— Олександре, ну скільки можна?! Вставай, кажу тобі, вже восьма! — Голос Ірини, дзвінкий і владний, прорізав тишу. З гуркотом відсунулися штори, і кімнату залило світлом, яке різало очі.
Олександр лише сильніше загорнувся в ковдру, намагаючись сховатися від реальності, що так наполегливо стукала у вікно. Його тіло боліло так, ніби він усю ніч розвантажував вагони, хоча насправді він просто відчайдушно прагнув хоч трохи виспатися. Кожен м’яз нив, голова паморочилася від постійної перевтоми, а в грудях тиснув важкий камінь тривоги.
— Сніданок на столі, кава холоне, — не вгамовувалася дружина, заглядаючи в кімнату з рушником через плече. Здавалося, вона навіть не помічала його втоми, бачила лише список справ, які треба виконати. — Вчора відпустка закінчилася, треба збиратися. Роботи навалило, мабуть, за цей час.
Олександр тяжко зітхнув. Кожне її слово впивалося, наче маленька голка.
— Я нікуди не піду, Іро, — глухо пролунало з-під ковдри. Голос був хрипким, віддаленим. — Спи спокійно. На моєму місці вже тиждень інша людина працює.
На кілька секунд у кімнаті запала моторошна тиша. Ірина завмерла, її обличчя витягнулося від подиву. Вона повільно підійшла до ліжка, її очі розширилися, не вірячи власним вухам.
— Як це — інша людина? — прошепотіла вона, наче боялася, що гучніший звук розірве цю незрозумілу реальність. — Ти що, жартуєш так зранку? Це не смішно, Сашо.
Олександр нарешті сів, провів долонями по обличчю, наче намагаючись стерти з нього сліди втоми. Його очі, глибоко посаджені й оточені тінями, здавалися бездонними від виснаження. В них була не просто втома, а якесь первісне, фундаментальне виснаження душі.
— Я звільнився ще до відпустки, — тихо, але твердо сказав він. — Все, відпрацював своє. Більше не можу. Я не витримав би ще й дня.
Квартиру наповнив крик. Це був не просто крик, а справжній вереск обурення, який, здавалося, змусив вікна затремтіти. Ірина не могла повірити, що її чоловік, Олександр, завжди такий надійний, передбачуваний, як швейцарський годинник, міг отак просто «подарувати» комусь своє місце. Робота ж була чудова! Стабільна, престижна, з повагою від керівництва, з хорошою зарплатою. Це був фундамент їхнього життя, їхня впевненість у завтрашньому дні.
— Ти з глузду з’їхав?! — вона сплеснула руками, наче намагаючись відігнати цю жахливу новину. — Де ти зараз знайдеш таке місце? До пенсії всього два роки! Як ми жити будемо? Ти про це подумав?
Олександр відчув, як серце стискається в грудях від кожного її слова. Він дивився на її обурене обличчя, на злість, що палала в її очах, і розумів, що вона не бачить його. Не бачить його болю, його виснаження, його прагнення хоч трохи пожити для себе.
— Проживемо, — тихо відповів він, його голос був ледь чутним. — П’ятьох дітей на ноги поставили. Усіх вивчили, весілля відгуляли, з роботою кожному допомогли. Молодшу ось місяць тому заміж видали. Тепер можна і для себе пожити, Іро. Ну хоч трохи.
Він дійсно відчував, що вичерпав себе до останньої краплі. Стільки років без нормального відпочинку, ставлячи потреби дітей вище за власне здоров’я, за власні мрії. Він пам’ятав, як щоранку змушував себе встати, як щовечора повертався додому, ледь пересуваючи ноги. Йому здавалося, що якщо він вийде на ще одну зміну, то просто не повернеться додому. Його тіло кричало про допомогу, але ніхто не чув.
— Для себе пожити? — Ірина закипала, її обличчя стало багряним. — То ти вирішив стати дармоїдом? Сидіти на моїй шиї? У дітей шматок хліба забиратимеш? Соромно ж людям у вічі дивитися! Що скажуть сусіди? Що скажуть діти?
Вона не чула його тиші, його мовчазного благання про розуміння. Вона бачила лише загрозу своєму звичному, розпланованому світу, де все було чітко і зрозуміло. Її світ, де Олександр був надійним добувачем, руйнувався, і вона не могла цього прийняти.
Не тямлячи себе від люті й розпачу, Ірина побігла до сусідки, баби Зіни. Баба Зіна жила поверхом нижче, її квартира завжди пахла пирогами та лікарськими травами, а її обличчя було помережане глибокими зморшками, що свідчили про довге й насичене життя. Вона була жінкою мудрою, прожила довге життя і бачила багато людських драм.
