Українці Сьогодні

Софія все питалася, коли по неї приїхати, а та лише відтягувала відʼїзд. І одного разу Софія все зрозуміла. – Тітонько, ви ж не можете зимувати самі на дачі! – сказала. – Це ж холодно, незручно… – Не переживай, дівчинко, я сильна. Мені й тут добре, – усміхалася Лідія Іванівна, хоча в глибині душі трохи боялася зимової самотності. Але вона знала: молодим треба простір, своє життя. Та доля мала власний план. Одного вечора на дачу приїхали молодята з чоловіком років під сімдесят. Високий, сивочолий, з добрими очима. Це був дідусь Ігоря – Степан Петрович. Він давно розлучився з його бабусею і жив сам. А коли дізнався, що внук одружився, приїхав, щоб привітати. – Добрий вечір, – привітався він, тримаючи в руках коробку цукерок. Знайомство було теплим і приємним, між Лідією Іванівною і Степаном Петровичем наче спалахнула іскра

Лідії Іванівні було вже за шістдесят. Вона жила сама у своїй двокімнатній квартирі на

Життєві історії 0

Навесні трапилася ситуація, що все перевернула. Руслан приїхав із Ольгою й знову почали збирати продукти. – Мамо, дайте ще й цибулі, і квасолі. Бо ми цього року не встигли купити, – говорила невістка. Ярослава вже втомилася мовчати. – А ви мені коли поможете? Чи я маю сама до гробу гнутися? – Та хто вас просив садити стільки? – різко кинув Руслан. – Продавайте ту хату та й ідіть до міста. Нам і так клопіт із вами. Ярославу мов струмом ударило. Вона подивилася на сина і вперше в житті побачила чужого. – То ви думаєте, що я вам тягар? – тихо сказала вона. – Та ні, мамо, але ж і ми не можемо весь час сюди їздити, – невдоволено відповіла Ольга. Того вечора Ярослава довго не спала. Ходила по хаті, дивилася на фотографії, на речі, зроблені руками чоловіка. І в серці визрівало рішення

Ярослава все життя прожила в селі. Була вона з тих жінок, які роботи не

Життєві історії 0

Олексій повернувся додому з новиною: – Іро, уявляєш? Марійка виходить заміж! – Це добре, – усміхнулася Ірина. – Значить, життя йде вперед. Він мовчав хвилину, потім додав: – Я думав… Може, ми подаруємо їй квартиру? Ту другу. Ірина ледь не впустила з рук кухонну чашку. – Що?! Ту квартиру, яку ми купували для Софійки? – Ну, – Олексій знизав плечима, – у Марійки теж нове життя. Хочеться допомогти їй з чоловіком стати на ноги. – Але ж у неї є квартира! – голос Ірини затремтів. – Ти ж сам казав: усе залишив їй і матері. Тепер і цю забереш у нашої доньки

Ірина вийшла заміж у двадцять вісім. Довго вагалася, бо знала: Олексій не вперше одружується.

Життєві історії 0

Галю, візьми мене з собою! – почала проситися сусідка. – Ти вже маєш там знайомих, мені одній важко буде. Галина лише зітхнула: – Та знаєш, Олько, я ще сама толком не знаю, як воно там буде. Не можу я за тебе ручитися. Але справжня причина була інша. Галина добре знала характер Ольги. Та мала таку рису – все міряти і зважувати: в кого краща корова, в кого більша хата, хто яке вбрання привіз із міста. І Галина не хотіла такої «суперниці» поруч на чужині. Галина поїхала першою. Тяжко було, але втягнулася. Діти росли, гроші додому йшли, і через кілька років вона почала будувати хату. Ольга дивилася й серце їй стискалося. Вона щоразу казала чоловікові: – Якби мене Галина тоді взяла, ми б теж вже хату мали. А так… Врешті Ольга таки знайшла спосіб сама виїхати

У селі всі знали Галину – жінку метку, працьовиту, з характером. Її чоловік був

Життєві історії 0

Під час святкової вечері свекруха і зовиця разом вийшли на кухню, і Анна мимоволі почула їхню розмову. Галина твердо заявила мамі: – Мам, я тобі кажу – вона тут жити не буде. Ні в якому випадку. Чуєш? Це не нормально, що чужі люди в хаті. У неї є де жити. Анна опустила очі, настрій в неї погіршився. Вона ж не чужа – стільки років була невісткою, вкладала душу в цю сім’ю. Але після смерті чоловіка, видно, все стерлося з пам’яті. – Галю, ну як ти можеш так? – тихо сказала Марія Петрівна. – Анна не чужа. – Та чужа, – різко відрубала донька. – Свою хату має, нехай там і живе. Вечеря минала мовчки. Галина все бурчала, щось доводила. Анна мовчала, ледве ковтаючи їжу. Коли стало зовсім темно, Марія Петрівна піднялася й поклала руку на плече Анни: – Доню, не слухай ти нікого. Це моя хата. І я вирішую, хто тут буде жити. А ти для мене рідна. Тож залишайся

