Марія стояла біля вікна старої київської квартири на Подолі.
Високі стелі, ліпнина, що подекуди вже почала обсипатися, і запах лаванди, який завжди супроводжував її маму.
Сонце пробивалося крізь напівпрозорі фіранки, висвітлюючи пилинки, що кружляли в повітрі, наче маленькі спогади.
— Отже, ти вирішила, що все це належатиме тобі одноосібно? — Різкий, холодний голос сестри розрізав тишу.
Марія здригнулася.
У дверях стояла Вікторія.
Вона виглядала так, ніби щойно зійшла з подіуму: італійське взуття, ідеально відпрасований костюм і погляд, сповнений крижаної зневаги.
Навіть жалобна хустка на її плечах здавалася дорогим аксесуаром, а не знаком скорботи.
Марія саме складала мамині речі.
Кожна хустинка, кожна брошка проходила крізь її пальці, викликаючи хвилю болю.
— Віко, про що ти кажеш? Мами не стало лише три дні тому.
— Я кажу про конкретні речі, Маріє. Про цю трикімнатну квартиру в історичному центрі. — Вікторія пройшла вглиб кімнати, і її підбори зацокотіли по старому дубовому паркету. — Я вже проконсультувалася зі своїм юристом. Мати залишила заповіт на тебе. Весь цей антикваріат, стіни, кожен метр. Ти справді думаєш, що це справедливо?
— Вона хотіла, щоб я мала де жити, — тихо відповіла Марія, притискаючи до себе мамину в’язану шаль. — Я ж.
— Ти ж що? — Вікторія різко розвернулася. — Була «хорошою дівчинкою»? Варила вівсянку? Міняла грілки? І тепер вважаєш, що за це тобі мають подарувати нерухомість на мільйони?
— Я десять років не відходила від неї ні на крок! — голос Марії нарешті здригнувся. — Десять років, Віко! Коли вона вперше і на довго потрапила в стаціонар, де була ти? Коли вона кликала тебе вночі, марячи, ти хоча б раз підняла слухавку?
Вікторія роздратовано відмахнулася.
— У мене бізнес, Маріє. Я керую мережею салонів, у мене сотні працівників, контракти, податки. Я не могла кинути все і сидіти тут, слухаючи старечі скарги. Ти не працювала — от і доглядала. Це був твій вибір — бути прислугою.
— Мама дала тобі стартовий капітал на твій перший салон! — Марія відчула, як в середині закипає праведний гнів. — Вона продала батькову дачу в Конча-Заспі, щоб ти могла стати «успішною»! Вона віддала тобі все, що було відкладено «на чорний день»!
— І що з того? — Вікторія байдуже оглянула свої нігті. — Я ці гроші примножила. Якби не моя фінансова підтримка, ви б тут сухарі гризли. Хто, по-твоєму, оплачував рахунки?
Марія заціпеніла. Фінансова підтримка?
— Ти присилала кошик із фруктами на Новий рік і пакунок дорогих цукерок на Великдень, які мамі не можна було їсти. Ось і вся твоя підтримка. А ліки, пелюшки, масажистів і спеціальне ліжко купувала я — з тих грошей, що заробляла перекладами вночі, поки мама спала.
— Не драматизуй, — Вікторія дістала з сумочки дзеркальце, підправила бездоганну помаду. — Ти отримала своє — моральне задоволення від власної «святості». А квартира має належати нам порівну. Я така ж донька за законом.
Вона клацнула замочком дорогої сумки і попрямувала до виходу.
— Чекаю на твій дзвінок до п’ятниці. Або ми виставляємо квартиру на продаж і ділимо гроші, або ти шукаєш десь суму, щоб виплатити мені мою частку. — Вікторія зупинилася в дверях. — І не дивися на мене так, ніби я монстр. Це просто бізнес. Ти сама винна, що прожила життя як тінь. Могла б теж кар’єру зробити, вийти заміж за олігарха. Але ти обрала роль няньки.
