Українці Сьогодні

Тітко Марто! — крикнула Софія. — Де полуниця і сир, які я вчора купувала для сина? Марта, що саме порпалася в шухляді з приборами, не квапилася. — А, ти про те? Я вчора зробила сирну запіканку. Полуницю з’їла з чаєм, бо в мене тиск підскочив, треба було глюкози. — Це було для дитини! Він зараз прокинеться і захоче їсти! Чому ви не спитали дозволу? Це ж елементарні речі — запитати перед тим, як брати чуже. Марта засміялася — сухим, неприємним сміхом. — Софійко, ну що ти така дріб’язкова? Ми ж одна родина! Що моє — то твоє, що твоє — то моє. Хіба це нормально — ділити продукти в одному домі? Ми ж не в магазині. Я тут живу, я тут і їм. Невже тобі шкода для старої жінки шматка сиру? Ти ж знаєш, яка в мене пенсія, як мені важко виживати. — Справа не в пенсії. Ви не маєте права чіпати мої речі! — Ой, боже мій. Бачила б твоя мати, як ти рахуєш кожну ложку. Я вам дім бережу, за порядком дивлюся, а ти мені за сир дорікаєш. Та я тут прибираю, пил витираю, за квітами доглядаю! Хіба це не рівноцінний обмін? Ти працюєш, а я тут як хазяйка

Містечко Ковель, де вечори пахнуть сосновою хвоєю, здавалося Софії ідеальним місцем для спокійного життя.

Життєві історії 0

І що, це вся твоя вдячність за десять років життя — називати мене «мамкою» і чекати, поки я подам тарілку, як прислуга? Марина стояла біля кухонного столу, міцно стиснувши в руках рушник. Її пальці побіліли, а в грудях щось пекуче підступало до самого горла. Це не було раптове роздратування — це був нарив, який зрілий роками і нарешті лопнув від одного необережного слова. Вадим, який щойно переступив поріг квартири, завмер із роззутим черевиком у руках. Він щиро не розумів, що сталося. Для нього вечір починався цілком звичайно. — Марин, ну ти чого? — він добродушно усміхнувся, випростався і потягнув носом повітря. — Я ж просто зголоднів. Робота була важка, ледь ноги приволік. Що там сьогодні на вечерю? Давай швиденько, бо в животі вже аж крутить. Він пройшов на кухню, намагаючись по-дружньому ляснути її по плечу, але Марина різко відсторонилася. У його очах застигло щире здивування. Він не бачив перед собою жінки, яка прагне ніжності

— І що, це вся твоя вдячність за десять років життя — називати мене

Життєві історії 0

Олено, вечеря на столі. Я готував за тим рецептом, який ти просила, — сказав чоловік. — Романе, я не голодна. Знову ці важкі страви? Я ж казала, що хочу чогось легкого. Ти ніби спеціально робиш навпаки, — відрізала вона, наливаючи ігристе у келих. — Я витратив дві години. Ти хоча б спробуй, — Роман намагався бути терплячим. — Слухай, у мене голова розколюється. Давай не будемо про їжу. До речі, Михайло сьогодні телефонував, сказав, що наш спільний проєкт зсувається. Мені доведеться затриматися завтра. — Михайло? Знову Михайло? Олено, вибач, але ваша робота вже починає нагадувати цілодобове дозвілля. Чому ви працюєте вдома, в кав’ярнях, а тепер ще й затримуєтеся на об’єктах після опівночі? — голос Романа став холодним. — Ти знову за своє? Я працюю. Це робота, Романе! Що ти собі вигадуєш? Ти знову хочеш влаштувати допит? Я доросла жінка, мені не треба звітувати за кожну хвилину

Дрогобич. Місто, де на кожному розі можна відчути подих історії, а стара ратуша мовчки

