Українці Сьогодні

Дідусю Степане, а ви пам’ятаєте той старий велосипед? — тихо запитав Богдан. Степан на мить задумався, а потім хитро посміхнувся. — Який саме? Їх через мої руки багато пройшло. — Мій перший. Той, що ви мені прикотили. У Богдана перед очима постала картина з минулого. Йому було тоді років дев’ять. У селі це був особливий вік — час «велосипедних банд». Усі хлопці — Сашко, Ігор, навіть задирака Колька — мали великі. Вони ганяли вулицями, здіймаючи хмари куряви, дзвеніли дзвониками, влаштовували перегони до ставка. А Богдан лише стояв біля хвіртки і дивився їм услід. У бабусі Марії не було грошей навіть на нові сандалі для онука, не те що на велосипед. Він мріяв про нього так сильно, що той снився йому щоночі: блискучі спиці, чорні гумові ручки, відчуття вітру в обличчі. Іноді Сашко давав йому проїхати одне коло «по-дружньому», але це було ще болючіше — повертати чуже щастя

Березневе сонце ледь торкалося стріх стареньких хат у селі Вишневе. Дід Степан, чоловік із

Життєві історії 0

Марко! Знову робота? — голос Софії, дружини, був різким, бо чоловік дуже пізно повернувся додому. — Так, Софіє. Знову робота. Ти ж знаєш, як зараз важко на ринку нерухомості. Забудовники вимагають неймовірного, підрядники зривають терміни. Я просто не маю іншого вибору. — Ти знову затримуєшся до пізньої ночі, — вона зробила крок вперед, виходячи з тіні. — Але я не бачу результатів. Ми живемо так, ніби завтра настане кінець світу, економимо на всьому, навіть на найменших дрібницях. Ти обіцяв, що цей проект принесе нам спокій та гроші. — Ти нічого не розумієш, — сказав він, підводячись. — Цей проект — це єдине, що тримає нас на плаву. Якщо я зараз здамся, ми втратимо все. Ти хочеш, щоб я пішов на вулицю з простягнутою рукою? — Я хочу, щоб ти був поруч зі мною, — тихо відповіла вона. — А не перетворювався на тінь, яка приходить додому тільки поспати. Боже мій, Марку. — прошепотіла вона в порожнечу комори. — Де ти це взяв

Львів завжди мав свій особливий ритм. Тут, у серці старовинного Галицького району, час ніби

Життєві історії 0

Ну що, Алісо, готуй валізи! — З гордістю, але гіркотою сказав чоловік. — Я знайшов ідеальний варіант. Наше море, Затока, база відпочинку «Промінь». Все організовано, а ціна — просто даром! «Даром» виявилася стара дерев’яна база, побудована ще в ті часи, коли холодильник вважався розкішшю, а телевізор був один на весь поверх. База стояла зовсім не біля пляжу, а біля галасливої залізничної колії. До моря треба було йти сорок хвилин через ринок, пил та розпечений асфальт. — Зате там свій душ на блок, — бадьоро звітував Андрій у маршрутці, поки вони їхали від вокзалу. — І харчування включене в їдальні. Головне — це режим і система. Ми не витратимо жодної зайвої гривні. Ось наш невеличкий бюджет, тридцять тисяч гривень, — промовив він із вогником в очах. — План такий: витратити лише половину. А за зекономлене купимо новий акумулятор для машини. Ти ж хочеш, щоб ми взимку заводилися без проблем

Миргород — місто тиші, цілющих вод та спокою. Тут люди звикли жити розмірено, а

Життєві історії 0

Ти з глузду з’їхала, Олено! За що ти так з мамою моєю? — голос Тараса пролунав сердито. — Чому платіж за ліки відхилено? Олена повільно повернулася. Чоловік стояв у дверях кухні, розхристаний, з обличчям, червоним від обурення. — Бо на рахунку нуль, Тарасе. Навіть не нуль, а мінус, якщо врахувати комісію за обслуговування, — її голос був тихим, але в ньому відчувалася втома. — Як це нуль? Куди ти поділа гроші? Ти що, знову на свої дурні маски для обличчя витратилася? Мати ледве дихає, а ти тут красу наводиш? Олена гірко посміхнулася, дивлячись на свої натруджені руки. — Тарасе, останню косметику я купувала на розпродажі ще рік тому. А твоїй мамі ми минулого місяця купили “вітаміни для серця” за три тисячі гривень. Ті самі, що порадила її сусідка. Ти розумієш, що це — велика частина моєї зарплати? — Три тисяч — це дрібниці, коли йдеться про рідну матір! Ми — сім’я! Чи ти вже забула, що це означає

