Українці Сьогодні

Усе, Василю. Досить, — дуже спокійно промовила Надія, хоч усередині все кипіло. — Мої ноги там більше не буде. Я більше не поїду до Ганни Петрівни. Василь остовпів на місці. Ключі вислизнули з його рук і брязнули об дерев’яну підставку в коридорі. — Ти при своєму розумі? Що за вибрики на рівному місці? — Це не вибрики. Це моє остаточне рішення. У твоєї мами є двоє дорослих рідних дітей. Ти і твоя сестра Марія. От ви двоє й вирішуйте, як доглядати свою маму. — Надіє, не починай сваритися з порога. Що там знову сталося? Надія повільно звелася на ноги. Вона більше не збиралася плакати чи ковтати образу. — Сталася тарілка з гречаною кашею. Твоя мама взяла миску і спокійно перекинула її просто на чисту підлогу, яку я перед тим вимила на колінах. А потім подивилася мені у вічі й заявила, що оскільки я не вмію нормально догодити, то мушу прибирати ще раз. — Ну, мабуть, у неї просто ослабли пальці! — поспішив виправдати матір Василь. — Вона ж літня людина, їй важко тримати посуд. Чого ти вигадуєш казна-що? — Вона дивилася мені просто в очі, Василю. І додала, що я в цьому домі чужа, з простої бідної родини, і маю дякувати долі, що мене взагалі терплять

— Ти взагалі пам’ятаєш, що одружувався зі мною, а не наймав безкоштовну покоївку для

Життєві історії 0

Що ж, свахо, — промовив тато тихим, але напрочуд рівним голосом, який без усякого мікрофона рознісся луною по залі. — Якщо ми тут зайві… якщо нашою присутністю ми ганьбимо цей пишний бенкет, то ми підемо. Ми люди прості, не вчених манер. Наше діло — землю орати та хліб сіяти. Для нас головне, щоб наші діти жили в мирі та злагоді. А ми собі якось раду дамо. Пробачте, якщо щось не так. Мама теж заквапилася підвестися. Її пальці дрібно тремтіли, коли вона намацувала ремінець своєї старої потертої сумочки під стільцем. Вона навіть не сміла підняти очей на гостей, намагаючись стати зовсім непомітною, крихітною, мов порошинка на цьому блискучому святі марнославства. — Мамо! Тату! Стійте! — скрикнула я, зриваючись із місця. Я хотіла кинутися до них, перекинути цей клятий стіл із кришталем і дорогими закусками, зірвати фату й піти геть разом із батьками, бо жодне весілля на світі не варте бодай однієї сльозинки моєї мами. Але ноги мов приросли до підлоги, а білий шлейф сукні заплутався в ніжці стільця. Ярослав схопився слідом за мною, обличчя його перекосилося від гніву й безсилля: — Мамо, припини це негайно! Ти що твориш?!

— Якщо у вас немає чим віддячити за таку гостину, то, може, краще тихенько

Життєві історії 0

Мамо, ну нащо ви оце все наставили, ми ж не голодуємо, невже важко просто викинути цей мотлох і не перетворювати хату на склад? Невістка стояла на порозі в чистій світлій куртці й тримала в руках коробку з порожніми склянками. Марія Степанівна навіть кроку далі зробити не змогла. Вона стояла біля хвіртки й дивилася, як на вогкій стежці, акуратно виставлені в рядочок, блищали її власні закрутки. Мариновані огірочки з листям смородини. Томати у власному соку. Салат із кабачків і солодкого перцю. Сливове повидло, яке вона варила кілька вечорів поспіль, щоб було густе, як мармелад. Кожна баночка була вимита до блиску, дбайливо підписана старим олівцем і замотана у теплу тканину, щоб повільно остигала. А тепер усе це стояло просто на землі, біля паркану, наче непотріб, який виносять перед ремонтом. — Світлано, дитино, — тихо промовила Марія Степанівна, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Ти ж сама казала, що взимку домашнє смачніше. Навіщо ж ти їх надвір повиносила? Світлана зітхнула, дістала з кишені телефон, глянула на екран і відповіла спокійним, навіть повчальним тоном: — Мамо, в хаті дихати нічим. Скрізь пахне кропом, оцтом і старими речами. Ми ж тільки на два дні вирвалися з великого міста, хотіли відпочити від метушні, а тут знову кухня, виварювання кришок, ганчірки. Невже не можна жити простіше

