Українці Сьогодні

Може, нам варто розійтися? – запропонувала Марія. – Ти живеш своїм життям, я своїм. Я вже давно думаю поїхати за кордон. Чула, що в Італії можна добре заробити. Іван лише кивнув. Йому було боляче чути ці слова, але, по правді, він і сам про це думав. Через місяць Марія поїхала. Її проводжав син, бо Іван не наважився. Він залишився вдома, з тією ж тишею й самотністю. Перші дні навіть було трохи легко: ніхто не дорікав, не вимагав уваги. Він їв, коли хотів, дивився телевізор, працював у саду. Але вже за тиждень почав відчувати дивний тягар. Увечері, коли сідав за стіл, дивився на порожнє місце навпроти й ловив себе на думці: «А от Марія завжди ставила тут салат… А Марія не любила цей серіал… А Марія в цей час дзвонила дітям». Тиша ставала нестерпною

У хаті було тихо. Надто тихо, як для подружжя, яке прожило разом двадцять років.

Життєві історії 0

Марина навчилася жити “правильним життям”. Ранки з кавою, робота, вечори з чоловіком і дитиною. Вона вдячна долі, але в душі залишалася якась тінь – ніби її серце спало, ніби воно не було задіяне у цьому шлюбі повністю. Коли Софійці виповнилося три роки, в їхній відділ на роботі прийшов новий інженер – Олег. Він був зовсім інший, ніж Андрій. Гучний сміх, живі очі, жестикуляція. Здавалося, що з ним оживало повітря. Він міг просто підійти й розповісти щось смішне – і цілий офіс сміявся. А Марина раптом відчула, що її серце, яке довгі роки спало, почало прокидатися. – Доброго ранку, Маринко! – з усмішкою казав Олег, коли заходив

Марині вже було двадцять дев’ять, коли вона зважилася на шлюб. До того часу подруги

Життєві історії 0

У офісі Петра працювала молода дівчина – Маринка. Весела, амбітна, завжди вбрана зі смаком. Вона вміла підкреслити свою красу і знала, як дивитися так, щоб чоловік відчував себе особливим. Спершу це була просто увага: каву принесла, похвалила за новий костюм, щось пожартувала. Петро відчував, як його самолюбство росте, як він ніби молодшає поруч із нею. – Петре Івановичу, – якось сказала вона з посмішкою, – ви зовсім не виглядаєте на свій вік. У вас енергії більше, ніж у багатьох моїх знайомих хлопців. Такі слова гріли його серце. І поступово він почав піддаватися цій увазі. Декілька спільних вечерь після роботи, пізніше – таємні зустрічі. Олена відчувала, що чоловік змінюється, але мовчала. Лише очі її стали ще сумнішими, а руки тремтіли, коли вона ставила на стіл вечерю

Петро з Оленою прожили разом п’ятнадцять років. Звичайна родина, без гучних історій, без скандалів.

Життєві історії 0

Марія надсилала гроші додому, діти купували собі все, що треба, чоловік збудував літню кухню. А вона вчилася нового життя: жити не тільки для інших, а й для себе. Іноді їй було боляче, що вдома цього ніхто не розуміє. Коли дзвонила, то чула: – Мамо, ти гроші вислала? – Маріє, треба ще на ремонт. А про неї саму ніхто не питав. Але тут, в Італії, сеньйора Лучія кожного ранку питала: – Як ти спала? Що снилося? І ці прості слова давали більше тепла, ніж усе, що вона чула роками від рідних

Марія ніколи не думала про себе. Її життя до сорока років – це було

Життєві історії 0

Якби мені хтось сказав двадцять років тому, що ми з тобою будемо разом, я б не повірила. – А я завжди вірив, що ще зустріну таку жінку як ти, – усміхнувся Михайло. – Бо серце підказало ще тоді, на весіллі. Вони трималися за руки й мовчали. Тиша була наповнена вдячністю. Щастя можна знайти у будь-якому віці. Діти, сусіди, пересуди – все це другорядне. Головне, щоб люди мали поруч того, з ким добре мовчати, сміятися й дивитися на захід сонця. Бо старість без любові – то справжня самотність

У селі всі знали Ольгу. Колись гарна, чепурна жінка, з охайним подвір’ям і дзвінким

