Телефон задзвонив о п’ятій ранку. Ірина сіпнулася, ледь не скотившись із ліжка, і машинально потягнулася до тумбочки. Крізь досвітню каламуть у голові пробивалася єдина думка: «Тільки б не розбудити Михайла». Чоловік спав, відвернувшись до стіни, його дихання було рівним і глибоким — здавалося, ні тривоги, ні життєві негаразди не могли порушити цей монолітний спокій.

— Алло, — прошепотіла Ірина, вислизаючи в коридор і обережно прикриваючи за собою двері спальні.

— Ірочко, доню, ти ще спиш, чи що? — пролунав у слухавці бадьорий голос свекрухи, Ганни Степанівни. Голос був дзвінким і енергійним, наче удар ложкою по чавунній сковорідці.

Сон остаточно розвіявся, поступившись місцем знайомому почуттю тривоги, яке завжди виникало під час спілкування з матір’ю чоловіка. П’ята ранку, неділя. Ганна Степанівна ніколи не дзвонила просто так, щоб запитати про погоду чи здоров’я.

— Так, Ганно Степанівно, спала. Щось трапилося? — голос Ірини злегка тремтів.

— Ой, ну що ти одразу про погане! Просто дзвоню сказати, що я вже в потязі! Їду до вас, діти мої. Думаю: навіщо дзвонити заздалегідь, зайвий раз людей турбувати? Ви ж молоді, вічно заклопотані своїми справами. Тож вирішила — зроблю сюрприз, приїду на тиждень-другий. Буду на вокзалі вже по обіді.

У грудях щось обірвалося. Ірина притулилася спиною до холодної стіни коридору і повільно сповзла навпочіпки.

— Ганно Степанівно, але ми зовсім не готові вас приймати… Ми навіть не планували…

— Ой, та що там готуватися! Я людина проста, невибаглива. Де ви примоститеся, там і я влаштуюся. Ти головне зустрінь мене, бо речей багатенько — везу вам і картопельки, і консервації трохи, і сала свіжого. І борщу навари, знаєш, такого, як я люблю, з квасолею. З дороги так хочеться гаряченького домашнього.

Ірина заплющила очі, намагаючись вгамувати хвилю роздратування, що підіймалася зсередини. Знову це. Візити без попередження, безапеляційні вказівки, що готувати, як прибирати, як жити.

— Я сьогодні працюю, Ганно Степанівно. — Це була правда лише наполовину. У неділю Ірина іноді справді брала додаткові проєкти в архітектурному бюро, але сьогодні мав бути її законний вихідний, перший за довгий час.

— У неділю? Бідна дитина, все працюєш… Ну, нічого, Михайлик вдома, він зустріне. Йому подзвоню пізніше, як прокинеться, не буду його зараз турбувати, йому ж треба відпочивати, він у мене так втомлюється на тій роботі.

Ірина зітхнула. Слова застрягали в горлі. Десять років шлюбу, десять років вона намагалася вибудувати бодай якусь подобу нормальних, цивілізованих стосунків із матір’ю чоловіка. Все було марно. Ганна Степанівна не визнавала кордонів, не чула прохань і проходила напролом крізь будь-які бар’єри.

— Ганно Степанівно, нас сьогодні не буде вдома. Ми їдемо, — Ірина сама не очікувала від себе такої відвертої брехні. Але слова вирвалися самі собою — відчайдушні, майже злі.

— Як це їдете? Куди це раптом?

— До моїх батьків у село. Мамі нездужає, треба допомогти з господарством, там зараз якраз сезон городів, самі знаєте.

Брехня виходила незграбною, але зупинитися вже було неможливо.

— То відкладіть поїздку! Подумаєш, городи. У мене ось коліно розпухло, ледь ходжу, а все одно зібралася до вас. Батьки почекають, а мати у Михайла одна.

— Ні, ми не можемо відкласти. Ми обіцяли, нас чекають, — Ірина стиснула телефон так, що побіліли кісточки пальців.

