Українці Сьогодні

У мене зовсім-зовсім мало грошей… а мені потрібен хліб… Орест, не роздумуючи, зібрав для неї цілий пакет: кілька пишних синабонів з корицею, пару хлібин «Бородинського», великий пиріжок з яблуками та навіть пару соковитих, свіжих фруктів. Він, звичайно ж, не взяв із неї жодної копійки. — Тримай, дівчинко, — сказав він, посміхаючись. — Це тобі подарунок. Їж і не хворій. Дівчинка з вдячністю, але швидко, схопила пакет, притиснула його до грудей, як найбільший скарб, і кинулася тікати. Її поспіх, її переляк і її неймовірна худість змусили Ореста відчути невимовну тривогу. Піддавшись пориву, який був сильніший за його ранкові обов’язки, він вирішив простежити за нею. Дівчинка привела його на центральну площу міста, де вже збиралися ранкові перехожі. Орест побачив дивовижне видовище: Зор’яна, а це була вона, швидко годувала великого, але напрочуд доглянутого пса з густою, світлою шерстю, лагідно називаючи його Сірком. Очевидно, частина його щедрого набору була призначена саме для вірного друга

Пекарня Ореста Вишиванюка «Сонячний Коровай» була більше, ніж просто комерційний заклад. Вона була серцем

Життєві історії 0

Одного вечора, Олеся прийшла додому після роботи, повністю виснажена після аудиту, і виявила, що Галина Іванівна знову вдома. Але цього разу вона була не одна — з нею була якась незнайома, чепурна жінка, років п’ятдесяти, з надмірно яскравою помадою. Вони сиділи на кухні, пили чай і про щось жваво розмовляли. — Олесю, привіт! — свекруха зустріла її зі звичною усмішкою, ніби вона — господиня приймає гостя в себе на дачі. — Познайомся, це Зінаїда Павлівна, моя найкраща подруга. Я їй про Дмитрусика і про ваш ремонт розповідала, вона захотіла подивитись, як ви тут облаштувалися. Олеся завмерла біля порогу кухні. Свекруха привела свою подругу до їхнього дому? Без попередження? Без запитання? Щоб показати, як вони живуть? Це було настільки зухвало, настільки за межею, що вона навіть не відразу знайшла слова. — Доброго вечора, — холодно сказала Олеся, ледве стримуючи подих

Галина Іванівна увійшла до їхньої квартири на столичному Подолі без жодного стуку, як завжди.

Життєві історії 0

Ти взагалі при своєму розумі? – Голос Сергія був на межі, з відтінком праведної люті. Він стояв посеред вітальні, розмахуючи руками, і в його очах горіла суміш шоку та обурення. — Як ти смієш? Це ж моя мати! Вона в мене одна! А дружин може бути скільки завгодно! Олена не здригнулася. Вона сиділа у своєму старому кріслі, поруч із полицею, заставленою сукулентами, і її погляд був крижаним, як січневий Дніпро. – Правда? — Крижаним тоном, без найменшої інтонації, запитала вона. — Тоді в чому проблема? Збирай речі і йди. Виконуй свій синівський обов’язок. Ти щойно визначив свою життєву пріоритетність. Цей обмін фразами, різкий, як ляпас, став кульмінацією тридцяти років спільного життя, які раптом виявилися збудованими на піску

– Ти взагалі при своєму розумі? – Голос Сергія був на межі, з відтінком

Життєві історії 0

Що ти накоїла? — Голос Максима пролунав так різко, ніби Оксана щойно підпалила сімейний архів, а не просто розрізала три сукні. Це було не питання, а констатація чогось неприпустимого. Оксана стояла посеред спальні, стискаючи в руках кравецькі ножиці з металевими кільцями, і дивилася на чоловіка. Її обличчя виражало такий крижаний спокій, що ця тиша була більш загрозливою, ніж будь-який крик. На широкому сімейному ліжку, ніби принесені в жертву, лежали три дорогі, колись улюблені сукні: насичено-винна, глибока сапфірова та святкова, коктейльна, куплена Максимом на їхню п’яту річницю. Усі три були акуратно, методично розрізані навпіл. Це було важливо: вони не були роздерті в нападі істерики, а саме розрізані — рівними, цілеспрямованими рухами. Це був крах

— Що ти накоїла? — Голос Максима пролунав так різко, ніби Оксана щойно підпалила

Життєві історії 0

На вокзалі Ірина побачила її — Марію Семенівну. Маленька, тендітна жіночка в старенькому, трохи заношеному пальті, потертих, але чистих чоботях і хустині, що трохи збилася набік. Вона соромилася свого вигляду так, що ледь переступала поріг їхньої квартири, несучи в руках невелику торбинку з нехитрими сільськими гостинцями. — Іринко, вибачте, що я така… — тихо промовила вона, поправляючи хустину тремтячими руками. — Не встигла собі нічого купити. Та й до міста нечасто вибираюся… А тепер і час такий… — Та ви що, мамо! Яка ж ви гарна! — радісно, без найменшої фальші, кинулася до неї Ірина, обіймаючи. — У нас все просто, милий будинок для милої мами. Заходьте, грійтеся, Андрій, не стій! Вони сіли в кав’ярні, яку Ірина обрала затишну й тиху, не надто пафосну, щоб не бентежити Марію Семенівну. Андрій замовив повноцінний обід для себе та Ірини, а свекруха вперто просила лише чай

