А батько завжди пам’ятав цей день, — сказав Роман, і його голос несподівано здригнувся, утративши всю ранкову сердитість. — Скільки себе пам’ятаю, хоч би які морози стояли, хоч би снігу навалило по пояс… Батько ніколи не пропускав. Щороку на тринадцяте листопада він ішов на базар з самого ранку. Де він їх брав у ті часи — Бог його знає, але приносив їй білі хризантеми. Великі такі, з гіркуватим полиновим запахом. І ще ті медові пряники в цукровій глазурі, з вишневою начинкою, які вона замолоду так любила купувати біля гімназії. Завжди підходив до неї ззаду, коли вона біля плити стояла, обіймав за плечі, цілував у скроню і казав: «Дякую тобі, Катрусю, за те, що ти є на цьому білому світі». А вона червоніла, як дівчинка… Галина торкнулася його плеча: — То чому ж ти вирішив, що тепер їй це непотрібно, Ромчику? Хіба серце в старості перестає хотіти тепла? Воно навпаки — з роками мерзне сильніше, ніж усе інше. Роман нічого не відповів. Він лише різко поставив чашку на дерев’яний верстат, підійшов до майстра, який саме закінчив чистити паливну трубку, і сунув йому в руку гроші. — Петро, ти розвертайся, — сказав він коротко. — Ми вертаємося в місто
У коридорі стояло густе досвітнє повітря, настояне на запаху старого дерева, вистиглого чаю та
Дорога наша родино, — виголосив чоловік із поважним виглядом. — У нас із Надею сьогодні особливий день. Мені виповнюється п’ятдесят п’ять. Вік солідний, мудрий. Ми з дружиною все життя працювали, дім поставили, дітей підняли, дочекалися онуків. І от я подумав: для чого нам зайве майно? Треба молодим дорогу давати. Мій любий племінник Назар нарешті здав на посвідчення водія. Хлопцю треба на роботу добиратися, життя влаштовувати. Тому ми на нашій сімейній раді вирішили віддати йому нашу ластівку. Їзди, Назарчику, набирайся досвіду. Нам вона ні до чого, ми вже люди домашні. Двадцятитрьохрічний Назар аж рота роззявив. Очі його спалахнули радістю, він скочив на ноги й ледь не перекинув салатницю. — Дядьку Миколо! Та ви що! Справді?! Оце так подарунок! Дякую, ви найкращий у світі дядько! Рідня схвально загомоніла. Хтось заплескав у долоні, хтось сказав: «Оце так серце в чоловіка, оце широка душа!» Лише Надія сиділа ні жива ні мертва. Вона дивилася на свого чоловіка і не вірила власним вухам. Яка ще «сімейна рада»? Яка ще «наша ластівка»? Цей темно-синій невеликий легковик був для Надії не просто засобом пересування. Це був її особистий простір, її спокій і її гордість. Вона сіла за кермо вже в зрілому віці, коли їй перевалило за сорок п’ять. Тоді Микола лише глузував з неї. Казав, що жінкам місце біля плити, що вона лише людей смішитиме і гроші на автошколу викине на вітер
— Чоловіче, ти при тямі чи перед ріднею вирішив за мій кошт паном посидіти?
Ти чому чоловіка доглядати перестала, Соломіє? Що це за страви такі — порожня гречка та макарони без шкварок? — різко кинула свекруха, озираючи затишну кухню із таким виразом обличчя, ніби на смітнику. — Ні пирогів тобі нормальних, ні смаженого м’яса, ні елементарного порядку. Чим ти взагалі дитину мою годуєш, скажи мені на милість? Соломія повернулася додому пізно, відпрацювавши основну зміну та ще кілька додаткових годин на викликах. У холодильнику панувала порожнеча: шматочок масла, самотнє яйце та пляшка кефіру. Богдан сидів у кімнаті, втупившись у екран смартфона. Марія Петрівна розташувалася у кріслі поруч із чашкою гарячого чаю, який їй щойно заварив син. Соломії ніхто навіть не запропонував склянку води. — О, нарешті з’явилася на порозі, — промовила Марія Петрівна без жодної тіні радості в голосі. — Ми тут із Богданчиком порадилися. На наступні вихідні їдемо на дачу, треба обов’язково побілити дерева та полагодити паркан. Ти готуй харчі на три дні, візьмеш із собою казанок. Вона не питала. Вона просто ставила перед фактом, як належало єдиній володарці долі всієї родини
— Ти чому чоловіка доглядати перестала, Соломіє? Що це за страви такі — сама