Анна поверталася з Італії автобусом, поїздка була виснажливою і довгою. За вікном тягнулися знайомі

Життєві історії 0

Одного осіннього вечора Лілія йшла з роботи додому. Біля смітників вона почула жалібне «няв». Підняла очі – маленьке мокре кошеня, тремтячи, дивилося на неї широко відкритими зеленими очима. – Ох ти ж бідолашне… – прошепотіла Лілія й, не вагаючись, взяла кошеня на руки. Коли вона принесла його додому, Богдан тільки скривився: – Нащо воно нам? Якщо вже так хочеш, купи породистого. А це… дворняга якась блохаста. – Він мені сподобався, – твердо відповіла Лілія. – Я його залишу. Кошеня оселилося в квартирі. Лілія назвала його Мурчиком. З кожним днем вона прив’язувалася до нього дедалі більше. А от Богдан навпаки – відчував роздратування. І дивне – Мурчик теж його не любив: як тільки Богдан заходив у кімнату, кошеня починало шипіти, вигинати спинку. – Ну бачиш, навіть тварина мене не терпить, – сердився Богдан. – Забери його кудись! Але Лілія лиш стискала кота до себе й мовчала

Лілія з Богданом прожили разом майже п’ять років. Жили у квартирі, яку Лілія успадкувала

Життєві історії 0

Стефанія не розуміла, що відбувається, але на наступний день сусідка Ганна, з якою вони колись дружили, перехопила її біля крамниці. – Ти мені вибач, що втручаюся і кажу це тобі, – почала вона, – але мушу. Знаєш, твій Олег… він давно вже має іншу. Там, у сусідньому селі. Усі знають. І свекруха твоя теж в курсі. Стефанія остовпіла. Руки затремтіли, вона навіть впустила пакет з продуктами. Вона спершу не повірила, але пазл почав складатися: його холодність, мовчанка, дивні відлучки. Ввечері, коли Олег повернувся додому, вона запитала прямо: – Це правда, що ти маєш іншу? Він не злякався, не став виправдовуватися. Лише байдуже кинув: – А що такого? Ти ж усе одно весь час там, за кордоном

У 42 роки, проживши все сімейне життя в хаті свекрухи, Стефанія прийняла непросте для

Життєві історії 0

Якби не сусідські груші, так Ольга б ніколи не дізналася правду про свого чоловіка. Одного вересневого дня, коли вже достиглі груші сипалися на землю, Ольга взяла кошик і пішла в Полінин сад. Господиня саме поралася на кухні. Ольга нахилялася під гілками, складала плоди й час від часу зупинялася, щоб роздивитися, як сонце пробивається крізь листя. Кошик майже був повен, коли вона почула тихий сміх. Озирнулася й побачила відчинене вікно Поліниної хати. У вікні мелькнув знайомий силует. Серце Ольги обірвалося. Михайло. Її чоловік сидів за столом, нахилившись до Поліни. Вони говорили пошепки, а тоді він підняв очі й усміхнувся до Насті, яка крутилася поруч. Ольга застигла з грушею в руках. У голові все закрутилися: спогади, дрібниці, натяки, які вона колись відганяла. «Чому він так старанно бігає до неї? Чому щоразу знаходить роботу саме в її дворі?»

Якби не сусідські груші, так Ольга б ніколи не дізналася правду про свого чоловіка.

Життєві історії 0

Зоряна ще до весілля попередила чоловіка про свою життєву позицію, і Іван не протестував, змирився. А тепер ситуація, коли їм треба взяти додому чужу дитину. Зоряна відчула холод. Вона подивилася на хлопчика, що тихо сидів у кутку, і прямо запитала: – Тимофію, а де ти хочеш жити? – Вдома, – чесно відповів 7-річний хлопчик, який в цей час намагався виглядати зовсім дорослий. – Вдома тебе самого ніхто не залишить, ти занадто малий. Треба вибирати – або в дитячий будинок, або до нас. – Тоді я хочу жити з дядьком Іваном… – Добре. Але ти маєш розуміти: я ніколи не стану тобі мамою. І любити тебе так не буду. Але дбати про тебе – буду

Зоряна їхала з чоловіком Іваном у село. Осінь вже вступила у свої права, сірі

Життєві історії 0

– Надя хороша дівчина, але з бідної сім’ї, – твердо говорив Любомирові батько. – А ми стільки працювали, щоб ти мав гідну долю. Не для того. – А мені не гроші потрібні, а вона, – відказував юнак, уперше перечачи татові. Та батьківське слово тоді мало вагу важчу, ніж почуття. Мати Надії теж не була в захопленні від майбутнього зятя. – Він гарний хлопець, та що з того? Землі має мало, господарки серйозної нема. Як ти житимеш? Довгі суперечки, сльози, приховані зустрічі під ніч… Та зрештою вони піддалися. Любомир поїхав на заробітки, аби довести, що зможе. Надія залишилася вдома. Але з роками листування зійшло нанівець. У кожного з’явилися інші дороги

Коли Любомирові було двадцять три, а Надії – двадцять, усе село шепотіло про їхню