Нам треба серйозно поговорити, Мирославо, — почав чоловік. — І це не розмова про погоду чи твій чай.— Чого ти такий дивний? — дружина розхвилювалася. — Щось сталося на роботі? — Я подаю на розлучення. Усе скінчено. Мирослава відчула, як світ навколо на мить зупинився. — Ти що кажеш? — прошепотіла вона, повільно відступаючи до стіни. — Степане, ти захворів? Може, до лікаря? Скоро Новий рік. Діти за два дні приїдуть! Юля з чоловіком, Андрій із онуками! Ти що верзеш? — Саме тому я кажу це зараз. Щоб вони не бачили цього театру. — Ти з глузду з’їхав?! — вона нарешті оговталася і зробила крок до нього. — Ми стільки років разом! Ми через такі скрутні часи пройшли! — Я втомився, Мирославо, просто втомився
Чернівці — місто, де на бруківці вулиці Ольги Кобилянської досі відлунює хода минулих століть,
Павле, я сьогодні бачила твою… подругу на ринку, — почала Ірина Степанівна за вечерею, елегантно розрізаючи запечену курку. — Йде, плечі опущені, пакет із картоплею ледь не по землі волочить. Вигляд такий, ніби весь світ їй винен. Ти справді хочеш тягнути цей вантаж? Ми з батьком виховували тебе не для того, щоб ти став безкоштовним додатком до чужого горя. Павло відклав виделку. Апетит зник остаточно. — Мамо, вона не вантаж. Вона — людина, яку я кохаю. Вона сильніша за нас обох, бо попри все знаходить сили посміхатися. — Любов? У сімнадцять років? Не сміши мене! — мати кинула серветку на стіл. — Ти поїдеш у Київ. Там на тебе чекають перспективи, яскраві дівчата, вечірки, кар’єра. А ця дівчинка… вона просто хоче вижити за твій рахунок. Вона затягне тебе в болото своєї бідності й хвороб. Павло не став сперечатися. Він знав, що слова тут безсилі. Він просто пішов до своєї кімнати й почав готуватися до іспитів, але не в столичний виш, як хотіла мати, а в місцевий університет
Ранок у родині Ковальчуків завжди починався з аромату дорогої кави та ідеального порядку. Ірина
Тарасе, я сказала — йди сюди! — Кричала дружина. — Чоловік нарешті вийшов, витираючи руки кухонним рушником. На його обличчі грала легка, звична посмішка, яка раптово згасла, як тільки він побачив предмет у руках дружини. — Що це? — Олена простягнула футболку. — Це не твоє, Тарасе. Навіть розмір не твій. Ти носиш L, а це — S. Тарас застиг. Його очі на мить стали порожніми, а потім почали бігати кімнатою, шукаючи відповідь, якої не було. — Це, мабуть, випадково потрапило з пральні, Оленко. Я декілька разів речі у командировці до пральні носив, можливо переплутав хтось. — Не вигадуй, — відрізала Олена. — Я сама перу наш одяг. Всю білизну, всі речі. Звідки це взялося в самому низу твоїх особистих речей? Вона вся у парфумах. Ти мені правду відразу кажи, бо я довго терпіти не буду
Луцьк — місто, де час плине неквапливо вздовж древніх стін замку Любарта, а вечори
Теж мені, бізнесвумен. Краще б хатою займалася, сорочки непрасовані лежать! Мар’яна тільки спокійно відповідала: — Пральну машину включити нескладно, ти впораєшся. А я на ринок. Мені ще треба приправ купити, хочу спробувати приготувати одну місцеву страву, взяла рецепт у шеф-кухаря з набережної. Вона сідала в їхнє стареньке авто і їхала у справах, залишаючи чоловіка в роздумах. Павло іноді навіть думав про розлучення, бо мати в телефонних розмовах постійно підливала масла у вогонь: «Ой, синку, не ту ти жінку вибрав, не господарську…» Але Павло любив свою Мар’яну. І коли бачив, як вона крутиться, як намагається витягнути їх із ями, йому ставало соромно за свою слабкість. Він зітхав і йшов на кухню готувати дітям кашу. Конфлікт у родині зрів повільно
— Хто не працює, той не їсть, — спокійно, але з якоюсь особливою твердістю
Мамо, ми з Марією вирішили одружитися. Я дуже щасливий і хочу, щоб ти знала про це першою. Тарас дивився на маму, чекаючи на обійми, на сльози радості, на «вітаю». Світлана Іванівна мовчала. Вона повільно поклала ніж і вилку. Подивилася на мою руку з обручкою так, ніби там була не прикраса, а брудна пляма. Потім перевела погляд на сина. — Рано, — сказала вона. Одне слово, кинуте як камінь у воду. Тарас розгубився. Він почав нервово посміхатися, заглядати їй в очі. — Мам, ну яке «рано»? Нам по тридцять років. Ми не діти. — Я не про роки, Тарасе, — вона витерла губи серветкою. — Ви ще зовсім не знаєте один одного. Життя — це не тільки квіти і поцілунки. Це хвороби, злидні, важкі рішення. Ви до цього не готові
— Мамо, ну скільки можна на мене так дивитися? Ми прийшли просто посидіти, а
Оленка дзвонила. Вона виходить заміж. Наталка миттєво зняла маску. Очі її заблищали. — Весілля? О, супер! Треба подивитися сукню. Я бачила одну в бутику, таку смарагдову… — Вона просила, щоб я прийшов сам, — перервав її Мирон. У кімнаті стало тихо. Навіть дощ за вікном наче замовк. Наталка повільно піднялася з дивана. — Що ти сказав? — Оленка хоче, щоб там була тільки родина. Вона боїться конфліктів із мамою. — Тобто я — не родина? — голос Наталки перейшов у тонкий свист. — Я твоя законна дружина! Ми три роки в шлюбі! Ти хочеш виставити мене посміховиськом перед усіма своїми знайомими? «Дивіться, Мирон прийшов сам, мабуть, його молода дружина вже його кинула!