Ким твої батьки все життя були? Звичайні вчителі в селищі, копійки рахували від зарплати до зарплати. Ми тебе в люди вивели, у порядне коло ввели. А ти тепер через власну дурість хочеш усе перекреслити? — Я нічого не перекреслюю, — відповіла Соломія. — Це зробив ваш син. — Ой, годі вдавати скривджену панну! — відмахнулася свекруха. — Сьогодні ввечері прийдуть поважні гості, керівництво заводу з дружинами. Щоб до п’ятої години пироги з рибою стояли на столі, печеня була готова, а сама була в найкращій сукні й усміхалася. Щоб ніхто кривого слова не помітив. У дверях їдальні з’явився сам Максим. Високий, плечистий, у свіжій випрасуваній сорочці, яку вона сама готувала йому вчора вранці. У руках він тримав чашку з кавою. На його обличчі не було сорому чи розгубленості. Лише легка втома людини, якій заважають спокійно поснідати перед робочим днем. — Солю, ну дійсно, завершуй цей виступ, — спокійно сказав він, зробивши ковток. — Мама правду каже. Ми дорослі люди, прожили разом п’ять років. Ну трапилася прикра помилка на корпоративі, колега сама виявила надмірну увагу, я вчасно не зупинив. Нічого серйозного там немає. Він підійшов трохи ближче, дивлячись на дружину з поблажливою турботою. — Ти моя законна дружина. Господиня в домі. Ніхто нічого міняти не збирається. Картка у тебе повна, на свята поїдемо відпочивати, меблі нові замовили. Чого тобі ще не вистачає? Що ти з мухи робиш слона
— Ну подивився чоловік у чужий бік, то що тепер, хату палити? Розумна жінка
Збирай свої манатки та забирайся звідси негайно, невістко! — мати чоловіка розійшлася не на жарт. — Ти мене почула? Ця оселя потрібна моїй донечці, а не для того, щоб ти тут командувала усіма! — свекруха стояла посеред світлої вітальні, вп’явшись руками в боки. Софія навіть не здригнулася. Свекруха відверто чекала на бурю. Вона завжди розраховувала на цей прогнозований момент, коли молодша жінка втратить рівновагу, зрине на крик, розплачеться, щоб потім було про що годинами розповідати синові: мовляв, подивися сам, яка вона у тебе не нормальна. — Ти зрозуміла мене чи ні? — пані Стефанія різко обернулася до сина, вимагаючи негайної підтримки. Остап стояв біля міжкімнатних дверей із виглядом людини, якій надзвичайно кортіло б провалитися крізь паркет кудись у підвал, але підлога на лихо виявилася занадто міцною і надійною. — Ну, мамо, — мляво почав він. — Що «мамо»?! Ти чоловік у цьому домі чи хто? Скажи своїй благовірній, щоб негайно звільнила житло! Свекруха намагалася звільнити місце для своєї доньки
— Збирай свої манатки та забирайся звідси негайно! Ти мене почула? Ця оселя потрібна
Дорогі гості! Дорогі мої діти! Я, на правах найстаршої серед присутніх, скажу перший тост, — взяла слово свекруха. — Тарасе! Дорогий мій синку! Я тебе вітаю з такою серйозною покупкою. Я дуже рада, що Тарас нарешті обзавівся власним житлом. Для багатьох це просто несправжня мрія, а ти, синку, до тридцяти років досягнув уже дуже багато чого. Я надзвичайно пишаюся, що виховала такого гідного сина. Катерино, невістко моя, я вважаю, що тобі з Тарасом неймовірно пощастило. Ніна Степанівна договорила і, задоволена собою, сіла на стілець. Катерина аж здригнулася від обурення: — Знаєте що, Ніна Степанівна! Я дуже довго мовчала, терпіла, намагалася не псувати родинні стосунки з вами. Але більше не збираюся цього терпіти! — Катерина почервоніла від емоцій, а гості та родичі, які зібралися на новосілля, миттєво притихли та з подивом дивилися на конфлікт. Мати Катерини, Надія Іванівна, обережно смикнула доньку за рукав, але зупинити її вже було неможливо. Ніна Степанівна широко розплющила очі від несподіванки: — Ти що таке кажеш, Катрусю? Хіба я тобі колись забороняла висловлювати власну думку? Чому ти все це зараз вивалюєш мені ось так при всіх
— Ну що, дорогі гості, дорогі мої діти. Я, на правах найстаршої серед присутніх,
Ти що, звечора нічого не зварила? — Ні, не варила. — Чому? Забула? — Не забула. Просто не захотіла. Він поставив посудину на стіл трохи голосніше, ніж зазвичай, і провів долонею по чубу. — Надійко, мені за десять хвилин треба бігти до машини. — Ну то біжи, щоб не запізнитися. — Так я ж голодний буду цілий день! — Не будеш. У вас там нормальна їдальня, хлопці завжди хвалять гаряче. — Але ж там ціни які! За щоденні обіди за місяць збігає купа грошей. Надія повільно підняла погляд і подивилася чоловікові просто у вічі. Погляд у неї був рівний, без крику чи звичної метушні. — Значить, візьми гроші зі своєї кишені та пообідай як доросла людина. — Які ще гроші? — Свої власні. Михайло зам’явся. На кухні запала тиша, лише рівно гудів холодильник та чути було, як за склом шумить осінній вітер
