Українці Сьогодні

Василю, — тихо покликала дружина серед ночі. —Я знаю все. Чуєш? Абсолютно все. Я бачила нашу розлучницю днями біля торгового центру. Випадково. Твоя Мар’яна навіть мені кивнула — вона ж, мабуть, гадки не має, хто я така. Красива. Років сорок, не більше? Василю, я благаю тебе. Просто скажи мені правду. Хоча б один раз. За всі ці десятиліття — подаруй мені чесну відповідь. Він довго мовчав, ворочаючись з боку на бік. — Так, — нарешті промовив він. — Це правда. — Давно це триває? — Рік. — Ти її кохаєш? — Не знаю, — нарешті видавив він. — Ти збираєшся йти від мене? — Ні. Я нікуди не піду. Це зовсім інше, Ганно. Ти не зрозумієш, це складно пояснити словами. — А ти спробуй, — сказала дружина крижаним тоном. — Ганнусю, ну. Нам уже по шістдесят. Діти мають своє життя, онуки ростуть. Життя стало передбачуваним, наче заїжджена платівка. А тут — людина, яка дивиться на світ іншими очима. Розумієш? Вона бачить усе інакше ніж ти Вирішуй сама, як нам далі жити. Мені добре і так

Ганна Сергіївна витягла з духовки духмяний пиріг із молодою капустою — той самий, фірмовий,

Життєві історії 0

Навіть не думай брати ці гроші, Оксано, — голос Катерини пролунав як грім. Оксана відсахнулася, злякано дивлячись на невістку. Гроші випали з її руки, розсипавшись по підлозі віялом помаранчевих та блакитних купюр. Павло обернувся, його обличчя спочатку почервоніло від сорому, а потім застигло в масці впертості. — Катерино, що ти собі дозволяєш? Це моє особисте право дати їй гроші! — вигукнув чоловік. — Твоє право? — Катерина вийшла в коридор. — Ти знову крадеш у власної дитини, Павле. Замість того, щоб думати про майбутнє Богдана, ти продовжуєш утримувати дорослу жінку, яка вже давно має сама відповідати за своє життя. Тобі не соромно дивитися мені в очі? Оксана зблідла, її губи затремтіли. Вона притулилася до стіни, наче намагалася стати невидимою. — Катю, будь ласка, — її голос був ледь чутним. — Я не хотіла. Я казала Павлові, що мені не потрібно стільки. Я піду, мені правда нічого не треба. Вона нахилилася, щоб підняти сумку, але Павло різко зупинив її, схопивши за плече. — Стій, Оксано. Досить ховатися

Вечірній Київ повільно занурювався у сутінки, розцвічуючи вікна багатоповерхівок теплим жовтим світлом. Але в

Життєві історії 0

Гарна машина, — тихо відповіла Тетяна, не відриваючись від миття посуду. — Денис на неї довго збирав. — Гарна? — Михайло різко розвернувся, і в його очах спалахнув недобрий вогник. — Та вона коштує стільки, скільки я за кілька років не зароблю! Звідки такі статки у звичайного айтішника? Тетяна зітхнула. Вона знала цей тон. Це був початок довгої, виснажливої розмови про несправедливість долі, корупцію та «везучих» родичів. — Він же пояснював, — терпляче почала вона. — У нього тепер своя справа, кілька точок, договори з великими фірмами. Він працює без вихідних, Мишко. — Ой, не сміши мене! — Михайло махнув рукою і пішов до холодильника. — «Працює»… Знаю я таку роботу. Посидів за комп’ютером, клацнув пару разів — і вже мільйонер? Тут щось не те. Твій брат явно щось приховує

— А ти хоч раз замислювався, чому в одних двері відчиняються самі, а іншим

Життєві історії 0

Навіщо тобі нова сукня? Стара ще цілком придатна, — заявив чоловік, коли Софія хотіла бодай якось підняти собі настрій. — Нам треба думати про майбутнє, про заощадження. Він вважав, що праця Софії — це лише приємне доповнення до бюджету, а головне — це його бачення того, як має жити «правильна» сім’я. Вона мала бути економною, мовчазною, вправною на кухні. І не дай Боже, якщо щось було не так, як він звик у матері. Максим іноді телефонував. Це були короткі розмови, які Софія ховала від чоловіка. — Як ти? Все добре? — запитував він. — Звісно, все чудово, — бадьоро відповідала вона, хоча всередині все обривалося від туги. — Може, допомога якась потрібна? З фінансами як

— А ти справді впевнена, що хочеш прожити з цією людиною все життя, чи

Життєві історії 0

Тетяно! Що це за фокуси? Вітя каже, ти їх виганяєш? Ти що, хочеш, щоб твій племінник під мостом ночував? У тебе серце є чи там камінь? — Мамо, — спокійно сказала Тетяна. — Твій улюблений син влаштував у моїй квартирі шинок. Його дружина вважає, що прибирати за собою — це нижче її гідності. А Денис скоро почне малювати на стінах, бо батькам байдуже. Якщо ти так за них переживаєш — у тебе ж є дача, вона тепла, з опаленням. Вези їх туди. Або забирай до себе в двокімнатну. — Та ти що! У мене ж ремонт новий, і я звикла до спокою! Як вони там усі помістяться? — обурилася мати. — Ось бачиш, мамо. Ти хочеш бути доброю за мій рахунок. Тобі шкода Вітю, поки він псує моє життя, а не твоє. На цьому все. Година пішла