Ранок у Вінниці видався напрочуд туманним. Олена стояла біля вікна їхньої квартири на Вишенці,

Життєві історії 0

Ой, та годі тобі, мама все одно вдома сидить, їй тільки в радість, — голос доньки з кухні звучав так буденно, ніби вона обговорювала купівлю нового віника. — Хоч якась користь від пенсіонерів. Економія — кілька тисяч на місяць! І на лікарняні не треба йти. Я завмерла в коридорі, притиснувши до себе кошик із дитячою білизною. Спина, яка нила від самого ранку після гри в «коника» з чотирирічними двійнятами, вмить задерев’яніла. — Ну не знаю, Іро, — протягнула її подруга. — Моя мама одразу сказала: «Я своїх виростила, тепер хочу пожити для себе». Приходимо до неї тільки на пироги по вихідних. — Це егоїзм, я вважаю, — відрізала моя донька. — Навіщо тоді сім’я? Мама на пенсії, їй нудно. Що їй, серіали дивитися? А так вона при ділі, відчуває себе потрібною. І мені зручно: я кар’єру будую, ми кредит за квартиру виплачуємо. Ти ціни на нянь бачила? Це ж шалені гроші. А тут — рідна бабуся, безкоштовно, ще й нагодує всіх

— Ой, та годі тобі, мама все одно вдома сидить, їй тільки в радість,

Життєві історії 0

Петре, вставай! — гукнула вона, вимикаючи праску. — Сьогодні великий день. Тобі треба поголитися і не забути про краватку. Петро Михайлович розплющив одне око. — Маріє, а може, ну його, той ресторан? Може, просто підемо в парк, посидимо на лавці, з’їмо морозива? — Яке морозиво, Петре? Тридцять гостей! Твоя сестра з села вже, мабуть, на вокзалі стоїть з кошиком яєць і кролем. Ресторан «Кришталь» чекає на нас о сьомій. Гроші відкладені, меню узгоджене. Рухайся! Ближче до обіду квартира наповнилася метушнею. Марія Степанівна крутилася біля дзеркала. Вона поправляла срібну брошку, яку Петро подарував їй на срібне весілля. — А ви впевнені, що нам взагалі варто було це затівати у такому віці? — Петро Михайлович стояв посеред вітальні, розгублено тримаючи в руках парадну краватку, яку ніяк не міг зав’язати. Його пальці, звиклі до гайкових ключів та молотка, ніяк не слухалися шовкової тканини. Марія Степанівна навіть не обернулася. — Не кажи дурниць, Петре. Шістдесят років буває раз у житті

Субота почалася з прасування. Марія Степанівна ще вдосвіта розклала на дивані свою темно-синю сукню

Життєві історії 0

Мамо! Ну ти знову за своє? — голос її сина, Миколи, порушив тишу вітальні. — Я тобі вже вдесяте пояснюю: це нелогічно! Тобі сімдесят два роки, навіщо тобі ці сімдесят квадратів? Тут же опалення взимку коштує як крило літака! Марія Михайлівна повільно повернула голову. Микола, успішний на вигляд чоловік у дорогому костюмі, нетерпляче постукував пальцями по дорогому смартфону. Він не дивився на матір, його погляд блукав по стінах, наче він уже заміряв їх для продажу. — Мені тут добре, Колю, — тихо відповіла вона, поправляючи стару мереживну серветку на столі. — Тут твій батько кожну поличку власноруч прибивав. Тут ви з Оксанкою вчилися ходити. — Ой, почалося! Спогади, полички, — Микола нарешті підвів очі, і в них не було ні краплі тепла. — Мамо, спустися на землю. У мене бізнес потребує вливань, інакше все піде прахом. А в Оксани Марічка до університету вступає у Львові, ти хоч знаєш, які там зараз ціни на навчання? А гуртожитки? Їй квартира потрібна, вона, бачте, лиш про себе думає

