Тепер я з впевненістю можу сказати, що в житті всяке буває. Я ніколи б не могла повірити, що мій чоловік після тридцяти років шлюбу піде від мене, адже у нас була практично ідеальна сім’я. Багато завжди із захопленням дивувалися, коли чули, що я заміжня вже 30 років. Наш шлюб і справді був міцним і надійним. Я так вважала.
Я вийшла заміж за Івана в двадцять років. Він був моїм сусідом, і я закохалася в нього. Іван відповів мені взаємністю, чекати довго ми не хотіли, тому відразу створили сім’ю. Спочатку на світ з’явився наш син Микола, а після і його брат Степан. Ми жили, душа в душу, розуміли один одного з півслова. Іноді я навіть боялася, що це сон, і він може закінчитися. Так і сталося.
Наші сини виросли і пішли від нас. Ми знову залишилися удвох, як тоді, ще до їх народження. Ми стали кращими друзями і з нетерпінням чекали, коли діти зроблять нас дідусем і бабусею.
Не знаю, на якому етапі щось пішло не так. Я не помітила зміни у ставленні чоловіка до мене. Він був шанобливий і уважний як завжди. Але він змінився в іншу сторону. Мій чоловік, чомусь вирішив, що в 50 потрібно змінити стиль. Він став інакше одягатися і навіть змінив зачіску. Одним словом, помолодів. Я тішилася таким змінам, оскільки сама теж приділяю чималу увагу своїй зовнішності.
П’ятдесятиріччя чоловіка ми вирішили відсвяткувати гучно. На його ювілей зібралася вся родина. Тоді під час тостів мій чоловік сказав «за другу молодість». Шкода я не відразу зрозуміла, що він має на увазі.
Чоловік почав затримуватися на роботі, додому приходив в піднесеному настрої. Я й подумати не могла, що причиною такої поведінки стала інша жінка. Одного разу йдучи по вулиці, до мене підійшла молода дівчина. Вона не представилася, а просто попросила поговорити зі мною. Я не могла зрозуміти, що їй потрібно, але погодилася.
Ми сіли на найближчу лавочку. Дівчина довго не наважувалася почати. Видно було, що вона дуже хвилюється. На вигляд майже в половину молодша за мене, ну може максимум 30 років, симпатична і несмілива. Я чекала, коли вона почне говорити, а вона замість цього просто розплакалася. Я нічого не могла зрозуміти, що відбувається. Крізь сльози дівчина сказала, що любить мого чоловіка і благає мене, його відпустити.
Вона повідомила, що вже близько року вони зустрічаються, і він відчуває до неї ті ж почуття, але боїться образити мене, тому що у нас з ним сім’я. В кінці моя співрозмовниця сказала слова, які мене ошелешили: «Ви ж були щасливою – дайте іншим шанс стати щасливими!».
Я не знала, що сказати і як взагалі реагувати на цю сповідь. Мені хотілося, щоб ця дівчина сказала, що це якийсь безглуздий жарт, але, на жаль, ні. Я встала і пішла додому. Відповісти їй мені було нічого.
Увечері чоловік прийшов додому, як ні в чому не бувало, і в хорошому настрої. Воістину любов окрилює, подумалося мені. Було так сумно і прикро, але я не знала, як почати цю розмову. Мені потрібно було подумати.
На наступний день була тридцята річниця нашого весілля. А мені не до свята, з голови не виходила та дівчина. Під час вечері в ресторані, куди запросив мене чоловік, я прийняла рішення все обговорити. Я безпосередньо запитала чоловіка, як довго і з ким він мені зраджує. Тільки я відразу попросила не ображати мене своєю брехнею і сказати правду. Спасибі йому за чесність. Він відповів лише, що вони разом майже рік, і він її по-справжньому любить.
А як же я? Як виявилося, до мене у нього інші почуття – вдячність за прожиті разом роки і за дітей, яких я йому народила.
Я не стала його тримати і відпустила. Наскільки мені відомо, вони живуть разом. Не знаю чи вийде у них створити справжню сім’ю, але я їм бажаю щастя. Ось так міцний і надійний, на перший погляд, шлюб з часом став непотрібним моєму чоловікові.
Чи прикро мені? Так, звичайно. Але я не засмучуюсь. Через три місяці у мого старшого сина народитися дочка і я всю себе присвячу внучці.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
