Руслан, мій син, зі своєю дружиною десь 5 років тому купили невеличку земельну ділянку. Рік стояла вона без діла, заросла високим бур’яном. Потім за рік діти поставили хороший паркан, залили фундамент і знову зупинилися, будівництво у них не йде, все стоїть на місті.
За всі ці роки, які так швидко минули, вони ледве побудували перший поверх своєї новобудови. Але невеличкий будинок вони не хочуть зовсім, щоб відразу заїхати і дешевше було будівництво, а хочуть справжні хороми, тому для першого поверху вони продали свою двокімнатну квартиру, змінили на кімнату в гуртожитку, там і живуть досі цілою сім’єю, причому, разом з онукою, в тісноті.
Коли Руслан з дружиною Людмилою приходять в гості до мене, всі їх розмови тільки про будівництво: як що вони бачать в майбутньому, як воду і газ будуть прокладати до будинку, з чого будуть дах майструвати, і як та чим потрібно утеплювати будинок, щоб економити тепло. Загалом розмова зрозуміла, у них лише одне зараз на думці.
Мої життєві турботи абсолютно нікого не цікавлять ніколи: якщо я заговорю на тему свого не дуже доброго здоров’я, то тема швидко змінюється на розмови про будівництво і будинок. загалом діти думають, що я теж лише ними і їхніми турботами маю жити.
А останнім часом Руслан з Людмилою все більше натякають мені на те, що хочуть умовити мене продати мою власну двокімнатну квартиру, щоб добудувати собі великий будинок. Мовляв – потім всі разом у ньому будемо жити, вони мене до себе заберуть. Їм дуже потрібна моя квартира, адже у них ніколи не вистачає грошей, щоб побудувати те, що насправді вони хочуть, а мріють вони про шикарний будинок.
Я якось їм прямо сказала: “Ну що, хочете, щоб я продала свою квартиру?” Вони погодилися зі мною і стали одне за одним розповідати, як буде добре в новому будинку жити усім нам разом. Дивлюся на невістку, думаю – ось, хитра яка людина, вона ж мене ніколи не любила, неправду говорить на кожному кроці, а тут вона прямо така мила та привітна зі мною, наче це й не Людмила зовсім.
Але от з іншого боку мені шкода свого сина та внучку, адже вони живуть постійно в тому тісному гуртожитку, в маленькій кімнаті, там навіть умов нормальних зовсім немає. Кредит їм чомусь не дають на будівництво, тільки під дуже великі відсотки, не можуть же вони економити на всьому, адже зараз на життя теж чималі гроші потрібні. Стала замислюватися я над тим, щоб допомогти своїм дітям.
У нас дача є і Руслан мені постійно говорить, що я квартиру свою маю продати, а сама можу жити на дачі, щоб вони будували будинок. А коли закінчать – заберуть мене до себе. Тепер я навіть не знаю, що робити, адже хочу рідним допомогти. Але чи заберуть вони мене у свій будинок і як мені там буде я не знаю. А що, якщо у них не хватить грошей, щоб добудувати його і мені тоді до кінця на дачі жити? загалом така ситуація у мене зараз склалася, а як її вирішити я зовсім не знаю.
Фото ілюстративне.