Місто Трускавець завжди славилося своїм спокоєм. Тут, серед шелесту вікових парків та приглушеного гомону

Життєві історії 0

Яке розлучення, Марино? Ми ж стільки років разом… Я просто хотів, щоб було як раніше. Щоб був затишок. — Затишок роблять усі, хто живе в домі, а не одна жінка, яка вже ледь тримається на ногах, — відрізала вона. — Я не прислуга. І якщо ви хочете нормальної їжі, то ви будете допомагати. Разом зі мною. Розмову перебив дзвінок телефону. Це була мама Михайла, Тамара Петрівна. Він відповів і ввімкнув гучний зв’язок. — Михайлику, синку, що там у вас коїться? — закричала свекруха. — Денис дзвонив, каже, що Марина його голодом морить, дитина бліда ходить! Вона що, зовсім з розуму вижила? Марина наблизилася до телефону. — Доброго ранку, Тамаро Петрівно. З розумом у мене все гаразд. Просто я більше не працюю безкоштовною куховаркою. Вашому синові за п’ятдесят, вашому онуку двадцять два. Якщо вони не можуть самі собі кашу зварити, то це ви їх так виховали. Я тут ні до чого. Тепер вони вчаться бути самостійними. Якщо вам їх шкода — приїжджайте і готуйте самі. А в мене сьогодні вихідний

— А ти колись думала, що ми просто звикли одне до одного, як старі

Життєві історії 0

Мирославо! Не стій як вкопана, зустрічай гостей! — голос Тараса, чоловіка, звучав бадьоро, але в очах бігали тривожні іскорки. — Мати поживе в нас трохи, поки в Ігоря, мого брата, в новобудові ремонт не закінчать. Пару тижнів — і все владнається. Мирослава відступила назад, відчуваючи, як повітря в коридорі раптом стало надто густим. Вона трималася за одвірок, намагаючись опанувати себе. — Пару тижнів? Тарасе, ми ж не домовлялися про це. Чому ти не попередив мене заздалегідь? У нас же плани на вихідні, та й взагалі. — Попередити?! — Тарас різко обірвав її, кинувши баули на підлогу з гучним звуком металу об плитку. — Мати продала свою квартиру, щоб допомогти Ігореві з бізнесом! Тепер їй ніде голову прихилити, а ти мені про плани на вихідні? Де твоя совість, Мирославо

Містечко Жовква, що на Львівщині, зустрічало осінь пронизливим вітром та запахом мокрого листя, яке

Життєві історії 0

Слухай, Ромчику, — сказав Матвій якось увечері, коли вони сиділи в маленькій орендованій кімнатці гуртожитку при заводі. — Ти телефон з рук не випускаєш. Ти хоч їси іноді без того, щоб на екрані була твоя дівчина? Ви як ті папужки-нерозлучники. Вона тобі ще не сниться щогодини? Роман відірвався від написання повідомлення «Я вже вдома, лягаю спати, люблю тебе» і серйозно подивився на колегу. — Сниться, Матвію. І це найкраща частина мого дня. Бо тут тільки бетон, проводи і твій буркіт. А там — вона. Мatвій зітхнув і пом’якшав. — Цінуй це, хлопче. Не кожному щастить знайти таку людину, до якої хочеться летіти крізь стіни. Тим часом Олеся намагалася жити «нормальним» життям. Вона купила ялинку — невелику, штучну, але пухнасту. Наряджала її сама, увімкнувши на фоні старі різдвяні пісні. Кожна іграшка була маленькою історією. Ось ця куля з оленем — вони купили її минулого тижня в супермаркеті, сміючись над тим, який у оленя смішний ніс. А ось цей солом’яний ангел — подарунок мами. Вона зробила фото ялинки й відправила Роману

Грудень увірвався в місто зненацька, розсипаючи по асфальту першу білу крупу. Олеся стояла біля