Українці Сьогодні

А чому ковбаса звичайна варена, а не та італійська з в’яленими томатами? Я ж просила купити смачну, мені завтра на перекус в університет треба, — примхливий голос доньки зустрів мене прямо в коридорі, щойно я відчинила двері. Я важко опустила на підлогу два величезні пакети. Надворі весь вечір сипала гидка мряка, пальто стало вогким, а чоботи залишали на світлій плитці брудні сліди. З вітальні долинав звук телевізора — там на дивані відпочивав мій чоловік Валерій. Він навіть не повернув голови. З кімнати сина Дениса чулися вигуки англійською та звуки віртуальної гри. Йому вже двадцять чотири, має роботу в офісі, але вечори незмінно минають за комп’ютером. А прямо переді мною стояла дев’ятнадцятирічна Мар’яна. У пухнастій піжамі, з косметичною маскою на обличчі, вона двома пальцями витягла з пакета батон звичайної «Докторської». — Тому що та, яку ти хочеш, коштує як половина мого денного заробітку, а до зарплати ще тиждень, — спокійно відповіла я, стягуючи мокре взуття. — Ой, ну можна ж було в тата попросити скинути на картку, — пирхнула Мар’яна, кинувши ковбасу назад у пакет, ніби це був якийсь непотріб. — І взагалі, що на вечерю? Я страшенно зголодніла. Тільки не кажи, що знову гречка чи макарони. Мені потрібне нормальне харчування, білок і овочі. Зроби мені курку на грилі й салат, добре

— А чому ковбаса звичайна варена, а не та італійська з в’яленими томатами? Я

Життєві історії 0

Іване! Де гроші!? — голос дружини пролунав різко. Вона вилетіла у вітальню. Іван сидів на дивані, розвалившись так, ніби він був королем цього всесвіту. На екрані телевізора миготів футбол — черговий матч. Він навіть не повернув голови, лише злегка повів плечем. — Що “де”, Ларо? Не кричи, якраз пенальті б’ють, — буркнув він. — Гроші, Іване! Сорок тисяч із мого конверта! Де вони поділися?! — вона підійшла і стала прямо перед екраном. Іван нарешті відірвався від футболу. Його погляд був не винуватим, а радше роздратованим. — А, ти про ці копійки. Я їх забрав. Вони мені були потрібні. — Ти забрав? Ти просто заліз у мою схованку, взяв мої особисті заощадження і навіть не вважав за потрібне сказати мені бодай слово? — Ларисо, не починай цей свій театр, — він махнув рукою. — Ми сім’я чи хто? У нас бюджет спільний. Яка різниця, де вони лежали? Мені вони знадобилися терміново, от я і взяв. Хіба це злочин — брати гроші з власного дому? — Це мій дім, Іване! І це були мої гроші. — Мамі треба було допомогти, — коротко кинув він. — У неї там тиск, суглоби, треба було терміново на курс лікування в санаторій її відправити. Ти ж знаєш, як вона останнім часом скаржиться

Гіркий присмак «спільного» бюджету: як вечір у Кам’янці-Подільському зруйнував стіну мовчання Над величними вежами

Життєві історії 0

Знаєте, Любове Петрівно, я не банк, а ваша невістка, тому купуйте своєму синові машину самі й не просіть у мене грошей! Я стояла посеред кухні, де щойно розлетілася на друзки звичайна біла тарілка. Вона вислизнула в мене з рук, коли я почула чергову «пропозицію» від свекрухи. Осколки розлетілися по підлозі. Любов Петрівна повільно випрямилася. Вона мала такий вигляд, ніби я щойно не тарілку розбила, а вчинила щось непоправне. — Як ти смієш мені таке говорити? — прошепотіла вона, дивлячись на мене своїм фірмовим поглядом ображеної гідності. — Це мій дім! Мій син! І якщо Мирону потрібні колеса, то родина має підставити плече! «Родина має допомогти». Ці слова я чула щоразу, коли в молодшого брата мого чоловіка виникала чергова забаганка. Родина в їхньому розумінні — це коли я маю віддати останні заощадження, бо Мирон знову «шукає себе». А коли нам з чоловіком не вистачало на лікування дитини чи на ремонт, де була ця солідарність? — Ваш Мирон зараз на відпочинку в горах! — я почала збирати осколки, просто щоб хоч кудись подіти руки. — Відпочиває на повну, фото викладає, а ви приходите до мене просити гроші? Свекруха театрально присіла на стілець і схопилася за серце. — У мене тиск піднімається… Сергію! Сергійку, йди сюди

— Знаєте, Любове Петрівно, я не банк, а ваша невістка, тому купуйте своєму синові

