Українці Сьогодні

Наталко, збирай речі. Квартира тепер моя. Я відірвала погляд від маминих чорно-білих фотографій, які перебирала третій день поспіль. Степан стояв у дверях, схрестивши руки на грудях. Його погляд був чужим, холодним, ніби я була випадковою знайомою, що затрималася в гостях понад міру. — Що ти кажеш? Яка твоя? — мої руки затремтіли, випустивши стару світлину, де ми ще маленькі сидимо на гойдалці. — Мами не стало лише тиждень тому, а ти вже… — Саме тому й моя, — перебив він, заходячи до кімнати важкою, впевненою ходою. — Мама хотіла, щоб квартира дісталася мені. Я ж молодший, мені родину треба будувати, життя налагодити. Будувати родину? У п’ятдесят чотири роки? Після трьох розлучень і багатьох років пошуків «того самого» щастя

— Наталко, збирай речі. Квартира тепер моя. Я відірвала погляд від маминих чорно-білих фотографій,

Життєві історії 0

На розі будинку світилася вивіска цілодобового маркету. Єдине місце, де ще жевріло життя. Я зайшла всередину. Приємне тепло вдарило в обличчя. Охоронець, що нудьгував біля моніторів, здивовано глянув на мене. Ошатна жінка з макіяжем, у вечірній сукні під пальто, і зовсім одна за двадцять хвилин до Нового року — видовище, мабуть, незвичайне. Я підійшла до прилавків. Салатів, звісно, вже не було. Полиці з готовою їжею вимели вщент. Лежали лише упаковки з листям салату — таким самим, яким зараз «насолоджувався» Степан. Я посміхнулася і пройшла повз. У хлібному відділі залишився один-єдиний багет. Ще м’який, запашний. Я взяла його. Потім підійшла до вітрини з делікатесами. — Пані, — покликала я втомлену продавчиню. — Дайте мені, будь ласка, баночку ікри. Ось ту, найкращу. І маленьку пляшку води. — Одну? — перепитала вона, пробиваючи чек. — Так. Одну. Для себе. Я не поїхала додому

— Прибери це негайно, поки гості не побачили. — Голос Віолетти пролунав сухо, наче

Життєві історії 0

Грудень пролетів непомітно. Віктор приходив майже щодня. Він брав Софійку на прогулянку, купував їй фрукти, цікавився її успіхами. З Ларисою він поводився підкреслено ввічливо, не тиснув, не вимагав нічого. Одного разу Лариса запитала його: — Що мама сказала на те, що ти тепер рідше буваєш у неї? — Плакала. Казала, що я невдячний син. Але я спокійно відповів, що люблю її, але моє життя належить мені та моїй доньці. Вона образилася, але, здається, почала звикати до нових правил. Лариса бачила, що він дійсно бореться зі своїми старими звичками. Це було важко для нього, але він старався. На Новий рік вони зібралися всі разом у мами Лариси. Була маленька ялинка, пахло мандаринами та домашньою випічкою. Віктор подарував Ларисі не коштовності, а сертифікат на навчання — онлайн-курс з графічного дизайну, про який вона колись мріяла

Лариса стояла біля вікна і дивилася, як холодна мряка вкриває шибку дрібними сльозами. Листопад

Життєві історії 0

Дорога назад була дуже тихою. Свекруха нервувала. І ось, коли вони вже під’їжджали до міста, вона дістала телефон і зателефонувала своїй подрузі, гадаючи, що в машині її не чують. — Так, Люсю! — зашипіла вона в трубку. — Та нічого не купила… Ця, — вона кивнула в бік Надії, — возить, куди вона дінеться. Степан її в руках тримає! Сказав «возити» — от і возить як миленька! Надія поглянула в дзеркало. Кирило не спав. Він дивився на бабусю важким, дуже дорослим поглядом. — Та ні, Люсю, не на їхню дачу я меблі дивлюся, — продовжувала Інна Борисівна, вважаючи, що говорить пошепки. — На мою! Я ж її продавати збираюся! Надія міцніше стиснула кермо. — Степан не знає! — хихикнула свекруха. — Я йому сказала, що ремонт роблю для них. А насправді я її продаю

— Ну, Надійко, якщо ти в нас тепер «на колесах», — Інна Борисівна навіть

Життєві історії 0

Свекрусі виповнювалося 60 років. Ювілей вона вирішила святкувати в престижному ресторані в центрі міста. Звісно, за організацію та оплату банкету «відповідала» Соломія. — Соломійко, ну ти ж вибереш найкраще меню? — щебетала свекруха за тиждень до події. — Щоб перед родичами не було соромно. І торт замовили в тій кондитерській, де донька моя любить. У день свята Соломія виглядала бездоганно. Вона одягла строгий чорний костюм, який підкреслював її статус, і взяла з собою тонку шкіряну папку. За столом зібралося тридцять осіб: тітки з Тернополя, куми з Франківська, друзі сім’ї. Олена Степанівна сяяла в новому вбранні, теж купленому Соломією, зовиця демонструвала черговий дорогий гаджет. Після кількох тостів слово взяла невістка. Вона піднялася, і в залі запала тиша. Гості стали переглядатися між собою, бо замість конверту з грошима, невістка стала діставати якісь документи

Ранок у Львові починався з дрібного дощу, який меланхолійно стукав у шибки квартири на