— Якщо ти вважаєш, що твоя мама має право на всі наші спільні гроші,
Михайле! Ти взагалі при своєму розумі, чоловіче, нащо тобі ця жінка з трьома малими дітьми? Баба Ганна стояла біля криниці, вперши руки в боки, і дивилася на приїжджого так, наче він щойно зізнався в найбільшій дурниці на світі. — Вони ж тебе без сорочки залишать, ти тільки глянь на себе — сам без копійки за душею, а туди ж, героєм хочеш бути? — не вгавала сусідка. Чоловік лише перекинув мотузку від відра через цямрину, спокійно поставив повне відро на дерев’яний поміст і ледь помітно всміхнувся краєчками губ. — Значить, буде для кого хату до ладу доводити, — відказав він тихо. Без злості відказав, без докору, але так упевнено, що баба Ганна тільки повітря ротом ковтнула і більше не знайшла що докинути. З цього все й почалося тієї весни, коли в селі з’явився Михайло. Приїхав він напровесні, коли сніг тільки-но зійшов, а земля ще стояла мокра й важка. Приїхав сам, рейсовим автобусом, з однією потертою брезентовою сумкою та невеликим клунком за плечима. У трудовій книжці — простий запис про робочу спеціальність, а в кишені піджака — свідоцтво про розлучення. Більше нічого за душею не мав
— Михайле! Ти взагалі при своєму розумі, чоловіче, нащо тобі ця жінка з трьома
Свахо, переписуйте квартиру на наших дітей, або весілля не буде! — заявила майбутня сваха. Я аж розгубилася. У горлі пересохло, а чашка з чаєм так і зависла в повітрі, ледь не вислизнувши з тремтячих пальців. Ми з чоловіком два роки робили там ремонт, вклали всі свої заощадження, відмовляли собі в кожній дрібниці, а тепер виходить, що я ще й комусь винна власну квартиру. З чоловіком, Петром, ми прожили у шлюбі двадцять п’ять років. Багатими ми ніколи не були. Живемо у звичайній двокімнатній квартирі в панельці, яку колись мені залишила покійна мама. Обоє працюємо все життя: Петро на заводі бригадиром, у нього руки золоті, але спина вже давно болить від важкої праці, а я в міській поліклініці реєстраторкою. Гроші завжди рахували до копійки, особливо коли діти підростали. П’ять років тому нам чудом вдалося купити невеличку однокімнатну квартиру в новобудові на околиці міста. Тоді на роботі у Петра якраз видали велику премію за вислугу років, ми продали клапоть землі в селі, який лишився від свекра, додали все, що відкладали на чорний день, і встигли вскочити на етапі котловану. Купили без ремонту, з голими сірими стінами й холодною бетонною підлогою. На більше грошей не вистачило зовсім, тому вона кілька років стояла порожня, чекала своєї черги. Ми думали: хай буде, це ж на старість або дітям на старт, нерухомість зайвою не буває
— Свахо, переписуйте квартиру на наших дітей, або весілля не буде! — заявила майбутня
Поки ти за роботу трималася, твою хвору матір гляділа я! — різко кинула тітка Валентина, високо піднімаючи келих на весіллі свого сина. У розкішному ресторані запала тиша. Музиканти призупинили гру, а гості притихли, перезираючись між собою. Я сиділа за крайнім столом для родичів, відчуваючи, як щоки заливає фарба сорому, хоча розумом чудово усвідомлювала: соромитися тут повинна була зовсім не я. — Тітко Валю, може, не зараз? — ледь чутно промовила я, намагаючись зберегти рештки здорового глузду. Ігор спробував хоч якось розрядити напружену атмосферу. — Мамо, ну давай поговоримо про це пізніше, у нас же свято, люди дивляться. Вся родина зібралася радіти, а ти починаєш якісь давні розбірки. — А що потім, Ігорчику? Потім вона знову сяде на потяг і поїде до своєї столиці, і ніякої розмови знову не буде! Нехай усі ці люди почують правду хоч раз у житті! А коли ж ще говорити, Віко? Ти приїжджаєш у гості раз на кілька років, дзвониш зрідка, а рідна мати лежача в чотирьох стінах, і весь важкий, виснажливий догляд за нею лежить виключно на мені
— Ти обрала кар’єру замість власної хворої матері, то тепер пожинатимеш гіркі плоди самотності!

You cannot copy content of this page