитала тихо. – А тепер я хочу залишитися в сім’ї, – сказав він твердо. – Я розумію, що помилився. Може, мені просто забракло уваги, ми обоє втомилися, замоталися… Але я не хочу тебе втратити. Того вечора вони не вечеряли. Лежали спинами одне до одного, кожен у своїх думках

Світлана вставала щодня о п’ятій. Тиша в хаті, лише цокіт годинника на стіні та

Життєві історії 0

Олеже, мені щойно дзвонила моя сестра рідна Наталя. Вона знову просить позичити гроші. Стверджує, що в неї проблеми, – сказала чоловікові Христина. – Хай шукає кошти в іншому місці! – рішуче відповів чоловік. – Але, Олеже, вона дуже просить, вони дуже потрібні їй. Олег ніколи б в житті не позичив більше гроші Наталі, але дружина вмовила його і він кошти перерахував, хоча знав, що пошкодує про це згодом

Не даремно в народі кажуть, мовляв, якщо хочеш в особі родича мати ворога, то