— Іро, ти щось хитруєш, — у голосі свекрухи з’явилися крижані нотки. — Дай-но мені Михайла.

— Він спить. І я не буду його будити.

— Що значить «не буду»? Я його мати! Мені треба з сином поговорити!

— Ганно Степанівно, — Ірина зробила глибокий вдих, — будь ласка, не приїжджайте зараз. Давайте ви приїдете пізніше, коли ми заздалегідь домовимося про зручний для всіх час.

Настала пауза. А потім свекруха засміялася. Не весело, а з тією особливою інтонацією, яку Ірина вивчила до болю — поблажливо, з домішкою прихованої отрути.

— Ти мені, люба, вказувати будеш? Я до сина їду, у свій рідний куток, не до тебе в гості. І байдуже мені на твої «домовленості».

У цей момент усередині Ірини щось остаточно тріснуло. Десятиліття накопичених образ, вечорів, проведених у сльозах після чергового «інспектування» шаф, принижень перед гостями, коли свекруха безцеремонно коментувала її кулінарні здібності чи вигляд — усе це нахлинуло величезною хвилею.

— Знаєте що, Ганно Степанівно? — голос Ірини прозвучав несподівано твердо і спокійно. — Мені байдуже, що ви вже в потязі. Можете виходити на наступній станції і сідати на зворотний. Я вас не впущу.

Тиша в слухавці стала майже фізично відчутною. Здавалося, навіть стукіт коліс потяга, що долинав з динаміка, на мить затих.

— Ти що собі дозволяєш, невісточко? — нарешті просичала свекруха.

— Те, що мала зробити давно. Це наш дім. Наша територія. І ви більше не будете вриватися сюди без запрошення і розказувати, як нам жити. Хочете бачити сина — будь ласка, ми завжди раді гостям, але за попередньою згодою.

— Та як ти смієш? — голос Ганни Степанівни зірвався на крик. — Я йому життя дала! Я його виховала! Ти хто така, щоб мене через поріг не пускати? Десять років синові життя псуєш, а тепер ще й від матері відвернути хочеш?

Ірина відчула, як тремтять коліна, але відступати було нікуди. Це був її «Рубікон».

— Я його дружина. І я кажу вам: якщо ви приїдете без попередження, двері залишаться зачиненими. Ви стоятимете в під’їзді.

Зі спальні долинув шурхіт — Михайло таки прокинувся. Він з’явився в дверях коридору, скуйовджений, зі слідами від подушки на щоці, і запитливо глянув на дружину.

— Мама, — беззвучно вимовила Ірина, протягуючи йому телефон.

Очі Михайла миттєво згасли. Він машинально взяв слухавку, притиснув до вуха, але не одразу заговорив, ніби збирався з духом перед стрибком у холодну воду.

— Привіт, мам… Так, чую…

Ганна Степанівна почала щось швидко і емоційно вигукувати, її голос звучав як розлючений рій бджіл. Михайло слухав, кивав, тер лоба, вперто уникаючи погляду дружини.

— Мам, мамо, послухай… — нарешті вставив він слово. — Ні, справді, зараз зовсім незручно… Так, ми збиралися до батьків Ірини… Ні, не можемо скасувати, там треба помогти… Звісно, я теж скучив, але…

Ірина спостерігала за чоловіком. Він звично сутулився під натиском материнського голосу. Завжди так — сильний, рішучий у роботі, авторитетний серед колег, навіть із її батьками він був впевненим чоловіком. Але поруч із матір’ю він перетворювався на маленького, безпорадного хлопчика, який боїться отримати двійку.

— Добре, мамо, давай так… — Михайло запнувся, на мить глянув на Ірину. — Ні, зараз справді ніяк. Давай через тиждень-другий, коли все вляжеться… Я сам тобі зателефоную, і ми все сплануємо.

Свекруха щось обурено вигукнула на прощання. Ірина бачила, як на обличчі чоловіка заходили жовна.