— А ви впевнені, що вона нас не виставить? У неї ж характер —

Життєві історії 0

Ти просто не уявляєш, мамо, як моя дружина мене втомила, — Андрій нервово крутив у руках порожню чашку. — Щодня одне й те саме: «Треба знайти кращу роботу», «Треба бути господарем у домі», «Ти ж чоловік». Гроші, гроші, гроші! Тільки про них і мова. Наче я якийсь банкомат, а не жива людина. Олена Петрівна сперлася на стільницю, мовчки розглядаючи згорблені плечі сина. Їй хотілося підійти, погладити його по голові, як у дитинстві, але вона стрималася. — А чим, по-твоєму, займається Катерина цілими днями? — тихо запитала вона. — О, це дуже цікаве питання! — Андрій різко підняв голову, і в його очах спалахнув недобрий вогник. — Я не гадаю, я бачу. Вона сидить вдома, втупилася в телевізор або цілодобово залипає в телефоні. Чому вона не може піти і хоч щось заробити? Чому весь тягар на мені? Я що, зобов’язаний її все життя утримувати, бо вона просто «красива мама»? Свекруха зовсім не вірила у ці слова про невістку

Вечірнє сонце повільно тонуло у дніпровських водах, відкидаючи довгі тіні на стареньку кухню Олени

Життєві історії 0

Мамо, вибач, ми сьогодні не зможемо приїхати, у нас справи термінові виникли, — голос сина у слухавці звучав сухо, з тими особливими металевими нотками людини, яка дуже поспішає. — Але ти не хвилюйся, ми з Катею про тебе пам’ятаємо. Гроші ми тобі на картку кинули, відсвяткуй там собі гарненько. Будь здорова, цілуємо! Анна не встигла навіть сказати «дякую», як у трубці почулися короткі гудки. Вона повільно опустила руку з телефоном і ще кілька секунд дивилася на екран, що гаснув. Що це було? Привітання? Чи просто відмашка, як від докучливої мухи? Сьогодні Анні виповнилося шістдесят п’ять. Ювілей

— Мамо, вибач, ми сьогодні не зможемо приїхати, у нас справи термінові виникли, —

Життєві історії 0

Приїхали, значить, — замість привітання кинула вона. Біля хвіртки їх чекала Ганна Степанівна. Вона стояла, схрестивши руки на грудях, сувора й непохитна, як скеля. — Мамо, ось, знайомся. Це моя Оля, — Михайло з надією зазирнув матері в очі. — Тепер ми житимемо разом. Ганна Степанівна змірила невістку холодним поглядом. Ольга була тоненька, бліда, у простенькій ситцевій сукні. Сирота — це слово висіло над нею як тавро. Ні приданого, ні впливової рідні, ні власного кутка. — Ти, Олю, не ображайся, — голос свекрухи пролунав сухо, — але ти тут чужа. Кров у нас інша. У великій хаті буде жити моя Галина. Вона — рідна дочка, їй господинею бути. А ви… он там, у бабиній хатині, якось доживете. Поки молоді — не розвалиться

Осінній вітер підхоплював руде листя і кидав його в обличчя Ользі, ніби намагався прогнати

Життєві історії 0

Мамо, заспокойся, прошу тебе. Не плач, — шепотіла донька. — Просто вдихни і поясни, що сталося цього разу? Голос Тамари Іванівни в слухавці тремтів від добре відрепетированого відчаю: — Поліночко, я просто не знаю, як жити далі! Ти ж знаєш, я кожну гривню з пенсії розписую: на ліки, на комірне, на хліб. І тут раптом — катастрофа! На кухні кран зірвало, залило все до порога. Викликала сантехніка з ЖЕКу, так він за роботу і нову деталь здер три тисячі! Три тисячі, доню! У мене тепер у гаманці порожнеча, а до наступних виплат ще два тижні. Що хоч роби. Поліна заплющила очі. Перед очима пропливло омріяне нове взуття, на яке вона відкладала з премії, але образ заплаканої матері був сильнішим. — Мам, не переживай. Все гаразд, це просто гроші. Я зараз переведу тобі на картку чотири тисячі, щоб ти мала запас. Тільки не нервуй, тобі шкідливо, — вона намагалася надати голосу впевненості, якої не відчувала. Тамара Іванівна миттєво змінила тон. Сльози випарувалися. Поліна поклала телефон і заплакала

Травневий вечір у Києві був напрочуд лагідним, але Поліна його не помічала. Вона сиділа

Без рубрики 0

Тату, присядь. Пам’ятаєш, навесні ми говорили про продаж квартири й городу? Павло напружився. Його пальці автоматично вчепилися в край столу. — Пам’ятаю. Що, знайшлися покупці? Рієлтор знову дзвонив? — Сядь, тату. Це важливо. Оксана вийшла з кухні й сіла поруч із чоловіком. Олексій глибоко вдихнув. — Ми продали нашу квартиру в місті. У кімнаті настала така тиша, що було чути цокання старого годинника на стіні. Павло повільно підвівся, його обличчя зблідло. — Як продали? Навіщо? А жити де? Грошей же на нову не вистачить, ціни зараз знаєш які… А город же ще не проданий! Навіщо ви так поспішили, діти? Я ж хотів як краще… — Тату, послухай, — Олексій взяв батька за руку. — Ми продали квартиру не для того, щоб купувати іншу в місті

— Синку, сядь. Мені треба з тобою поговорити. Поки ще ясний розум і язика