— Мамо, ну нащо ви оце все наставили, ми ж не голодуємо, невже важко

Життєві історії 0

Здоров була, Людочко! Пише тобі твоя двоюрідна сестра Галька з Великих Мацьківців. Ти вибач, що через адресний стіл тебе розшукала, бо староста наш підсобив адресою. Діло в нас невідкладне, родинне. Пам’ятаєш нашого діда Ничипора Голопупенка? Того самого, що коней у колгоспі доглядав і свинофермою керував найкраще в усьому районі? Так от, стара його хата зовсім похилилася. Стріха тече, балки підгнили, ще трохи — і завалиться геть. Ми тут усією купою зібралися, подумали і вирішили скинутися родиною, щоб перекрити залізом та підмурувати стіни. Ти баба міська, чули ми, що живеш багато, в шовках ходиш і начальницею колись була. Перекажи якусь копійчину, скільки подужаєш на загальну справу, щоб не соромно перед селом було за дідівське обійстя. Чекаємо від тебе звістки. А якщо не озовешся — я сама до тебе приїду, привезу свіжого підчеревини з часником і сушених яблук, як ти марга соплива любила, коли босоніж ганяла по калюжах за чужими індиками. Обіймаю тебе міцно, твоя сестра Галина». На кухні запала мертва тиша. Було чути тільки, як цокає старий годинник із зозулею, який свекруха завжди називала «віденським раритетом часів Франца Йосифа». Назар дивився на аркуш wide-відкритими очима. Його обличчя почало повільно червоніти — від шиї до самих кінчиків вух. — Людочка… Ничипор Голопупенко… Свиноферма… — ледь чутно вимовив він, ніби слова застрягли йому в горлі. Він підняв на мене очі, в яких читався повний розпач

— Твої батьки все життя крутили коровам хвости, а в моїх жилах тече шляхетна

Життєві історії 0

Алло, Софіє, — лунав у телефоні підозріло бадьорий голос свекрухи. — Ти ж пам’ятаєш, що скоро свято? Я от планую зібрати подруг у себе в квартирі, все має бути на найвищому рівні. Мені знадобиться твоя допомога з готуванням, бо одній мені ну ніяк не впоратися з таким обсягом роботи, я звикла, що усе готуєш ти. Прийдеш з самого ранку, добре? Софія на секунду замовчала, відчуваючи, як усередині знову підіймається хвиля давньої образи. Вона чітко згадала і той попередній день народження, і байки про героїчну працю, і повну відсутність будь-якої вдячності. — Ні, Катерино Петрівно, я не прийду, — спокійно, але твердо відповіла невістка. — У мене на цей день абсолютно інші плани, які ніяк не пов’язані з проведенням часу на чужій кухні. Ви ж у нас все робите самостійно, невтомно і найкраще, тож і цього разу чудово впораєтесь без сторонньої допомоги. Ви всім кажете, що я не допомагаю вам, от і робіть все самі. На іншому кінці запанувала довга, напружена тиша. Катерина Петрівна явно не очікувала такого. — Тобто як це — не прийду?! — обурився голос у телефоні. — Ти що, образилася через ту дрібницю?! Подумаєш, сказала пару слів подругам! Ти ж молода, тобі важко допомогти літній людині

– Мамо, я вже просто втомилася від усього цього! Скільки можна тягнути все на

Життєві історії 0

Галино Степанівно, покличте Юру до телефону. Будь ласка, просто зараз. – Він у ямі біля свердловини, руки по лікті в багнюці. – Тоді піднесіть трубку до його вуха. Мені треба дві секунди. Свекруха важко зітхнула, гримнула чимось металевим, і за пів хвилини я почула голос чоловіка. Він говорив задихано, але якось безтурботно, ніби виїхав із друзями на риболовлю. – Наталю, я тут, схоже, застряг до вечора. Клапан полетів, зараз зніму, подивлюся, може, доведеться шукати заміну. – Юро, яке сьогодні число? У трубці настала пауза. Десь на задньому плані з брязкотом упало відро. – Двадцять третє. А що сталося? – О третій годині в нашого сина свято. Перший справжній ювілей, десять років. Запрошені троє хлопців, торт, який я печу з самого ранку. Ти обіцяв повернутися до обіду. Голос чоловіка вмить змінився, став винуватим і розгубленим. – Ох, Наталю, пробач. Субота ж, зовсім із голови вилетіло. Мама з цим насосом крутиться, город сохне, от я й зірвався, навіть не подумав

– Можеш навіть до суду на мене подавати, але я вибрала допомогти синові з

Життєві історії 0

Навіщо тягнути те, чого вже немає? — запевняв він сам себе. — Краще чесно розійтися. Я залишаю їм дах над головою, хай живуть спокійно. Вона ще молода, знайде собі когось доброго й розважливого. Розмова з Марійкою була короткою. Вона не влаштовувала гучних докорів, не плакала при ньому, лише мовчки слухала, міцно стискаючи пальці. Це мовчання Мирослав сприйняв як згоду й байдужість, хоча насправді вона просто не знала, як захистити своє серце від такого рішення. Він пішов, упевнений, що зробив послугу всім. Початок нового спільного життя з Інною був схожий на свято. Вони багато гуляли, відвідували цікаві місця, вели розмови про великі плани та заможне майбутнє. Проте за кілька місяців перша хвиля почуттів почала стихати, і на поверхню вийшла щоденна реальність. З’ясувалося, що Інна не любила поратися біля плити, а домашні турботи вважала марнуванням часу. Її погляд на спільне існування був дуже простий: чоловік повинен забезпечувати розкішне життя, гарні речі та часті подорожі