Життєві історії 0

Любове Петрівно! — я різко розвернулася до свекрухи. — Ваш новий ланцюжок! Ваші золоті сережки! Це ж справжній порятунок! Ми завтра ж зранку з Тарасом занесемо їх у ломбард під заставу. Це допоможе нам протриматися перший тиждень, поки Петро не отримає першу зарплату на будівництві. Ви ж не дасте єдиному синові опинитися в борговій ямі? Свекруха миттєво вчепилася в свій ланцюжок обома руками, наче я була хижаком, що збирався зірвати його прямо з неї. — Ти… ти що таке верзеш? — зашипіла вона. — Який ломбард? Це ж моє золото, я на нього три роки збирала! — Але ж мамо, — подав голос Тарас, ледь стримуючи сміх, — ви ж самі казали: «рідних не виганяють», «родичі — це святе». Нам зараз дуже треба. Ми ж пропадемо без вашої допомоги. — Який борг? — тоненько перепитала Марія, підхоплюючись зі стільця. — Які під’їзди? Ви що? У нас у самих… у нас там у селі корова не доєна, курчата не годовані… Нам взагалі-то… ми в готель збиралися! Так, точно! Нам Петро казав, що тут готель недорогий за рогом, ми там забронювали номер! — Так-так, точно! — Петро схопився з місця так швидко, що забув про шматок телятини, який тримав у руці. Шматок з глухим звуком впав на килим. — Нам терміново треба йти, нас там люди чекають… по роботі! Важлива зустріч о дев’ятій вечора

— Дивись, Ігорку, яка в нас невістка багата, навіть на тарілках золота облямовочка, не

Життєві історії 0

Ось тут розводи залишилися. Сидоренки прийдуть, вони ж на такі речі одразу увагу звертають. Чоловік невдоволено цокнув язиком. — Віталію, я мила ці вікна вчора на холодному вітрі. Якщо твій друг прийде до нас розглядати розводи на склі, я особисто дам йому ганчірку. Віталій скривився. Йому завжди було неприємно, коли я руйнувала образ такого собі успішного господаря життя, який він так старанно ліпив останні роки. — Вічно ти все перебільшуєш, — відмахнувся він. — Просто треба відповідати моменту. Ми ж не студенти в гуртожитку. За дві години до приходу гостей я поспіхом закінчувала з готуванням. Фірмовий десерт, м’ясо під ягідним соусом, складні салати. Пальці зводило від напруги. Віталій зазирнув на кухню, наливаючи собі склянку води. Його погляд пробіг по моєму обличчю, потім опустився на руки. Почервонілі, з поламаним нігтем. — Тань, ти це… — він зам’явся, але швидко взяв себе в руки. — Ти руки ховай, коли гості прийдуть. І от що ще. Не здумай обмовитися, що сама цей десерт пекла і пів дня біля плити стояла

— Тетяно, ти руки під стіл ховай, коли гості прийдуть, і не здумай ляпнути,

Життєві історії 0

І що, це знову треба їсти? Ти серйозно вважаєш, що це нормальна вечеря? Сергій відсунув від себе тарілку з такою огидою, ніби я підсунула йому не свіжоприготований обід, а шматок старої підошви. Він сидів у своїй улюбленій розтягнутій футболці, обличчя було невдоволеним, а очі — холодними й колючими. — А що не так? — я намагалася, щоб мій голос не тремтів. — Нормальний борщ. І котлети як котлети, свіжі, тільки зі сковорідки. Я пів вечора на кухні простояла після зміни. — Та скільки можна ті котлети з макаронами жувати? — він почав підвищувати голос, і в цьому звуці було стільки зневаги, що мені стало фізично боляче. — І пісний борщ їсти? Я ж просив — зроби бодай гуляш із яловичини, по-людськи. Невже так важко приготувати щось нормальне, а не оце? Ти взагалі жінка чи хто? Я дивилася на нього і раптом побачила все ніби зі сторони. Облуплені шпалери на кухні, які ми збиралися переклеїти ще рік тому, втомлені кола під своїми очима у відображенні чайника і його, чоловіка, який за останні пів року не приніс додому жодної копійки, але вимагав яловичини преміумкласу. Я мовчки підійшла до столу

— І що, це знову треба їсти? Ти серйозно вважаєш, що це нормальна вечеря?

Життєві історії 0

Що, Стефо, знову виховуєш невісток? — з порогу почала сестра. — Я ж тобі казала — не починай без мене! Я теж хочу подивитися на цей цирк! — Маріє, не патякай, — втомлено промовила Стефанія, опускаючись на стілець. — Це я патякаю? — Марія плюхнулася поруч. — Сестро, ти ж мені вчора в телефоні обіцяла, що будеш сьогодні “ангелом”. Казала: “Поїду до Андрійка, буду тільки хвалити невістку свою, хай хоч сиру курку дають”. І що я бачу? У Оксани очі червоні, Іра стільці кидає! Ти знову про свою Ганнусю почала? Оксана раптом нервово хихикнула. — А що, мамо, ви справді так обіцяли? — запитала вона, витираючи сльози. Стефанія Петрівна здула пасмо волосся з обличчя і відвернулася до вікна. — Я нічого не обіцяла. Я просто хотіла як краще. — “Як краще” — це коли всім погано, крім тебе? — Марія вже тягнулася за шматком ковбаси. — Андрію, налий мені наливки, бо я поки з вокзалу дійшла, ледь ноги не відкинула. Знаєш, Оксанко, вона тобі заздрить. — Заздрю?! — Стефанія аж підскочила. — Чому це я маю їй заздрити? — А тому! — Марія підморгнула Оксані. — У твоєї невістки Оксани хата — повна чаша, чоловік її любить, вона красива, молода. А ти, сестро, у її віці з купою боргів сиділа і на мене вовком дивилася, коли я собі нову сукню купувала. Забула