Ірина не раз ловила себе на думці, що доля часом любить робити несподівані, тихі,

Життєві історії 0

Це ваш Миколай, — усміхнулася продавчиня, загортаючи покупки. — Мій… — прошепотіла Ольга. І справді відчула: вперше в житті Миколай прийшов до неї. Вона була гідна подарунка. Коли вона зайшла додому, Руслан аж остовпів. На мить його обличчя скривилося від шоку, а потім від гніву. — Це… що? — вирячив очі. — Я змінила імідж, — м’яко, але твердо сказала Ольга. Вона стояла прямо, вперше за багато років. — За які гроші?! — За свої заощадження. Ця відповідь викликала в ньому вибух, значно сильніший, ніж будь-яка сварка про невимитий посуд. — Які ще твої?! Це наш сімейний бюджет! Ти що, вкрала в мене?! Ти відкладала за моєю спиною?! Його голос зривався. Він не бачив, як вона змінилася, він бачив лише порушення свого порядку. — Руслане… це були мої гроші. — Ні! — він тупнув ногою, підкреслюючи свою єдину істину. — Ти маєш мене питати! Ти не мала права витрачати! Дивись, у що ти вбралася! Нащо це все? Ти ж не ходиш нікуди

Двадцять років подружнього життя — нескінченно довгий, сірий коридор для Ольги. Коридор, де вона

Життєві історії 0

Ольга слухала, і з кожним словом її брови піднімалися вище, а в очах з’являвся злий блиск. «Мамо… Чому ти мені не казала? Чому ти мовчала цілий рік?» «Та, доню… — її голос тремтів. — Я не хотіла вам сварки робити. Я боялася, що ти будеш сваритися з Володею, а він — з матір’ю. Думаю: хай живуть добре, а я потерплю… Мені не важко». Ольга підійшла, взяла мамині робочі, змозолені руки. «Мамо, ти не повинна це терпіти. Ірина… Вона така, я знаю. Вона завжди всім показує, яка вона важлива і скільки всього досягла. Але це не твоє зобов’язання — підлаштовуватися і бути фоном для неї. Це не вимога любові». «Але ж вона знову кличе на свята…»

Ярослава сиділа на своїй затишній, хоча й невеличкій кухні, де завжди пахло сушеними травами

Життєві історії 0

Я терпіти не міг супроводжувати свою дружину, Вікторію, на закупи! Особливо такі, де потрібно приміряти одяг. Що там приміряти? Прийшов, подивився і придбав! Але моя Вікторія мала іншу думку. Тому я сидів на маленькій лавочці біля примірювальної зони і глибоко зітхав. Ще двоє таких же, як і я, сиділи неподалік. Всі ми з тугою в погляді дивилися на завіски кабінок і чекали. Ось-ось вона з’явиться і запитає: «Ну, як тобі?» І спробуй вгадай, що саме треба відповісти! Зрештою, що б ти не промовив, усе буде невдало і неправильно. Але цього разу мені пощастило, і всього лише через сорок хвилин виснажливих примірок сукню було обрано. Але події, які розгорталися далі, відкрили мені мою дружину з іншої сторони. Виявляється я не все про неї знав

О, як же я терпіти не міг супроводжувати свою дружину, Вікторію, на закупи! Особливо

Життєві історії 0

Треба б Івана з Галею впустити. Їм важко зараз. Винаймати житло вчотирьох — то справжня біда. Хоч би куточок знайшли на якийсь час, поки не знайдуть свою долю. Софія обернулася. Її обличчя стало кам’яним. Вона відчула, як її материнський інстинкт перетворився на холодну лють. «Кого? Хто це? Скільки?» «Мій племінник, Іван. Галя — його дружина. І діти там. Гарна родина. Ти їх не знаєш, та нічого. Свої люди. Рідня. Ти ж не чужа, маєш зрозуміти, сім’я — це святе». Софія мовчала. Вона стояла, як вкопана. За годину Лідія Степанівна говорила телефоном прямо біля ділянки. Софія мила чашки на кухні, вікно було навстіж. «Так, Галю. Усе гаразд. Головне, щоб Софія не стала впоперек дороги. Ми тут розберемося, я — мати

«Олесю, ти знову щось притяг?» — Софія стояла біля вікна, обхопивши керамічну чашку обома

Життєві історії 0

Вибач. Все сталося дуже швидко. Мама зателефонувала вчора ввечері, коли ти вже спала. Сказала, що угода пройшла успішно, гроші переведено Тарасу, а речі вже зібрано, і завтра приїдуть вантажники. Я просто… я просто не знав, як тобі це сказати. Катерина розвернулася і, майже бігом, пройшла на кухню. Вона щільно, до клацання замка, зачинила за собою двері. Їй потрібно було дихати. Отямитися. Завтра. Завтра їхнє життя, яке вони будували по цеглині протягом п’яти років, зруйнується. Свекруха, Галина Петрівна, зі своїми вічними порадами, критичним поглядом і надмірною опікою, стане невід’ємною частиною їхнього будинку, їхнього побуту, їхнього інтимного, приватного простору. Наступного дня приїхала вантажівка. Не великий фургон, а швидше старий “Бусик”, набитий до верху. Галина Петрівна в’їхала до їхньої квартири не як гість, а як генерал на завойовану територію. Вона була в ошатному, хоч і старомодному, костюмі та з по-бойовому піднятим підборіддям

Катерина увійшла до їхньої двокімнатної квартири в типовій київській панельці й одразу відчула цю