Українці Сьогодні

— Але чому? Що сталося? — Ярина відчула себе так, наче земля пішла з-під ніг, коли її 70-річна свекруха сказала, що подала на розлучення. Свекруха дістала з кишені свого суворого кардигана складений аркуш паперу і розгорнула його на столі. Ярина впізнала характерний бланк — Орест Степанович, щотижня складав такі списки. Але це був не простий перелік продуктів. То була деталізована таблиця. З колонками, підрахунками, відсотками та, що найстрашніше, колонкою «Критичні відхилення». — Ось це сталося, — свекруха тицьнула пальцем у папір. — Сорок три роки я веду цей будинок за його правилами. Сорок три роки кожна копійка проходить через його контроль. Сорок три роки він складає списки, підраховує, порівнює ціни в «Сільпо» та «АТБ», і вимагає звіту за кожну витрачену дрібницю. Ярина мовчки дивилася на списаний лист. Вона знала ці списки. Вона знала цю педантичність, яку успадкував і її чоловік Святослав. Але масштаб контролю над батьками завжди був більшим, глибшим

Тиша у квартирі, розташованій у новобудові на київському Лівому березі, була не заспокійливою, а

Життєві історії 0

За місяць після народження Злати Оксана Петрівна поклала переді мною папку з документами. — Це дарча. Квартира тепер твоя та Злати. Я хочу бути впевнена, що дівчинка завжди матиме будинок. Щоб ніхто її не вигнав. Ти моя сім’я, Соломіє. Єдина справжня, яку я сама не зруйнувала. Артем з’явився на порозі за півроку. Схудлий, злий, у поношеній куртці. Він почав кричати в домофон, вимагати свою частку, тиснути на жалість, погрожувати судом і вимагати “побачити доньку”. — Мати! Ти не маєш права! Це моя спадщина! Я подам на вас до суду! Оксана Петрівна навіть не підійшла до слухавки. Я спокійно натиснула кнопку відбою. Юридично квартира належала мені, і Артем не мав тут жодних прав

Кухня нашої орендованої, але такої рідної “євродвушки” на Троєщині пахла не просто лавровим листом,

Життєві історії 0

Що з волоссям? — Змінила імідж, — знизала я плечима, натягуючи на обличчі маску байдужості. — Тобі не подобається, любий? — Ні, чому ж… Подобається, але… — він не міг скласти докупи навіть просте речення. — Просто несподівано. Дорого? «А скільки коштує твоя повага?» — подумала я, але вголос сказала: — Не більше, ніж ти витрачаєш на оновлення свого комп’ютера. Він замовк. А я пішла накривати стіл. Я не готувала. Я замовила доставку з дорогого італійського ресторану, де, за чутками, Каріна часто обідала з колегами: пасту з морепродуктами, вишуканий салат з руколою та пармезаном, а на десерт — тірамісу. Я все красиво розставила на столі, дістала келихи, які ми використовували лише на Новий рік

Середа закінчилася, і настав четвер – середина робочого тижня, та початок кінця для нашого

Життєві історії 0

Найцікавіше чекало Вікторію попереду, коли в її житті зненацька з’явиться та сама Софія — нова дружина колишнього чоловіка. — Вікторіє, це Софія. Дружина Андрія. Чи можна зустрітися? Поговорити треба, — голос у слухавці був спокійний, але в ньому відчувалася незламна рішучість. Вікторія мало не впустила телефон. За два роки після розлучення вона жодного разу не розмовляла з Софією. І ось тепер ця жінка сама просить про зустріч. — Звичайно, — відповіла Вікторія, дивуючись своїй готовності. — Коли зручно? — Сьогодні можна? У кав’ярні «Золотий дукат» на Подолі? О шостій вечора? — Буду. У кав’ярні Софія вже чекала. Висока, чорнява, у строгому, але стильному темно-синьому тренчі. Красива, але без виклику — спокійна, впевнена краса. Коли Вікторія підійшла, Софія підвелася. — Софія, — представилася коротко. — Дякую, що прийшла

Вікторія подивилася у вікно. За склом київський листопад наганяв на місто густий, дрібний дощ,

Життєві історії 0

Ну і що? Гості — це ввечері. А шкарпетки мені потрібні зараз. І взагалі, навіщо тобі ці подвиги? Купила б готову нарізку, сиру, та нормально. Вічно ти ускладнюєш собі життя, а потім ходиш із кислим обличчям і всім нам псуєш настрій. Давай, Ганно, знайди мені пару, га? І до речі, перекинь мені тисячі три гривень на картку, бо на бензин не вистачає, а зарплата тільки в п’ятницю. Ганна дивилася на чоловіка, з яким прожила двадцять вісім років, майже три десятиліття. Дивилася на його злегка відвислий живіт, який він тепер постійно втягував, на обличчя, що вкрилося мережею дрібних зморшок, і відчувала, як усередині, десь у ділянці сонячного сплетіння, розростається не порожнеча, а крижаний, блискучий гнів. — Сьогодні двадцяте жовтня, Павле, — промовила вона, дивлячись йому прямо в очі, намагаючись достукатися до хоча б однієї клітини його пам’яті. Він насупився. — І що? Що за дата? Комуналку платити? Наче рано ще. Або у мами твоїй день народження? Ні, у неї в травні… Ганно, не тягни гуму, скажи вже, що за дата

