Українці Сьогодні

Ти страшно виглядаєш. Я з тобою нікуди не поїду, – заявив мені чоловік у день свого ювілею. Я остовпіла. – Що? – Ну подивись на себе. Ти ж ніби вчителька на пенсії, а не дружина ювіляра. Не позор мене. Я стояла, ніби земля пішла з-під ніг. – Вікторе, ти серйозно? Я ж готувалася… – Та досить, – він махнув рукою. – Я поїхав. Вийшов, і зачинив за собою двері. Я кинулася за ним, вибігла на сходи. Але в той момент він уже завів машину. Я встигла лише побачити червоні стопи й задні фари, що зникали за поворотом. Я сіла на лавку біля під’їзду. Сльози самі покотилися

Я прожила з чоловіком Віктором двадцять п’ять років. Чверть століття – не жарти. Разом

Життєві історії 0

Сусіди радили: – Ти б, Олено, когось знайшла. Дітям батько потрібен. Та й тобі без чоловіка в селі дуже важко. Але вона тільки відмахувалась: – Мені б на плаву втриматися, а не чоловіка шукати. У неї справді роботи було стільки, що на все життя вистачило б. Якби не Петро – сусід із кінця вулиці, певно, й не впоралася б. Петро був сирота. Виховувала його тітка, сувора жінка, яка весь час нагадувала йому, що він “не свій”, “наприхлібець”. Хлопцеві було всього вісімнадцять, коли він почав допомагати Олені: то дров наколе, то воду з криниці принесе, то дітям щось полагодить. – Дякую, Петре, – казала вона. – Я навіть не знаю, як би без тебе була

Олена прокинулася, як завжди, ще до світанку. Пічка давно погасла, в хаті було зимно,

Життєві історії 0

Якось у вересні Ольга пішла по воду й побачила, що у Галини димар не куриться. А раніше завжди вже о сьомій – дим стовпом. Вона насторожилася, переступила через тин (чого не робила років двадцять) і постукала в двері. – Галинко! Ти жива там? Тиша. Вона ще раз гукнула, потім обережно відчинила двері. У хаті темно, холодно, і Галина лежить у ліжку, бліда. – Що з тобою, Господи? – перелякалася Ольга. – Та… щось ноги не слухаються, не встала сьогодні, – ледь прошепотіла та. Ольга не роздумувала. Розтопила піч, поставила чайник, розігріла борщ, що принесла зі свого дому. – Їж, – сказала суворо, але очі її були добрі. – Я ж знаю, ти вперта, нічого в людей не попросиш. Галина хотіла щось буркнути, але тільки кивнула. І вперше за багато років сказала щиро: – Дякую, сестро

Галина й Ольга жили поруч — через паркан. Той паркан став колись символом їхніх

Життєві історії 0

Та скільки можна, Іване, ти знов ті помідори не так посіяв! – вигукнула пані Олена, притискаючи до себе кошик із насінням. – А як «так»? – спокійно відповів Іван, насипаючи чорну землю на грядку. – Я ж не якийсь тобі новачок, сію вже п’ятдесят років. – П’ятдесят років сію, а толку? – буркнула вона, але кутики губ уже тремтіли від стриманої усмішки. Так у них було завжди. За сімдесят років життя вдвох – точніше, п’ятдесят із них у шлюбі – вони навчилися сперечатися ніжно. Не криком, не образами, а отим своїм тихим бурчанням, яке, здавалось, тільки їх двох і гріє. Вони жили тепер самі. Діти давно розлетілися – донька Наталя в місті, має свою аптеку; син Петро – інженер за кордоном. У хаті тихо, але не порожньо. Бо тиша в них – не від самотності, а від спокою

— Та скільки можна, Іване, ти знов ті помідори не так посіяв! — вигукнула

Життєві історії 0

Одного разу свекруха занедужала, вона нікого не хотіла бачити, крім своєї невістки Марії. – Підійди ближче до мене, я маю тобі щось сказати, про це ніхто не знає, навіть мій рідний син, – говорила мати чоловіка Марії. Вона тихенько сіла біля її ліжка і стала слухати уважно

Кажуть, найбільші зради в житті починаються з відчуття порожнечі у власному домі. Марія довго

