Українці Сьогодні

– Надя хороша дівчина, але з бідної сім’ї, – твердо говорив Любомирові батько. – А ми стільки працювали, щоб ти мав гідну долю. Не для того. – А мені не гроші потрібні, а вона, – відказував юнак, уперше перечачи татові. Та батьківське слово тоді мало вагу важчу, ніж почуття. Мати Надії теж не була в захопленні від майбутнього зятя. – Він гарний хлопець, та що з того? Землі має мало, господарки серйозної нема. Як ти житимеш? Довгі суперечки, сльози, приховані зустрічі під ніч… Та зрештою вони піддалися. Любомир поїхав на заробітки, аби довести, що зможе. Надія залишилася вдома. Але з роками листування зійшло нанівець. У кожного з’явилися інші дороги

Коли Любомирові було двадцять три, а Надії – двадцять, усе село шепотіло про їхню

Життєві історії 0

Після розлучення Іван довго не знаходив собі місця. Він кинувся в роботу. Спершу працював у райцентрі, потім поїхав за кордон – на будови. Повертався до села рідко, але коли приїжджав, усі бачили: Іван змінився. Гарно вдягнений, при грошах, самовпевнений. У місті він познайомився з Оленкою. Іван не шкодував грошей. Купив їй золоті прикраси, подарував телефон, якого ще ніхто в селі не бачив. Спершу вони жили добре. Оленка любила ходити по магазинах, а Іван тішився, що може їй усе дати. Та з часом він відчув, що між ними немає того тепла, якого він так чекав. Кожна розмова зводилася до грошей. «Коли наступна зарплата?», «Купи мені це, бо в колеги вже є», «Я не хочу жити в селі, давай ще одну квартиру в місті». Іван намагався виконати всі бажання, але в душі відчував порожнечу

Іван був із тих хлопців, про яких у селі казали: «Роботящий, не ледар, але

Життєві історії 0

Вернулася я з заробітків додому. Старший син мене приютив, бо свого дому я так і не збудувала – усе в дітей вкладала. Думала, що відпочину трохи, може, ще десь підроблю, але здоров’я вже не дозволяє. А тут молодший прийшов і каже: – Мамо, а що з моєю квартирою? Я опустила очі: – Сину, я більше не можу. Немає в мене стільки грошей. Він змовчав, але невістка потім почала дорікати: – Своєму улюбленчику купила, а нашій сім’ї нічого! І з того часу вони до мене не ходять. Я думала, що за роки своєї роботи в Італії обом синам куплю квартиру, але не так сталося і тепер молодший син має образу на мене

Я думала, що обом синам квартиру куплю. Але вийшло так, що одному я купила

Життєві історії 0

Тетяна, хоч і прожила вже понад двадцять років в Італії, але виглядала молодо, доглянуто. Вона була тією самою жінкою, яка колись виїхала «на заробітки на пару років», а потім пустила там коріння. І ось тепер приїхала додому – до внука, на весілля. – Ой, доню, – сказала Тетяна, витягаючи з сумочки білий конверт, – я ж тобі ще не встигла вручити. Це вам, молодим, від бабусі. Світлана взяла конверт, обережно розірвала край і витягнула звідти новенькі долари. Їх було рівно п’ятсот. – Мамо, – її голос задрижав, – це все? – А що, мало? – здивувалася Тетяна. – То ж хороші гроші. Перед очима у Світлани промайнуло, як рік тому вони всі збиралися на весіллі у двоюрідного брата – сина Галини, її рідної сестри. Там бабуся вручила ключі від новенької трикімнатної квартири

Світлана сиділа за великим святковим столом у ресторані, де саме відгриміло весілля її єдиного

Життєві історії 0

Син зробив пропозицію своїй дівчині, ми стали готуватися до весілля. Почали ми рахувати гостей, я спитала в Ніни, скільки приблизно осіб буде з її сторони, і майбутня невістка заявила, що ніскільки – тобто, нікого не буде. Я неабияк здивувалася – як це? Та ж весілля – це родинне свято! Та й вона не сирота, батьки у неї є. Тоді Ніна розплакалася і розповіла неприємну історію. Казала, що соромилася нам швидше про це розповісти. Батьки її не любили, більше того – любили тільки молодшу сестру. А від неї відмовилися, ще коли їй було 16 років. Відтоді вона пішла з дому і сама на себе заробляє, чужі люди для неї ближчі, ніж рідні

Ситуація настільки дивна, і навіть неприємна, що я і не знаю з чого почати.