Ірина увірвалася до її квартири, ледь не збивши з ніг бабцю, яка поралася на кухні.
— Зіно, ти уявляєш, що цей придумав? — Ірина ледь не плакала, її голос зривався на схлипування. — Розрахувався! Просто взяв і звільнився! Сидить удома, каже — втомився. А хто нас годувати буде? Хто?
Баба Зіна спокійно налила сусідці чаю з ромашкою, уважно вислухала весь потік скарг, не перебиваючи. Її погляд був спокійним і проникливим, наче вона бачила наскрізь не тільки слова Ірини, але й її прихований страх і розгубленість.
— Іро, а ти присядь, — нарешті сказала бабця, вказуючи на стілець. — Випий чайку. А потім подумай. П’ятеро дітей. Це ж не жарти. Це скільки праці, скільки ночей без сну. Сашко ваш їх не просто виростив — він кожному дорогу проклав. Усіх вивчив, забезпечив, на весілля заробив. Це ж яка праця на одні плечі лягла! Він же не залізо, він жива людина. Дай чоловікові спокій. Він же не просто так це сказав. Йому відновитися треба. Ти ж бачила, який він останнім часом був? Блідий, змарнілий. Потерпи, прояви ласку, потурбуйся про нього зараз. Замість того, щоб сварити.
— Яку ласку?! — обурилася Ірина, її щоки знову спалахнули. — Він же просто лінується! Он, поглянь на мене! Я працюю, по дому пораюся, дітей виростила, онуків няньчу! Я не лінуюся! Я ось дітей зберу, вони йому швидко пояснять, що так не робиться. Нехай знає, що не тільки у нього є справи!
Баба Зіна лише тяжко зітхнула, розуміючи, що достукатися до Ірини зараз неможливо. Вона бачила, як жінка була засліплена своїми власними уявленнями про життя, обов’язок і відповідальність.
За тиждень двір біля їхнього будинку був заставлений машинами. Це було схоже на невелике автошоу: блискучі седани, просторі позашляховики. З’їхалися всі: старші сини з дружинами, доньки з чоловіками, онуки бігали під вікнами, їхні дзвінкі голоси наповнювали подвір’я. Ірина скликала велику сімейну раду, ретельно підготувавшись до неї. Вона вважала, що діти зможуть напоумити Олександра, змусити його повернутися до звичного життя.
Після ситного обіду, коли посуд було помито, а онуків відправлено на подвір’я під нагляд однієї з невісток, всі сіли за великий стіл у вітальні. Атмосфера була напруженою, наче перед грозою. Олександр сидів на чолі столу, його натруджені руки лежали на скатертині. Він відчував кожну пару очей, прикуту до нього.
Першим слово взяв старший син, Олег. Він завжди був найрозсудливішим, «голосом розуму» в родині.
— Батьку, — почав Олег, його голос був спокійним, але з ноткою засудження. — Мама каже, ти роботу кинув. Навіщо? Відпустка ж була, невже не вистачило відпочити? Треба було вже якось до пенсії дотягнути. Ну, там же два роки лишилося. Ну що це таке?
Олександр підняв очі, дивлячись на своїх дорослих дітей. Він бачив у їхніх очах не співчуття, а скоріше докір і роздратування.
— Я справді втомився, синку, — спокійно відповів Олександр, дивлячись на свої руки. Він відчував, як його голос тремтить. — Стажу в мене більше ніж достатньо. Я відчуваю, що сили закінчилися. Я думав… думав, що ви тепер допоможете. Вас п’ятеро, а ми з мамою одні. Якось же ми зможемо прожити ці два роки до пенсії? Ну, хоча б трохи допомогти.
У кімнаті на мить запала тиша. Вона була такою гучною, що, здавалося, дзвеніла у вухах. Потім її перервав хор голосів, що налетів, наче зграя голодних птахів.
— Тату, ну ти ж знаєш, у нас кредит на квартиру, кожна копійка на рахунку! — вигукнув середній син, Андрій, розмахуючи руками. — Ми ледве зводимо кінці з кінцями!
— А у нас ремонт, — додала донька, Наталя, її голос був обурений. — Дитині до школи збиратися, гуртки, репетитори… Ми самі хотіли просити тебе допомогти з першим внеском на машину. Ти ж знаєш, як це важливо!
— І ми ще проситимемо, батьку, — додав молодший син, Максим. — Ми ж плануємо великий бізнес. І нам потрібен стартовий капітал. Ти ж розумієш!