Життєві історії 0

В 57 років я отримала пропозицію вийти заміж. Я довго думала, вагалася. Але зрештою сказала “так”. Ми вирішили побратися тихо, без гучного весілля. Я хотіла просто жити з ним, але він наполіг на тому, що треба офіційно розписатися. Та коли я розповіла про це синові – почалося пекло. Я і подумати не могла, що він саме так відреагує, він же сам мені не раз говорив, що мені треба знайти собі людину. – Мамо, він же мій ровесник! Тобі не соромно? Ти ж йому як мати! Він тобою користується, він хату хоче, він все від тебе забере! Син був певний, що Олексій зі мною не через почуття, а через вигоду

Мені 57 років. І нещодавно я вирішила… вийти заміж. Так, можливо, для когось це

Життєві історії 0

Мамо, я виходжу заміж. Після цього повідомлення я довго дивилась на екран телефона, сльози текли самі. Моя дівчинка виросла. І я пообіцяла собі: на її весілля я приїду, я мушу. Тоді в мене вже були збереження. Грошей вистачало або на невелику квартиру для мене, або на житло для Оленки. Я тижнями вагалася. З одного боку – я вже не дівчина, хочеться мати свій куточок, дах над головою. А з іншого – дивилася на фото доньки з нареченим і думала, що не хочу, щоб моя дочка колись повторила мою долю: “Вона починає життя, а я вже пожила. Я собі ще зароблю. Їй зараз більше треба.” І я вирішила. Купила квартиру дочці. Сама залишилася в Італії, щоб трохи підзаробити, але вже з відчуттям спокою в душі. Коли приїхала на весілля, село гуло. “Лариса з Італії вернулася! З грошима! Красуня, як з журналу!

Мене звати Лариса, і мені здається, що в житті я вже бачила все –

Життєві історії 0

Ірина (сусідка) пізніше розповідала, що Ганна спочатку навіть не могла дивитись на невістку. Та потім щось у ній зламалося. Бо кожного ранку бачила, як Ніна ставить чайник, варить кашу, перевіряє ліки, змахуючи пил із підвіконня. Без жодного слова про минуле. – Ніно, – тихо сказала вона одного разу, – чому ти мені допомагаєш? Я ж… я ж не хотіла приймати тебе в сім’ю. – Бо ви мама мого чоловіка, – просто відповіла Ніна. – А ще тому, що мені вас шкода. Ті прості слова розтопили багаторічну кригу. Ганна заплакала, бо їй було соромно. Лише тепер, через роки, вона зрозуміла, якої помилки припустилася. – Пробач, доню. Я тоді… я думала, що знаю, як краще. А виявилось, що не знала нічого

Коли Олександр уперше привів Ніну до мами, та зустріла її вельми неприязно. Стояла, наче

Життєві історії 0

У свій сороковий день народження Ірина вирішила бути вдома. Без гостей, без галасу, без чужих побажань – просто сама з собою. Вона зварила собі каву, розлила її у велике улюблене горнятко, що колись подарувала їй колега. Сіла на кухні біля вікна, слухала, як за шибкою мрячить дощ, і думала: «Ну ось і сорок… А ніби тільки вчора було двадцять». Вона взяла вихідний – рідкість для неї, адже останні роки Ірина буквально жила на роботі. Так було простіше – не думати, не згадувати, не боліти. Аж раптом – дзвінок у двері. – Хто це може бути? – пробурмотіла, йдучи до дверей. Гостей вона не чекала, тому щиро здивувалася, але пішла відчиняти

У свій сороковий день народження Ірина вирішила бути вдома. Без гостей, без галасу, без

Життєві історії 0

Ми з Лізочкою прокинулися зранку, ще сонце тільки виглядало з-за даху сусіднього будинку. Донечка потягнулась, обійняла мене й каже своїм тоненьким голосочком: – Мамусю, а можна сьогодні піти в магазин. – Можна, – усміхнулася я. – Сьогодні ж субота, наш день дівчачих пригод. Я пішла на кухню ставити чайник, Лізочка вмостилася біля вікна й почала малювати сонечко на запітнілому склі. І тут – тук-тук-тук у двері. Дивно, бо ранок, ще навіть дев’ятої нема. Відкриваю – стоїть жінка. Гарно вдягнена, з манікюром, у дорогому одязі, з легким парфумом. – Добрий день, – сказала вона спокійно. – Мене звати Яна. – Добрий день, – відповіла я обережно. – А ви до кого? – До вас

Ми з Лізочкою прокинулися зранку, ще сонце тільки виглядало з-за даху сусіднього будинку. Донечка