Життєві історії 0

Катерина Василівна спочатку відмахувалася, мовляв, не хоче завдавати клопоту, але було видно, що кожен крок дається їй із великими зусиллями. Вона важко опустилася на переднє сидіння сучасної іномарки, обережно притискаючи до себе банку з водою. В машині пахло хвоєю та дорогими парфумами Світлани. Літня жінка якийсь час мовчала, розглядаючи приладову панель, а потім її раптом «прорвало». Ніби свята вода, яку вона щойно отримала, змила греблю багаторічного мовчання. — Бачиш, як воно повернулося, Світланко… — почала вона, дивлячись у вікно на засніжені хати. — Я ж тоді думала, що роблю як краще. Хотіла синові щастя, золотої клітки… А воно он як вицвіло все. Вона розповіла, що життя Івана з «гідною» обраницею не склалося з першого дня. Сварки, нерозуміння, вічні претензії. Тепер вони живуть у великій скруті. Четверо дітей, постійний брак грошей. Іван працює на кількох роботах, але ледь зводить кінці з кінцями

Січневий ранок дихав густим туманом, який на Водохреще в селі здавався майже магічним. Мороз

Життєві історії 0

Третій місяць! Третій місяць ти «нікому не заважаєш»! — Світлана втомлено жбурнула сумку на тумбочку в передпокої і пройшла на кухню. Там на неї чекав уже звичний «пейзаж»: гора немитого посуду в раковині, крихти на столі та залишки вчорашньої вечері, до яких Віталій навіть не спромігся доторкнутися, щоб бодай прибрати в холодильник. — Не починай, га? — долетіло роздратоване з кімнати. — У мене і так настрій нікудишній! — А в мене, значить, чудовий? — Світлана повернулася, стала перед телевізором і схрестила руки на грудях. — Я щойно з роботи, Віталію! Знаєш, що це таке? Пам’ятаєш ще? Це коли ти встаєш удосвіта, їдеш через затори, працюєш весь день і несеш відповідальність за результат! Віталій лише відмахнувся, наче від настирливої мухи. — Та знайшов я вже кілька варіантів! Завтра зателефоную знайомим, обіцяли підказати хороше місце

— Віталію, ти знову? Серйозно? — Світлана зупинилась у дверях, дивлячись на чоловіка. Він

Життєві історії 0

Іване, а чому ви з сестрою ще не зібралися? — здивувалася Яна, зазирнувши до кімнати сина, а потім перевівши погляд на двері доньки. — Тому що особисто я не хочу нікуди їхати, мамо! Не знаю, як Аліса, але я краще вдома залишусь, — відповів підліток, на мить відірвавшись від екрана комп’ютера. — Та знаю я твої причини — аби в ігри пограти! Давай швидше, бабуся на вас уже чекає. Нам ще треба в магазин заїхати, продуктів купити, щоб ви там не були тягарем. — Та до чого тут ігри, мамо?! — спалахнув хлопець. — Якщо хочеш, вимкни взагалі світло, забирай телефон і замикай мене тут! Тільки не вези нас туди

— Іване, а чому ви з сестрою ще не зібралися? — здивувалася Яна, зазирнувши

Життєві історії 0

Коли машина під’їхала до воріт, Мар’яна завмерла. У вікнах будинку яскраво горіло світло. На подвір’ї стояло два чужих автомобіля. З комина йшов дим — хтось розпалив камін. — Мамо, а у нас гості? — здивовано запитала Софійка. Мар’яна нічого не відповіла. Вона відчула, як у грудях закипає холодна, крижана рішучість. Вона вийшла з машини, попросивши дітей посидіти хвилину всередині. Відчинивши двері власним ключем, вона опинилася в епіцентрі свята. У вітальні стояв великий стіл, заставлений стравами. За столом сиділа Галина Петрівна, Юля з подругою, якийсь незнайомий чоловік (як виявилося, новий залицяльник Юлі) та кілька дітей. Усі вони голосно сміялися і вже почали дегустувати запаси з бару Мар’яни

Цю передноворічну історію Мар’яна запам’ятає назавжди. Але щоб зрозуміти, що насправді відбулося того вечора,

Життєві історії 0

Маркіян, директор фірми, з’явився близько одинадцятої. Він ішов коридором, занурений у розмову по телефону з іноземними партнерами. Раптом він зупинився, повільно повернув голову в бік зони відпочинку і побачив її. Величезна ялинка сяяла посеред його «мінімалістичного» раю. Навколо неї стояли люди з усмішками, яких він не бачив уже кілька місяців. Вони пили чай, сміялися і щось обговорювали, не дивлячись у смартфони. — Це що таке? — його голос прозвучав як грім. Розмови вщухли. Співробітники розійшлися по місцях, залишивши Марію один на один із директором. — Це наше свято, Маркіяне Олеговичу, — спокійно відповіла вона. — Я дав чітку вказівку — ніякої ялинки! — він підійшов до дерева, і Марії здалося, що він зараз його повалить. — Ви розумієте, що порушили усі правила? Ми працюємо з американськими контрактами, у нас тут репутація серйозної компанії, а ви влаштували етнографічний музей! Хто за це платив? — Ми самі, — Марія зробила крок вперед. — Кожен дав стільки, скільки вважав за потрібне. Марія говорила, а сама тремтіла, бо знала, що може бути звільнена за це

Скляні двері офісу в центрі Львова відчинилися з характерним м’яким звуком. Пані Марія, головна