— Мам, я все сказав. Зараз ми не готові. Я зателефоную пізніше.

Він натиснув «відбій» і втомлено подивився на дружину. У його погляді було стільки докору, що Ірині на мить стало ніяково.

— Ти їй сказала, що ми їдемо до твоїх батьків?

— Так, — вона не відводила очей. — Вибач, що збрехала від твого імені. Але іншого виходу я не бачила. Вона вже була в дорозі, Мішо. Знову.

Михайло лише похитав головою і мовчки повернувся до спальні, щільно зачинивши за собою двері. Ірина залишилася стояти в коридорі. Страх, злість, полегшення і важкий сором змішалися в один тугий вузол десь під серцем.

Наступні три дні Михайло майже не розмовляв із нею. Він ішов на роботу раніше, ніж зазвичай, а повертався, коли вже зовсім сутеніло. У ті короткі моменти, коли вони опинялися в одній кімнаті, він відповідав короткими фразами, від вечері відмовлявся, посилаючись на ситість. Ганна Степанівна дзвонила йому щовечора. Михайло йшов на балкон, зачиняв двері й довго про щось говорив тихо, напружено.

На четвертий день Ірина не витримала цієї холодної війни. Коли він повернувся і звично хотів пройти повз неї у ванну, вона перегородила йому шлях.

— Нам треба поговорити. По-справжньому.

— Зараз не найкращий час, я втомився, — кинув він, не дивлячись на неї.

— Іншого часу не буде, Мішо. Або ми говоримо зараз, або я збираю речі й справді їду до батьків. Тільки вже назовсім.

Щось у її голосі — мабуть, та сама нова, сталева нотка — змусило його зупинитися. Він мовчки пройшов на кухню і важко сів на стілець.

— Кажи.

Ірина сіла навпроти. За десять років накопичилося стільки невисловленого, що слова тепер штовхалися, заважаючи одне одному.

— Я більше так не можу. Твоя мама не поважає ні мене, ні наш простір, ні наш час. Вона не питає дозволу, вона ставить перед фактом. Вона вимагає, щоб світ обертався навколо її бажань. І я… я вигоріла. Я знаю, вона твоя мати, і ти її любиш. Я не прошу тебе вибирати між нами. Я прошу лише поваги до нашої родини — твоєї і моєї.

Михайло довго мовчав, розглядаючи візерунок на скатертині.

— Ти не розумієш, — нарешті тихо промовив він. — Вона самотня. Після того, як не стало батька, у неї в цілому світі нікого немає, крім мене. Вона так проявляє турботу.

— Я розумію це, Мішо. Чесно. Але турбота не має перетворюватися на задушливі обійми. Самотність не дає права розпоряджатися чужим життям. Я не проти її візитів, я проти того, як вони відбуваються. Без попередження, як грім серед ясного неба.

— Вона іншого гарту людина. Їй важко зрозуміти ці ваші «психологічні межі».

— «Ваші»? — перепитала Ірина. — Нам обом по тридцять з гаком років. Ми дорослі люди. Моя мама теж не з сучасних підручників, але вона ніколи не дозволить собі приїхати без дзвінка чи переставляти каструлі на твоїй кухні.

— У тебе просто інша мати! — раптом спалахнув Михайло. — Моя завжди була лідером. Вона звикла все тримати під контролем, вирішувати проблеми, брати відповідальність. Для неї це і є любов.

— Це не любов, Мішо, це контроль, — Ірина похитала головою. — І ти сам це знаєш. Згадай, як вона влаштувала істерику, коли ми самі обрали меблі у вітальню. Як вона приїжджала, коли ми були у відпустці, і перемивала чистий посуд, бо він «недостатньо блищав». Це приниження, а не любов.

— Досить! — Михайло вдарив долонею по столу. — Вона літня жінка. У неї своє бачення світу. Я не можу змусити її змінитися.