Ганна застигла у дверях спальні, стискаючи в руках вафельний кухонний рушник. Тонка бавовняна тканина

Життєві історії 0

Та свої ж усі, навіщо той маскарад? Це ж просто шашлики, — заспокоїв її Максим, хоча в його голосі відчувалася нотка зайвої переконливості. Оксана послухалася. Дістала старі, але перевірені джинси, які пройшли і через ремонт, і через пікніки, і не шкода було б заляпати їх кетчупом чи землею. Надягла свою улюблену м’яку футболку, що пахла його парфумами, а поверх, на вечір, накинула стару синю вітровку. На ноги — зручні, трохи зношені кросівки. Вона виглядала, як типова жінка, що їде відпочивати на природу, а не влаштовувати показ мод. Але тут спрацював перший тривожний дзвіночок

Рішення поїхати на дачу виникло настільки несподівано, що Оксана не встигла не те що

Життєві історії 0

Наступного дня Оксана відпросилася з роботи на дві години раніше. Її начальниця, Ірина Петрівна, власниця мережі стоматологічних клінік, здивовано подивилася на неї. За три роки бездоганної роботи старшим адміністратором Оксана жодного разу не просила відгулів. — Сімейні обставини, — коротко пояснила Оксана. Ірина Петрівна, досвідчена жінка, яка сама виростила двох синів, кивнула. Вона знала: коли такі люди, як Оксана, просять про «сімейні обставини», це завжди щось серйозне. Оксана їхала маршруткою через усе місто. Галина Миколаївна жила у старому «спальному» районі, у типовій п’ятиповерхівці хрущовської забудови з обшарпаним під’їздом та скрипучим, іноді непрацюючим ліфтом. Оксана пам’ятала свій перший візит сюди — майже п’ять років тому, коли Максим уперше привів її знайомитися з мамою

Сто вісімдесят тисяч гривень, — прошепотів Максим, його голос був ледь чутний на тлі

Життєві історії 0

З твоєї? — Ольга Василівна знову засміялася. — Це моя квартира! Ми підемо тоді, коли самі цього захочемо! Олеся різко розвернулася, схопила сумку, куртку і вискочила з квартири. Пальці тремтіли так сильно, що вона ледь потрапила ключем у замок вхідних дверей. Вона бігла сходами, спіткнувшись, задихаючись, поки не вискочила надвір, на вулицю. Холодне, різке повітря вдарило їй в обличчя, і тільки тоді вона зрозуміла, що починає нестримно плакати. Олеся йшла вулицями, не розбираючи дороги, дозволяючи сльозам вільно текти. Вона опинилася в районі вокзалу, зайшла до першого-ліпшого кафе, замовила гарячий чай. Сиділа біля вікна, спостерігаючи за натовпом — люди поспішали кудись, у кожного були свої справи, свої негаразди, своє, незалежне від її драми, життя. А що було у неї? Чоловік, який кохає, але виявився занадто слабким, щоб захистити. Свекруха, яка будь-якою ціною прагне вижити її з дому

— Ти, Романе, чи бува не поспішив із цим рішенням? — Ольга Василівна поклала

Життєві історії 0

Вчора мій чоловік відзначав ювілей – 35 років. Я, вперше за довгий час, запросила до нас свекруху та зовицю з сім’єю. Прийшли вони до нас пізно, година сьома вечора була, зовиця чекала чоловіка з роботи. А вже о восьмій годині я змушена була просити, щоб вони вже додому збиралися. Та слова свекрухи мене добре здивували

Я добре знала, що цей вечір не закінчиться добре, і мої побоювання, на жаль,

Життєві історії 0

Ввечері, коли вже не могла сама занести дрова до хати, щоб нагріти грубу, я покликала своїх сусідів. Стала пояснювати Софії та Олегу, що мені вже за 70, важко одній, сини з невістками з Києва та з-за кордону не приїжджають, хата велика і обігріти її не можу сама. Дві машини дров купила, але не справлюся з ними. — Діточки, завтра нотаріуса покличемо, я хату свою залишу на вас, лише догляньте мене на старості, — заплакала я. Вони спершу відмовили, мовляв, лише проблеми матимуть, але я вирішила, що йтиму до кінця і таке вмовлю їх на це

Різдво стало для мене вже четвертим поспіль, яке я зустрічала у повній самотності, без