Дощ не просто йшов — він шмагав лобове скло, перетворюючи світло світлофорів на розмиті
Та куди ж вона могла подітися? Ну не крізь землю ж провалилася! — Лариса розпачливо смикала замок блискавки на сумці, витрушуючи на стіл ключі, старі чеки та тюбик гігієнічної помади. Її колега по кабінету, Олена, відірвалася від монітора і здивовано підняла окуляри на чоло. — Ларо, ти чого так шумиш? Що сталося? На тобі обличчя немає. Лариса завмерла, притиснувши долоню до правого вуха. Її пальці торкалися лише холодної мочки. На лівому ж боці все ще відчувалася звична важкість маленької золотої кульки. — Сережка, Олено… Мамина сережка. Я тільки що в дзеркало у вестибюлі глянула — а її немає. Розумієш? Немає
— Та куди ж вона могла подітися? Ну не крізь землю ж провалилася! —
Андрійку! Синочку! Слава Богу, я вже хвилюватися почала, — вигукнула мати, коли син подзвонив. — Привіт, мам. Ти як? Тиск не скаче? — голос сина був швидким, діловим, наче він зачитував звіт. — Та ніби нічого, сонечко. Я тут стіл накрила, пиріг твій улюблений спекла. Ти ж приїдеш? Хоч на годину? У слухавці запала пауза. — Мамо, слухай. Який приїзд? У мене три засідання в суді сьогодні, потім зустріч із партнерами з Польщі. Я взагалі зайнятий дуже, а що за привід? Слова сина впали, як каміння в глибокий колодязь. Ганна Петрівна відчула себе недобре. — Сьогодні мій день народження, Андрійку. Сімдесят п’ять років. Ювілей. — Ой, точно. Вибач, мам. Замотався зовсім. Робота, сама розумієш. Слухай, я тобі зараз на картку п’ять тисяч гривень скину. Купи собі щось гарне. Або кудись з подружками сходи. Все, мам, мене кличуть. Цілую, бувай. Мати головного не встигла сказати
Ранок сімдесятип’ятиріччя Ганни Петрівни розпочався не з телефонного дзвінка, а з лагідного променя сонця,
Максиме, ти чуєш це нахабство? — Ганна Іванівна зневажливо хмикнула. — Я ж казала тобі: вона ніколи не мала до нас поваги. Тільки «я» та «мені». А сім’я — це «ми». Але ти, Соломіє, тепер сама по собі. Подивимося, як далеко ти залетіла б без нашої підтримки. Соломія подивилася на свідоцтво про розірвання шлюбу в своїх руках. Папір злегка шелестів. Усього десять хвилин тому реєстраторка з втомленим обличчям вимовила фразу: «Ваш шлюб розірвано». Ці слова мали стати полегшенням, але зараз вони здавалися важким каменем, що тягне на дно. Усе починалося зовсім інакше. Соломія згадувала їхнє весілля — маленьке, затишне, у львівському дворику. Тоді Ганна Іванівна здавалася просто турботливою матір’ю, яка занадто сильно любить свого єдиного сина. — Соломійко, люба, — шепотіла вона тоді на вухо невістці, — ти тепер мені як донька. Бережи мого Максимчика, він у мене такий вразливий
— А ти впевнена, Соломіє, що тобі взагалі потрібно було виходити заміж, якщо ти
Мамо! Послухай уважно, — Андрій з’явився на порозі. — Що сталося, синку? Ти якийсь сам не свій. З Оксаною все добре? Діти не хворіють? — Усі здорові. Але ситуація змінилася. Ми з дружиною вчора переглянули наш сімейний бюджет. Розумієш, життя в столиці дорожчає щодня. Іпотека за квартиру в Голосіївському районі, навчання дітей у приватній гімназії, бензин теж дуже дорогий. Коротше кажучи, ми більше не можемо щомісяця надсилати тобі ті три тисячі гривень. Віра Миколаївна застигла. — Андрійку, як це — не можете? Ти ж знаєш мою пенсію. Трохи більше трьох тисяч гривень. Після того, як я сплачу за опалення взимку, мені залишається на життя копійки. А ліки? А їжа? Я ж без вашої допомоги, я просто не виживу. Андрій зітхнув, ніби пояснював очевидну річ вередливій дитині. — Мамо, ну не треба драматизувати. Тобі всього шістдесят три роки. Ти ще цілком при силах. Подивися на інших, жінки у такому віці тільки починають подорожувати та працювати в задоволення. Оксана каже, що ми своєю допомогою зробили тебе безпорадною
Місто Звенигородка на Черкащині завжди славилося своїм спокоєм. Тут кожен камінчик на бруківці знає

You cannot copy content of this page