— Не можеш чи просто боїшся? — тихо запитала Ірина.

Михайло відвів погляд. У кухні запала тиша. За вікном шумів вечірній район, десь далеко гавкав собака. Ірина дивилася на чоловіка, намагаючись зрозуміти: чи є в цій історії місце для них двох, чи вони назавжди залишаться акторами в театрі Ганни Степанівни?

— Вона дзвонить щодня, — нарешті сказав він, дивлячись у простір. — Плаче. Каже, що ти її ненавидиш, що ти налаштовуєш мене проти неї. Що вона на старості літ залишилася нікому не потрібною.

— І ти в це віриш?

Михайло підвів очі. У них читалася втома і розгубленість.

— Ні, не вірю. Але я не знаю, як діяти. Мені боляче бачити її такою, і мені важко з тобою.

Розмова знову нічим не закінчилася. Михайло пішов у спальню, а Ірина залишилася на кухні. Вона вперше так чітко усвідомила: проблема не в свекрусі. Проблема в тому, що її чоловік так і не зміг перерізати психологічну пуповину. І доки він цього не зробить, їхній дім ніколи не буде фортецею.

Минуло три місяці. Настала відносна тиша. Ганна Степанівна більше не дзвонила на домашній, спілкувалася тільки з сином по мобільному. Михайло не розповідав про ці розмови, а Ірина не питала. Цей крихкий мир здавався надто цінним, щоб торкатися його необережним словом.

Але одного вечора, коли Ірина поверталася з роботи, її телефон задзвонив. Незнайомий номер.

— Алло?

— Ірочко, це Ганна Степанівна. — Голос свекрухи був незвично тихим і якимось… старечим. — Будь ласка, не клади слухавку.

Ірина зупинилася посеред тротуару, миттєво напружившись.

— Я слухаю.

— Мені потрібно приїхати до обласного центру. У лікарню. — Вона говорила переривчасто. — Лікарі щось там знайшли з серцем… Треба детальне обстеження. Я хотіла запитати… чи можна мені у вас зупинитися? Буквально на кілька днів.

Ірина заплющила очі. Ось воно. Те саме випробування, якого вона підсвідомо чекала і боялася всі ці місяці.

— Ганно Степанівно, я…

— Я розумію, що після тієї сварки… — перебила вона. — Але ж це здоров’я. Я б не турбувала, але готелі зараз такі дорогі, а клініка зовсім поруч із вашим будинком. Сама знаєш, які зараз часи, кожна копійка на рахунку.

У голосі свекрухи було стільки щирої надії, що Ірина ледь не здалася. Жалість — це те, на чому Ганна Степанівна грала віртуозно. Але в пам’яті миттєво спливли всі попередні рази: маніпуляції, нічні скандали, сльози Михайла, її власне почуття меншовартості у власному домі.

— Мені шкода, Ганно Степанівно, але ні. Це неможливо.

— Але як же так, Іро? Це ж серце! Я ж не на прогулянку їду!

— Я розумію. І я готова допомогти інакше. Я можу знайти вам гарний хостел або орендувати невелику кімнату поруч із лікарнею. Там будуть усі умови, і вам не доведеться підлаштовуватися під наш графік.

— Хостел? — в голосі знову прорізалися знайомі владні нотки. — Ти пропонуєш мені, хворій жінці, жити з чужими людьми, коли у сина є трикімнатна квартира?

— Це наша спільна квартира, — відрізала Ірина. — І ми прийняли рішення не приймати гостей на тривалий термін зараз.

— «Ми»? — свекруха майже вигукнула. — Та я вже в дорозі! Потяг через кілька годин буде на пероні!

Ірина застигла. Знову. Вона знову це зробила.

— Ви знову сіли в потяг, не отримавши згоди? Ви знову вирішили, що ваш приїзд — це закон, який не обговорюється?

— У мене направлення на завтрашній ранок! Що мені було робити?

