Ти що, не чуєш? Мамі зле! — невдоволено почав чоловік. — Вона ледве дихає, а ти тут роздумуєш про свої звіти! Ти зобов’язана поїхати й доглядати за нею! — голос Олексія розрізав тишу вітальні. Мар’яна, 47-річна жінка, яка останні роки жила в режимі нескінченного марафону між роботою та побутом, повільно повернулася до чоловіка. Її погляд був втомленим, але глибоким. — Олексію, я не розумію одного: чому це мій «обов’язок», а не твій? Це твоя мати, — тихо промовила вона, намагаючись не зірватися на крик. — Ти жінка! У тебе це в роду! — продовжував кричати Олексій. — Василь Степанович, мій вітчим, вже старий, я на двох роботах. Хто, як не ти буде з мамою моєю сидіти
Серпень на Поділлі завжди мав особливий аромат — густий запах дозрілих яблук, медової падалиці
Мамо, батько тобі знову нічого не подарував? Іринка стояла посеред кухні, стискаючи в руках великий оберемок білих троянд. Поруч на столі лежала маленька оксамитова коробочка. Вона приїхала з самого ранку, щоб встигнути привітати маму з ювілеєм — п’ятдесят років. Поважна дата, яку Олена чекала з якимось дивним трепетом, сподіваючись, що бодай цього разу все буде інакше. Олена в цей час саме поралася біля плити. Вона поправила фартух і на мить затримала дихання, щоб голос не здригнувся. — Та не треба мені нічого, доню, — тихо відповіла вона, не повертаючись. — Головне, що ви з Сергієм приїхали. Сім’я разом — то і є подарунок. Але Іринка знала цю інтонацію
— Мамо, батько тобі знову нічого не подарував? Іринка стояла посеред кухні, стискаючи в
Чому в хаті такий розгардіяш? — замість вітання кинув чоловік, жбурнувши шкіряний портфель на світлий диван. — Ти взагалі бачила себе в дзеркалі? Перетворилася на якусь тінь у запраному халаті. Соромно перед колегами. Соломія мовчки дивилася на нього. Вона чекала його шість годин, готуючи вечерю, яку він тепер оглядав із неприхованою огидою. — Я готувала запечену качку, твою улюблену, — тихо промовила вона. — Цю жирну гидоту? — Марко скривився. — Подивися на Христину з нашого відділу аналітики. Ось це жінка! Струнка, підтягнута, знає ціну кожному жесту. А ти? Тільки й знаєш, що по кухні товктися. Дивно, як ти ще в двері проходиш із таким апетитом. Соломія відчула, як земля пливе з-під ніг
Листопад у передмісті столиці завжди мав присмак заліза та мокрого асфальту. Соломія стояла біля
У кабінет нотаріуса Максим і Тамара прийшли першими. Вони сиділи в кріслах з таким виглядом, ніби вже виграли в лотерею. Тамара тримала в руках папку зі зразками штор і шпалер, жваво обговорюючи з чоловіком, куди вони поставлять новий диван.— Ну що, — почав Максим, щойно ми з Сергієм переступили поріг. — Маринко, давайте швидко підпишемо ці формальності. Хату на мене, вам — ваш собака (як він там, ще не здох?), і розбіжимося. У нас там бригада чекає, дах перекривати треба. Пан Степан повільно дістав папку з документами, поправив окуляри на переніссі і довго мовчав, дивлячись на Максима. — Ваш батько, Петро Іванович, був людиною мудрою і дуже передбачливою, — почав він густим басом. — Він прийшов до мене за місяць до своєї кончини. Він уже знав свій діагноз, але розум у нього був світлий, як ніколи. Він залишив заповіт
— Ти, Віталику, навіть не розраховуй, — заявив мій брат Максим, впевнено відсуваючи тарілку
Викидайте цей мотлох прямо під ворота, і мені байдуже, що вона скаже! — мій голос зірвався на крик, перекриваючи гуркіт старого вантажного двигуна. Водій у вицвілій кепці недовірливо глянув на мене, переводячи погляд із обшарпаної шафи в кузові на дорогий паркан котеджного містечка. — Господине, ви впевнені? — перепитав він, чухаючи потилицю. — Тут проїзд вузький. Сусіди нарікатимуть, та й власники будинку навряд чи зрадіють такій «барикаді». — Впевнена, як ніколи в житті, — відрізала я, стискаючи в кишені ключі від нашої нової оселі. — Це не сміття, це «антикваріат», як стверджує моя свекруха. От нехай вона ним і насолоджується. Вивантажуйте
— Викидайте цей мотлох прямо під ворота, і мені байдуже, що вона скаже! —