Життєві історії 0

Вечір п’ятниці настав. Василь збирався довго. Душ, гоління, хмара одеколону. Одягнув найкращий костюм, який трохи тиснув у поясі, але він мужньо втягнув живіт. — Ну, я пішов! — крикнув він із коридору. — Не сумуй, Томо! Пельмені в морозилці, звари собі. — Удачі, — відгукнулася Тамара слабким голосом із кімнати. — Повеселися там. Двері зачинилися. Замок клацнув. Тамара Петрівна відкинула ковдру і встала. — Ну що, — сказала вона своєму відображенню. — Час виходити на сцену. Збори зайняли годину. Макіяж, зачіска, сукня. Туфлі на підборах. Вона подивилася в дзеркало. Відтуди на неї дивилася жінка, яка знає собі ціну. В її очах горів вогонь — суміш азарту і легкої іронії

«Ти що, справді зібралася йти зі мною у цьому вбранні? Там же люди будуть,

Життєві історії 0

Ну що, де тут наш спадкоємець? — гаркнув він на всю кімнату. — О, столик вільний! Оце по-нашому! Він із розмаху поставив дві чарки прямо на поверхню пеленатора, відсунувши вбік чистеньку шапочку немовляти. Сват уже почав діставати пляшку, радісно крякаючи від передчуття. — Миколо Івановичу, — мій голос прозвучав настільки низько і твердо, що Богдан, який стояв у дверях, завмер. — Заберіть це негайно. Сват здивовано підняв брови. — Мар’яно, ти чого така офіційна? Свято ж! Треба за здоров’я онука… — За здоров’я онука треба, щоб у цій кімнаті було чисте повітря і тиша, — я зробила крок вперед. — Вийдіть звідси. Обидва. Я вийшла за ними на кухню. Надія Петрівна вже розкладала по тарілках голубці

— Ти що, дитину рідній бабусі не покажеш? Ми ж не чужі люди, Софіє!

Життєві історії 0

Катю, ти знову м’ясо перетримала? Воно ж як підошва тепер тверде! — Маргарита Сергіївна, свекруха, з презирством встромила виделку в курячу гомілку. Катерина провела на кухні три години після роботи, намагаючись догодити гостям, але для свекрухи досконалість була недосяжною метою. — Наче соковита, мамо, — Олег, чоловік Катерини, відкусив шматок і задоволено посміхнувся. — Мені подобається. Смачно. — Тобі, синку, завжди все добре, бо ти в мене невибагливий. А я одразу відчуваю. Птиця має бути ніжною, мов шовк, а тут, ну, сама бачиш. І солі замало. Ти яку використовуєш? — Морську, — ледь чутно відповіла Катерина, відсуваючи тарілку. Апетит зник безслідно. — Ось! — переможним жестом вказала пальцем свекруха. — Вся біда в тій модній солі. Тільки звичайна, кам’яна, наша, полтавська! От вона справжній смак дає! — Та мамо, сіль як сіль, — ліниво промовила Софія, сестра Олега, не відриваючись від екрана свого смартфона. — У нас така ж була. — Була, та минулася, — буркнула свекруха

Полтава — місто з особливим колоритом, де старовинні будинки та затишні дворики зберігають таємниці

Життєві історії 0

Лесю, все, моєму терпінню прийшов кінець! Ти що собі дозволяєш?! — крикнув Богдан, перекриваючи шум води. Леся навіть не здригнулася. — Ти про що саме, Богдане? Про те, що я нарешті вимила плиту, чи про те, що вперше за тиждень ти сам прийшов на кухню, а не гукав мене з вітальні? — Не прикидайся! Мати дзвонила. Вона в сльозах! Оля їй розказала про твої витівки. Що це за цирк із цим блокнотом? Леся відклала ганчірку, оглянула чоловіка з ніг до голови — скуйовджене волосся, пляма від кави на сорочці, очі, сповнені дитячої образи. Йому сорок років, а він поводиться так, ніби вона відібрала в нього улюблену іграшку. — Це не цирк, Богдане. Це фінансовий аудит нашої сім’ї. І не блокнот, а книга обліку. Спеціально купила товсту, щоб вистачило надовго, бо витрати вашої родини — це бездонна яма. — Ти знущаєшся?! Ти ведеш облік того, що я допомагаю своїм рідним? «Олі на нові підбори — дві тисячі». «Мамі на ліки — п’ять тисяч». Ти серйозно?! Ти записуєш мою родину в боржники?! — Я записую факти, Богдане. Для нашої звітності. Бо ми — сім’я, чи не так? Чи я лише обслуговуючий персонал для твоїх родичів