— Я подаю на розлучення, бо зустрів справжнє щастя, а з тобою просто марную

Життєві історії 0

Ось тут і будемо віку доживати, Галю. Не палац, але дощ на голову не тече, а землю довкола ми з тобою до ладу доведемо. Галина погладила долонею білену стіну біля косяка. Їй було двадцять два, вона любила тишу, порядок і тепло. Здавалося, життя нарешті вмостилося на надійні рейки: город зораний, дрова під навісом поскладані, у хліві мекає молода коза, яку Павло виміняв на мішок зерна. Вони жили дружно, без сварок, ділячи порівну і суху скоринку, і важку лопату. За кілька років у хаті залунали власні голоси. Спочатку народилася спокійна, світлоока дівчинка Оленка, яка могла годинами перебирати квасолю в мисці. Потім один за одним з’явилися хлопці-двійнята, Богдан і Тарас — галасливі, чубаті, мов горобці навесні. Сад шумів яблунями, Павло видовбав із липи довгий стіл і дві лави, бо за старим маленьким столиком їм усім уже було тісно. Здавалося, все йшло так, як заведено у людей: земля родить, діти ростуть, сонце сходить над горбом, а вечорами пахне м’ятою біля ґанку. Лихо прийшло зненацька, як завжди приходить нещастя до тих, хто його зовсім не чекає. За сім кілометрів, на хуторі біля старої лісопилки, жила Павлова старша сестра Марина. Була вона жінкою вітряною, непутящою, з очима, повними вічної тривоги та непокори. Люди казали, що вона народилася не в тій хаті або під лихою зіркою

Осінь того року видалася ранньою і теплою, як домашній пиріг, щойно витягнутий із печі.

Життєві історії 0

Дочко, скидай ту білу сукню, бери валізу і ходімо на автобус, поки люди не почали розходитися по хатах і перемивати нам кісточки, — тихо мовила мама, стискаючи мої холодні пальці. — Мамо, але ж ми щойно стали на рушник, священик нас поблагословив, уся рідня зібралася біля воріт… Як я людям в очі гляну? — ледь чутно відповіла я, ковтаючи гіркий клубок, що підступив до горла. — А так і глянеш — з високо піднятою головою. Бо якщо чоловік у першу ж спільну хвилину забув, для кого грав весільний марш, то через рік ти в тій хаті станеш просто чужою людиною. Повір моєму досвіду. Ця розмова відбувалася за рогом сільської церкви, біля старих лип. Буквально за десять кроків звідти ще грав баян, лунали вигуки «Гірко!», а родичі метушилися, витягуючи зі святкових кошиків цукерки та калачі, щоб обсипати молодих на щастя й достаток. Тільки от ділитися тим щастям зі мною ніхто не збирався. Усе почалося задовго до цього дня, хоча тоді мені здавалося, що я просто прискіплива і вигадую зайве. Ми познайомилися з Назаром восени, коли на городах уже вибрали картоплю і село нарешті зітхнуло з полегшенням після важкої літньої праці. Він був показний, роботящий, ніколи не цурався важкої справи, умів гарно пожартувати біля клубу і, що мені найбільше подобалося, говорив спокійно й розважливо

— Дочко, скидай ту білу сукню, бери валізу і ходімо на автобус, поки люди

Життєві історії 0

Маріє! Стій, ледве тебе наздогнала! Марія обернулася. До неї поспішала Галина — далека родичка сусідів із села Зелений Гай. Петро, чоловік Марії, був родом саме звідти. Там і досі стояла стара хата його батьків. — Доброго дня, Галю. Ти чого так біжиш? Трапилося щось? Галина озирнулася, ніби перевіряючи, чи ніхто не підслуховує, шарпнула хустку на шиї і стишила голос до таємничого шепоту. — Ти тільки не ображайся, Маріє. Я людина пряма, ти мене знаєш. Мушу тебе дещо спитати, бо мені аж на серці неспокійно. Ви з Петром часом не розійшлися? Чи, може, він на розлучення подав, а ти мовчиш? Марія аж засміялася. Голосно, щиро, дивуючись безглуздості почутого. — Галю, ти що, з дуба впала? З якого дива нам розходитися? Тридцять років у мирі живемо. Петро он сьогодні зранку поїхав картоплю вибирати. Яке розлучення? Галина підібгала губи й насупилася. Їй явно не сподобалося, що її новину зустріли сміхом. — Та з такого, Маріє. Бо у вашій батьківській хаті жінка живе. Молода, гарна. І з маленькою дитиною на руках

Осінній вітер ганяв сухе кленове листя вздовж тротуару біля крамниці. Марія перехопила важку торбу