У слухавці знову почувся характерний стукіт коліс. Нічого не змінилося. Абсолютно. Просто тепер до арсеналу маніпуляцій додалася хвороба.

— Слухайте мене уважно, Ганно Степанівно. Мені байдуже, де ви зараз. Ви можете їхати далі, можете повертатися. Але в нашу квартиру ви не зайдете. Я вас не впущу.

— Ти… ти не маєш права! Це квартира мого сина!

— Це наш дім. І я маю право на спокій у власному домі. Якщо хочете — я надішлю вам адресу хостела і оплачу його. Це все, що я можу зробити.

— Де Михайло? Дай йому трубку! Він не дозволить так знущатися з матері!

— Михайло у відрядженні. Його немає в місті, — це була правда, чоловік поїхав на кілька днів. — Тож розмовляти ви будете зі мною.

Ганна Степанівна видала звук, схожий на схлип, змішаний із гнівом.

— Ти жорстока… Бездушна жінка… Як мій син міг так помилитися…

— Можливо. Але я більше не дозволю витирати об себе ноги. Вирішуйте: або хостел, або повертаєтеся додому. До побачення.

Ірина натиснула «відбій». Руки тремтіли так, що вона ледь не впустила телефон. Вона чекала, що свекруха почне дзвонити знову. Що почнеться шквал повідомлень. Але телефон мовчав.

Вона прийшла додому, налила собі чаю і сіла біля вікна. Вперше за довгі роки вона не відчувала провини. Було дивне відчуття порожнечі, яке поступово заповнювалося спокоєм. Вона нарешті захистила свій світ.

Михайло повернувся через два дні. Він увійшов до квартири похмурий, кинув сумку в куток і навіть не глянув на дружину.

— Мама дзвонила, — сказав він сухо.

— Я знаю.

— Вона сказала, що приїхала хвора, з направленням на операцію, а ти її не впустила. Вона ночувала у якихось знайомих на іншому кінці міста. Ти хоч уявляєш, як це виглядає?

— А вона тобі сказала, що я пропонувала їй оплатити нормальне житло поруч із лікарнею? Сказала, що вона знову приїхала без попередження, сподіваючись просто поставити нас перед фактом?

Михайло втомлено заплющив очі.

— Іро, вона стара людина. Вона хвора. Хіба можна бути такою принциповою, коли йдеться про здоров’я?

— Можна і треба, Мішо. Бо її «хвороба» завжди з’являється тоді, коли їй треба проломити наші кордони. Три місяці тому вона ледь ходила через артрит, але це не завадило їй зібратися в дорогу за годину. Зараз — серце. Що буде далі?

— Ти цинічна, — глухо кинув він.

— Ні, я просто більше не хочу бути жертвою. Якщо ти вважаєш, що її комфорт і її примхи важливіші за наш мир і мою гідність — то нам справді немає про що говорити.

Вона встала і почала спокійно збирати речі у невелику валізу.

— Ти куди? — Михайло здивовано підняв брови.

— До батьків. Побуду там тиждень. А ти за цей час подумай, хто для тебе ближчий — жінка, з якою ти будуєш майбутнє, чи мати, яка намагається це майбутнє контролювати. Я більше не буду воювати за місце у власному житті.

Михайло мовчав. Він дивився, як вона впевнено застібає блискавку на сумці. В його очах була боротьба — стара дитяча звичка підкорятися матері зіткнулася з реальним страхом втратити жінку, яку він справді кохав.

— Іро… — почав він, але вона вже була біля дверей.

— Не треба, Мішо. Не кажи нічого зараз. Просто подумай.

Вона вийшла з під’їзду і вдихнула вечірнє повітря. Було трохи страшно, бо десятилітня звичка терпіти не зникає за один день. Але водночас вона відчувала неймовірну легкість. Вперше за десять років вона не озиралася назад, чекаючи на схвалення чи докір. Вона зробила свій вибір. І тепер була черга Михайла ставати дорослим.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.