Гайворон — затишне містечко на березі Південного Бугу, де час, здається, тече повільніше, ніж

Життєві історії 0

Маріє, принеси мені вечерю в кімнату, я якраз додивлюся футбол, — гукнув чоловік, навіть не очікуючи заперечень. Марія, яка якраз відмивала плиту від застарілого жиру, застигла. Вона повільно витерла руки об фартух, але не поспішила до холодильника. — Іване, а в тебе що, ноги відмовили? Чи руки не працюють, щоб самому прийти на кухню? — її голос звучав рівно, без звичної покірності. Іван завмер. Тиша в будинку стала такою густою, що здавалося, можна почути, як у сусідній кімнаті цокає годинник. Він повільно підняв голову, витріщившись на дружину так, ніби вона заговорила іноземною мовою. — Ти що сказала? Ти взагалі розумієш, з ким розмовляєш? — Я чудово розумію, з ким розмовляю, — Марія нарешті повернулася до нього, і в її очах не було страху, лише втомлене спокійне виваження. — З людиною, яка протягом сорока років сприймала мою турботу як належне. Я вже просто втомилася бути обслуговуючим персоналом у власному домі

У мальовничому містечку Галич, де величні руїни давнього замку мовчки спостерігають за плином часу,

Життєві історії 0

Де гроші, Степане? — запитала дружина, і звук конверта, що впав на стіл, пролунав у тиші кімнати як грім. Степан не відвів очей від екрана монітора. Він навіть не здригнувся. — Які гроші? Ти про що зараз? — його голос був байдужим, втомленим від її «чергових претензій». — Не грай з моїм терпінням! Ті сорок тисяч, що лежали в конверті. Я три місяці відмовляла собі в усьому, працювала до виснаження, щоб нарешті змінити техніку. Де вони? Він повільно потягнувся до пульта, але звук вимкнув аж за кілька секунд — занадто довго, як для людини, що не знає, про що мова. — А, ти про це. Ну, довелося їх витратити. Виникла термінова потреба. Буквально вчора. Мар’яна вчепилася в край столу, відчуваючи, як усередині все холоне. — Ти взяв? Без жодного слова? Мої особисті заощадження, на які я працювала по вечорах? Ти навіть не запитав, чи можу я дозволити собі такий “подарунок” комусь

У затишному містечку Бережани, де старі будинки з черепичними дахами бережуть таємниці багатьох поколінь,

Життєві історії 0

Мамо, ну ти ж сама на це пішла! Нащо тепер це ниття? — голос Андрія в слухавці був різким і він навіть не намагався приховати своє роздратування, ніби розмова з матір’ю була для нього лише обтяжливим обов’язком, який він виконував між справами. — Я не скаржуся, сину. Просто хотіла дізнатися, як ви там облаштувалися на новому місці. — Та що мені буде? Все по плану. Оксані ремонт в голову прийшов, шпалери переклеюємо, знову все пересуваємо. Ну, ти розумієш, яка це метушня. — Шпалери? А які вибрали? Може, світлі, щоб просторіше було? — вона запитала це радше для того, щоб продовжити діалог. — Мамо, яка різниця! Світлі, темні. Оксана підбирала, їй видніше. Давай пізніше зідзвонимося, в мене тут робочий момент, — і в слухавці пролунали короткі, байдужі гудки, які прозвучали для неї як вирок

Галина Петрівна стояла на ґанку старого будинку в селі неподалік від мальовничого містечка Козельця,