Діти навперебій розповідали про свої проблеми, плани, борги. Кожен із них бачив у батькові лише ресурс, який раптово вичерпався, і це їх обурювало. Ніхто не запитав: «Тату, як ти почуваєшся? Що у тебе болить? Що з тобою відбувається?». Ніхто не помітив його блідого обличчя, його втомлених очей, його тремтячих рук.
Ірина, відчувши підтримку дітей, підсумувала, її голос звучав переможно:
— Ось бачиш, Сашо. У всіх свої клопоти. Ніхто тебе тягнути не зможе. У всіх своє життя. Так що годі відлежуватися, завтра ж збирайся і йди шукай щось нове. Соромно бути здоровому чоловіку на утриманні. І на чиєму утриманні? На моєму? Чи на дітях?
Олександр тяжко зітхнув. Його серце знову стиснулося, але цього разу біль був холодним і гострим, наче його пронизували уламки льоду. Він підвівся з-за столу, не сказавши більше ні слова, і вийшов на балкон. Він дивився на заповнений машинами двір, на своїх дітей, що стояли там, розмовляючи, і розумів, що для них він був лише функцією. Функцією, яка раптово дала збій.
Наступного дня Олександр почав шукати роботу. Він шукав довго і наполегливо, але його вік і відсутність сучасних навичок ускладнювали пошуки. Врешті-решт, він знайшов роботу сторожа на складі. Платили менше, умови були гіршими, робота була важкою, але Ірина була задоволена. Нарешті в домі знову був лад і гроші. Вона могла розповідати сусідкам, що її чоловік працює, а не сидить вдома.
Першого робочого дня Ірина радісно проводила його до дверей. На її обличчі сяяла усмішка, якої він не бачив уже давно.
— Ну, з Богом! — сказала вона, поцілувавши його в щоку. — Увечері приготую щось смачненьке, відсвяткуємо перший день.
Вона чекала його до сьомої. Потім до восьмої. Потім до дев’ятої. Стіл був накритий, свічки запалені, але їжа холола, а свічки догорали. Вона нервово ходила по квартирі, зазираючи у вікно, прислухаючись до кожного звуку.
Але замість звуку ключів у замку пролунав телефонний дзвінок. Дзвінок, що змінив усе. — Це з лікарні… — голос незнайомої жінки був сухим і професійним, наче вона зачитувала звіт. — Ваш чоловік, Олександр… Інфаркт прямо на робочому місці. Швидка не встигла. Прийміть наші співчуття.
Трубка випала з рук Ірини, з глухим стуком вдарившись об паркет. Звук, здавалося, відлунював у повній тиші, що раптово настала в квартирі. Світ навколо неї розлетівся на дрібні друзки, розбившись на мільйони крихітних, гострих уламків. Вона впала на диван, не відчуваючи нічого, окрім холодної, нищівної порожнечі.
Минуло пів року. Ірина живе одна у великій, тепер порожній квартирі. Тиша стала її постійною супутницею, іноді здавалося, що вона чує, як вона дзвенить у вухах. Грошей на життя катастрофічно не вистачає — виявилося, що вижити на мінімальну пенсію майже неможливо. Комунальні рахунки зростали, ціни в магазинах кусалися, а економія вже не допомагала.
Діти телефонують рідко. У них все так само: кредити, ремонти, школа, свої проблеми. Коли вона пробує натякнути, що їй важко, вони лише зітхають: «Мам, ну ти ж розумієш, зараз усім нелегко». Ніхто не пропонує допомоги, ніхто не приїжджає.
Тепер вона часто сидить біля вікна, дивлячись на двір, де колись стояли їхні машини. Вона згадує слова баби Зіни про ласку і турботу, про те, що чоловікові потрібен відпочинок. Але вже запізно. Швабра, яку він їй колись подарував, стоїть у кутку, а апарат для вимірювання тиску — той самий, аптечний, який він мав придбати собі — тепер її постійний супутник. Вона вимірює тиск щодня, відчуваючи, як її власне здоров’я починає давати збій.
Тільки тепер, коли вона залишилася сама, у повній тиші, Ірина зрозуміла: те, що вона вважала «порядком» і «обов’язком», насправді було просто нескінченною експлуатацією людини, яка кохала їх усіх понад усе на світі. І яку вони просто не почули, коли вона попросила про допомогу. Її слова про втому, про виснаження були лише фоновим шумом у їхньому житті, сповненому власних прагнень та очікувань. Ірина дивиться у вікно, і по щоках котяться сльози, гіркі й пекучі. Вона бачить обличчя Олександра, його втомлені очі, і розуміє, що вона втратила. Вона втратила не просто чоловіка, а частину себе, яку він так старанно будував.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