Над старими мурами замку в Чорткові повільно густіли сутінки. Весняне повітря, напоєне ароматом перших

Життєві історії 0

Я знаю, що це твоя мама, але я не хочу їхати на Великдень у твоє село. Петро схилив голову. Він мовчав кілька секунд, ніби підбирав слова, а я стояла біля вікна і дивилася на темне подвір’я. Усередині вже все кипіло. — Ну як ти не розумієш, Інно… — нарешті тихо сказав він. — Тож моя мама приїжджає. Вона приїжджає раз у рік. Вона заради нас приїжджає, долає таку велику дорогу… майже сорок годин у дорозі. Я різко обернулася. Мене зачепило це «заради нас». — Вона не заради нас їде, — сказала я твердо. — Вона їде заради своєї дочки Галі. І вона там буде головною гостею. А ми знову будемо просто масовкою для красивої картинки. Петро зітхнув, підійшов до столу і почав нервово переставляти цукорницю. — Ні… мама дуже просила, щоб ми теж були. Казала, що хоче побачити внуків, що скучила. Я скривилася. Перед очима одразу встав минулорічний Великдень. Як ми пакували повну машину речей, як я готувала сумки з продуктами, як сподівалася, що, може, цього разу щось зміниться. Що я почую хоч одне тепле слово. Його мама вже двадцять років працює за кордоном. За ці роки вона зробила справді багато. Але тільки не для нашої сім’ї

— Я знаю, що це твоя мама, але я не хочу їхати на Великдень

Життєві історії 0

Катерино! Що це за помиї? — прошипіла свекруха, з огидою відсуваючи від себе тарілку. — Це манна каша, мамо. Ви ж самі вчора казали, що це смак вашого дитинства, — спокійно, майже лагідно відповіла Катя, хоча всередині в неї все тремтіло. — Ти знущаєшся? Вона ж синя! Хто так варить? Я це сміття їсти не буду! — Світлана Іванівна з гуркотом опустила ложку. Катерина, не кажучи ні слова, підвелася. Вона взяла тарілку і одним впевненим рухом вивалила кашу в смітник. Потім, так само мовчки, налила собі запашної кави з турки, відрізала скибку свіжого домашнього хліба, поклала шматочок буковинського сиру і сіла навпроти свекрухи. Обличчя Світлани Іванівни стало червоним. Вона не вірила власним очам. — А я? Я що маю їсти, я тебе питаю?! — закричала вона на всю кухню. — Ви ж самі відмовилися, мамо. Навіщо ж переводити продукти? До того ж, наш сімейний лікар чітко сказав: їсти не багато, малими порціями. Я просто дбаю про ваше здоров’я, — Катя спокійно пила каву. Світлана Іванівна схопилася зі стільця, наче підкинута пружиною. — Ти ще поплачеш! Ти ще приповзеш до мене на колінах! — кинула вона на прощання і, важко тупаючи, вибігла з кухні

На старовинних вуличках Чернівців, де австрійська архітектура сусідить із затишними двориками, весна завжди пахне

Життєві історії 0

Миколо! Збирай свої манатки! І забирайся, — Ольга не кричала. Її голос звучав дивно рівно, відшліфовано, наче камінь, який роками перекочувало холодною річкою. Вона стояла біля вікна, вдивляючись у темряву грудневого вечора, де дрібний дощ нещадно бив по склу. Микола, який до цього моменту зосереджено клацав пультом, намагаючись знайти трансляцію футбольного матчу, нарешті відірвав погляд від екрана. — Олю, ну що ти знову починаєш? Що за вечірні вистави? — він спробував усміхнутися, але вийшло якось криво. — Не «знову», Миколо. Це — фінал. Наша спільна вистава добігла кінця, і завіса вже впала. Він коротко хмикнув — звичним, трохи зверхнім жестом людини, яка звикла, що всі грози в цьому домі закінчуються дрібним дощиком і смачною вечерею. Він не вірив їй. Не вірив ні в її рішучість, ні в те, що його звичний комфорт може кудись зникнути. — Ти мені це вже казала разів сто. Пам’ятаєш, у лютому? Коли ми з кумом трохи «перебрали» в гаражі? І в травні теж щось таке було, коли я забув про твій день народження. — П’ять разів, — перебила вона його, не повертаючи голови. — П’ять разів я попереджала. П’ять разів знаходила в собі сили пробачити та повірити, що в тобі прокинеться хоч крапля поваги до мене. Шостого разу не буде

Полтава завжди вміла зберігати спокій своїх жителів. Тут час ніби зупиняється, коли гуляєш тінистими