Мирославонько! Невісточко моя золота! А навіщо ти переставила мої фіалки? — пані Софія, свекруха, з’явилася в дверях кухні з горщиком у руках. Її тон був бездоганно ввічливим, проте невістка здригнулася. Вона точно пам’ятала, що вчора ці квіти стояли у їх спальні на підвіконні. — Я їх не чіпала, мамо, — розгублено відповіла вона, витираючи руки об лляний рушник. — Може, Остап переніс, коли витирав пил? — Остапчик? Мій син ніколи не відрізняв фіалку від кактуса. Дивно. Мирослава відчула, як легкий холодок пробіг спиною. Питання було не в квітах. Питання було в тому, як свекруха опинилася у їхній спальні о дев’ятій ранку, коли молода пара ще пів години тому бачила сни. — А ви, заходили до нашої кімнати? — обережно запитала Мирослава, намагаючись зберегти спокій. — Ой, дитино, ну що ти таке кажеш! Я просто проходила повз, двері були прочинені, от я і побачила. Але Мирослава відчула, що свекруха бреше
Листопадовий ранок у передмісті Києва видався сирим та похмурим. Мирослава стояла біля кухонної мийки,
Я була неправа, Софійко. Я думала, що роблю добро для всіх, а насправді ледь не зламала синові життя. Він зараз дуже змінився. Став жорсткішим, зі мною майже не говорить про особисте. Тільки «як здоров’я» і все. — Це його вибір, Валентино Петрівно. Він вчиться жити самостійно. — Я знаю, що ти його не вибачиш. І не треба, напевно. Ти сильна, ти молодець. Я просто хотіла, щоб ти знала: я більше не втручаюся. Я навіть хату ту в селі продала, щоб частину його боргу закрити. Переїхала в маленьку кімнатку в передмісті. Софія була здивована. Це було останнє, чого вона чекала від цієї жінки. — Чому ви це зробили? — Бо коли Максим прийшов до мене в той день, коли ти пішла… я вперше побачила в його очах не любов до матері, а справжню порожнечу
— Ти ж розумієш, що зараз ти обираєш не між грошима і спокоєм, а
Стефо! Стефаніє, відчини! Це я, Анатолій! — біля хвіртки тупцював колишній чоловік, а сусідські собаки щосили гавкали. — Голос за дверима здався Стефі привидом із минулого життя, яке вона поховала під товстим шаром забуття 20 років тому. Вона повільно підійшла до вікна, відсунула фіранку і в напівтемряві двору побачила колишнього чоловіка. — Чого тобі треба, чоловіче? — Стефцю, рідна, пусти переночувати. Зовсім біда притисла, нікуди мені йти, — голос Анатолія тремтів. Стефанія прихилилася лобом до холодної шибки. Рівно 20 років минуло з того дня, як він, сяючи від власної «сміливості», оголосив, що зустрів справжнє кохання — молоду красуню Риту, і що Стефанія для нього — «прочитана книга», «старі меблі», яку час віднести на смітник. Тоді він пішов, не озираючись. — Йди до своєї Рити! Чого сюди приплентався? — Стефо, Маргарити немає. Не стало три роки тому. А її діти мене виставили за двері. Кажуть, що я їм ніхто, і нехай перша дружина тепер мною опікується
Листопадовий вечір дихав у вікна сирим холодом, обіцяючи перші приморозки. У затишній кухні пані
Світлано, де мої термошкарпетки? І приготуй мені бутерброди з шинкою, побільше. — Сергію, шкарпетки в комоді. А бутерброди зроби сам. Я йду. — Куди це ти йдеш? У суботу? — він аж присів від несподіванки. — До подруги. Будемо каву пити. Повернись сам погодуй дітей, у холодильнику є суп. Він хотів щось крикнути, але мама вже зачинила двері. Тато стояв посеред коридору, розгублений і злий. — Зовсім розперезалася, — пробурчав він нам. — Це все ці її «подруги». Навчать дурні, а мені потім розгрібай
— Тільки не кажи, Сергію, що ти знову забув про мої ліки, — Світлана
Невістко! А про мою кімнату ви вже подумали? — запитала свекруха. — Де саме я буду жити у домі, який ви збираєтеся купити собі? У кухні вмить стало тихо. Олена відчула себе недобре. Марко завмер із чашкою в руці. — Про про яку кімнату, мамо? — повільно перепитав син. — Як це про яку? — Галина Петрівна щиро здивувалася. — Коли ви переїдете в дім, мені знадобиться своя кімната. Бажано на першому поверсі, бо коліна вже не ті, щоб по сходах бігати. І обов’язково на сонячний бік — моїм фіалкам потрібне світло. Ви ж будете в саду поратися, а я візьму на себе город. Я вже й гроші на меблі відклала. Пригледіла собі зручне ліжко з ортопедичним матрацом і комод. Будемо жити однією великою родиною. Олена відчула, як підлога під ногами стає хиткою. — Мамо, — голос Марка став на тон вищим. — Ми ніколи не обговорювали, що ти переїдеш до нас. Ми не хочемо тебе забирати до себе
Це була мрія, виплекана в тихих розмовах під час вечірніх прогулянок спальними районами, де

You cannot copy content of this page