Життєві історії 0

Гості бачили картинку злагоди, але після застілля Олена могла годинами дорікати чоловіку: – Ти бачив, як вона на мене дивилася? Ти бачив? А мама, залишившись сама, тихо повторювала: – Не та жінка тобі, синку, дісталася… Не та. Одного разу Богдан не витримав. – Досить! – гримнув він у розмові з Оленою. – Ти постійно говориш мені проти мами, а мама – проти тебе! Я вже не знаю, кому вірити. Я ходжу між вами, як між двома вогнями! Олена заплакала. – А ти хіба не бачиш, що я стараюся? Я ж не ворог їй! Але вона мене не прийняла від початку. На наступний день Богдан поїхав до матері

Богдан завжди мріяв про спокійну сім’ю, де панує злагода. Коли він одружився з Оленою,

Життєві історії 0

Софія намагалася стримуватись. Але щоразу, коли бачила, як чоловік біжить виконувати будь-яку примху матері, в її душі зростало невдоволення. Потім народився син Артем. І все повторилося знову: дитині треба – а Віктор каже, що спочатку мама. – Мамі треба санаторій для здоров’я, – пояснював він. – Діти й так мають усе необхідне. Але Софія знала, що це не так. Діти виростали, потреб було більше, а гроші кудись зникали. Одного вечора, коли Артемові було вже п’ять, а Марійці – вісім, Софія наважилася сказати правду. – Вікторе, я більше так не можу. У нас є сім’я. Наші діти – це теж твої діти, не тільки мама. Я не хочу бути другою після неї. Віктор здивовано глянув на дружину. – Софіє, ти перебільшуєш. Мамі ж треба допомагати. Вона ж одна

Софія довго мріяла про своє щастя. Вона вийшла заміж у 27 років, думаючи, що

Життєві історії 0

З часом Ніна все більше почувалася чужою у власній сім’ї. Вночі плакала, щоб Ігор не бачив. А він дедалі частіше переписувався з мамою. Крапля переповнила чашу одного дощового дня. Ніна взяла телефон чоловіка, що лежав на столі, аби відправити фото дитині в садочок. І випадково висвітився екран із повідомленням від Світлани Олексіївни: «Синку, подивись на неї. Вона ніколи не стане тобі підтримкою. Вона лінива і байдужа. Вона не любить тебе так, як мама любить». У Ніни тремтіли руки. Сльози заливали очі. Вона вже не мала сили боротися. Того ж вечора зібрала речі дитини, склала в сумку кілька найнеобхідніших речей і сказала Ігорю: – Я їду до мами

Світлана Олексіївна завжди пишалася своїм сином Ігорем. Високий, красивий, освічений, роботящий – у ньому

Життєві історії 0

Мамо, ну чого ти досі тримаєш ці старі килими? – обурювалася Валентина. – Тут усе пахне минулим століттям. Ти б уже продала цю квартиру й переїхала до мене в Київ. – Доню, я не хочу переїжджати. Тут мої сусіди, знайомі, моя церква. А ті килими… то пам’ять. – Пам’ять пам’яттю, але жити треба сучасно, – різала донька. Ганна лише зітхала. Вона знала: Валя любить її, але більше – по-своєму, холодно й практично. Одного разу Ганна впала на кухні. Пошкодила руку. Микола прибіг перший, оформив лікарню, ночував біля матері. Валентина приїхала через три дні, привезла дорогі ліки й одразу почала радити: – Треба думати, що далі. Квартира велика, мамі важко самій. Може, краще продати й поділити гроші

Ганні Степанівні було вже за сімдесят. Жінка мала двох дітей – доньку Валентину й

Життєві історії 0

Минуло кілька тижнів. Іванові треба було копати криницю. Хто ж допоміг? Звісно, Андрій. Вони пліч-о-пліч працювали кілька днів. Та коли Олена дізналася, зчинила сварку: – Ти знову все кидаєш і біжиш до Івана! А в нас діти без догляду! Наче в нього важливіше! Андрій сперечався: – Це ж брат мій! Хто йому допоможе, як не я? – Та хай собі найме когось! Ти ж не раб у нього! – різко відрізала Олена. Так поволі жінки розпалювали вогонь, іскра за іскрою. Найгірше було тоді, коли у батьківському домі зайшлося про спадщину. Хата була велика, і обидві сім’ї почали натякати, кому ж вона дістанеться

Іван та Андрій були рідними братами, різниця між ними – лише два роки. Вони