Життєві історії 0

Колись мій чоловік їздив на заробітки. Ми добре жили, грошей вистачало, навіть відкладати вдавалося. Свекор також їздив на заробітки, тільки вже трохи старший був, і сили мав менше. Але його жінка, моя свекруха, дуже хотіла велику хату. Таку, щоб перед людьми не соромно. Грошей свекрам не вистачало, щоб закінчити будівництво і все довести до ладу, і чоловік мій, Іван, позичив батькові двадцять тисяч доларів. Це були наші роки праці, наші зекономлені гроші. Я тоді ще питала: – Іване, а чи не зарано таку суму давати? Ми ж самі теж хату будуємо. А він махнув рукою: – Та що ти! Це ж батько. Хіба ми будемо чужими

Я не розумію, чи має зараз зовиця віддавати нам гроші, чи ні? Було все

Життєві історії 0

Внуки трохи поїли, подякували, а потім Максим сказав: – Бабусю, можна ми підемо на вулицю? Тут вайфаю нема, може, в когось у селі є. – Та йдіть, йдіть, – не наважилася відмовити Ярослава, хоч серце й стислося. І так минали дні. Вдень вони тинялися селом або сиділи в телефонах. Увечері, замість того щоб послухати бабусині історії, сміялися над мемами й дивилися відео. Ярослава сиділа на лавці під хатою й дивилася на них через відчинене вікно: онуки сиділи, схилившись над телефонами, кожен у своєму світі. Її душа стискалася від відчуття чужості

Ярославі було шістдесят вісім. Чоловіка не стало п’ять років тому, і відтоді її хата

Життєві історії 0

Крапля переповнила чашу одного вечора, коли вони пішли в ресторан. Оксана замовила дорогий напій, Ліля – пасту з морепродуктами. Марина обмежилася салатом. Коли принесли рахунок, офіціант поклав його на стіл. – Ну що, ділимо на трьох? – буденно сказала Оксана. Марина поблідла. – Як це на трьох? Я ж тільки салат брала! – Ти що, думаєш, я за тебе буду платити? – зірвалася Оксана. – Ми ж подруги, а ти рахуєш кожну оливку! – А ти, Оксано, завжди була така – тільки для себе! – не витримала Марина. – У тебе гроші є, то ти й думаєш, що всі мають за тобою тягнутися. – А ти завжди жалієшся, – кинула Ліля вже в адресу Марини. – Тобі все мало, все погано. – Та ну вас! – гримнула Марина і встала з-за столу. – Думала, що ми друзі, а ви… Вона пішла. За нею Ліля й Оксана почали з’ясовувати між собою, хто більше винен. Вечір закінчився тим, що вони розійшлися по різних кімнатах

Марина, Оксана і Ліля жили у невеликому містечку, де всі один одного знали, вони

Без рубрики 0

Це зрада, мамо. Ти не можеш так зі мною вчинити, я ж твоя дочка, – заявила Ользі донька, яка була категорично проти того, щоб мама продавала квартиру і влаштовувала своє життя. Жінка опустила голову. В її памʼяті ще жила образа, адже насправді це Ірина її зрадила, коли повелася на обіцянки свого батька, який спочатку її кинув, а потім приїхав, замахав грошима – і вона про все забула. – Бачиш, мамо, от що значить справжній тато! – кинула Ірина одного разу, повернувшись додому з подарунками. Ольга тоді мовчала. Серце стискалося від болю. Вона знала, що Олексій робить це не через любов, а щоб показати себе кращим. Згодом він купив Ірині квартиру в новобудові. Але не записав її на доньку, а залишив на своє ім’я. – Тато сказав, що так правильно, бо я ще молода, – пояснила Ірина мамі. Ольга тільки гірко посміхнулася

– Це зрада, мамо. Ти не можеш так зі мною вчинити, я ж твоя

Життєві історії 0

Наближався день народження Зоряни – їй мало виповнитися двадцять п’ять. Вона мріяла, що свекруха згадає про цей день і бодай усміхнеться. Ірина Валерівна справді готувалася. Тільки от її уява про «подарунок» була особлива. У день свята гості зібралися за столом. Зоряна накрила все сама: салати, закуски, торт. І от, коли вже почали вітати, свекруха урочисто піднялася й винесла велику торбу. «Зорянко, – сказала вона голосно, щоб чули всі, – ти вже частина нашої сім’ї. А сімейні речі мають свою історію. Ось, тримай». Вона розв’язала торбу й почала діставати старі сукні, блузки, черевики. Колись Ірина Валерівна їх носила сама, ще в 80-х. «Оце моя улюблена сукня! Я в ній на педради ходила, усі заздрили. А ось туфлі, справжні польські! І ще тут светр, теплий-теплий, я двадцять зим у ньому проходила. Це все дороге. Я віддаю тобі». Гості переглядалися й ховали усмішки

Зоряна вийшла заміж молодою – кохання здавалося справжнім, щирим, таким, що гори зрушить. Її