Двері зачинилися з глухим звуком, який відгукнувся болем у голові Марії.
Вона опустилася на ліжко, вдихаючи рідний запах мами — лаванди, аптечних трав і затишку, якого більше не було.
Минуло кілька днів.
Марія ходила по кімнатах, наче в тумані.
Кожен предмет тут мав свою історію.
Ось порцелянові філіжанки, з яких вони з мамою пили чай щонеділі.
Ось крісло біля торшера, де мама любила слухати, як Марія читає їй українську класику.
Вона зупинилася біля великого дубового серванта.
У нижній шухляді завжди зберігалися скатертини та старі фотоальбоми.
Марія дістала один із них — обтягнутий оксамитом, з пожовклими сторінками.
На знімках — зовсім інша історія.
Ось Вікторія в дитинстві: завжди в центрі, завжди вимагає уваги.
Ось вона на випускному — гордовита позахмарна красуня.
А ось листівка з Парижа, яку вона надіслала через місяць після того, як мама потрапила в стаціонар.
Жодного слова про здоров’я, лише опис вечірки.
І Марія. На кожному кадрі вона поруч із мамою.
Підтримує під лікоть, усміхається, тримає за руку.
Останній спільний Святвечір: мама вже зовсім слабка, але в її очах — стільки тепла, зверненого до Марії.
— Марієчко? Ти тут? — У двері постукали. Це була пані Софія, сусідка з третього поверху, яка дружила з мамою ще з університетських років.
Вона ввійшла, тримаючи в руках теплий пиріг, загорнутий у рушник.
— Чула я, як твоя сестра кричала. Така вже вона вродилася — усе їй мало. Десять років її не бачили, а тепер прийшла за спадком.
— Вона каже, що має право на половину, — втомлено промовила Марія, запрошуючи гостю на кухню. — Може, за законом воно так і є.
— Який там закон! — Пані Софія гнівно стукнула долонею по столу. — Ти життя своє на вівтар поклала! А Костя? Пам’ятаєш, як він тебе до Львова кликав? Хороший хлопець був, архітектор. Ти ж не поїхала, бо мама вже тоді не піднімалася. А Вікторія твоя? Мати її на колінах просила грошей на операцію, а та відповіла, що в неї «криза в салоні» і нова машина в лізингу.
— Не треба, пані Софіє. Що було, те було.
— Ні, треба! — Сусідка примружилася. — Мати твоя, Ганна Степанівна, не дурна була. Вона все розуміла. Ти подивися в серванті, там, де вона документи тримала. У неї були зошити. Вона останні роки щодня писала. Казала мені: «Софійко, хай дитина знає, що я все бачила».
Марія завмерла.
Вона знала про ці зошити, але думала, що то просто записи рецептів чи тиску.
Коли пані Софія пішла, Марія з трепетом відчинила нижню шухляду серванта.
Під стосом вишитих серветок лежали три грубі зошити в синіх обкладинках.
На першій сторінці було написано маминим нерівним, але чітким почерком: «Для моєї Марійки. Прочитай, коли мене не буде».
Марія читала всю ніч. Кожне слово відгукувалося в серці болем і вдячністю.
«14 травня. Знову дзвонила Вікторія. Просила переписати на неї мою частку в бізнесі, в який я вклала гроші. Сказала, що я все одно стара і мені нічого не треба. Я віддала. Марійка про це не знає — вона знову бігала за ліками для мене під дощем. Серце розривається, коли бачу її втомлені очі».
«20 серпня. У мене був день народження. Я чекала хоча б дзвінка. Весь день дивилася на телефон. Марійка спекла мій улюблений «Київський торт», намагалася мене розсмішити. Ми сиділи при свічках і співали «Місяць на небі». Я бачила, як вона ховала сльози. Вікторія так і не подзвонила».
«3 жовтня. Вночі мені стало дуже страшно. Недобре себе почувала. Марійка сиділа поруч, тримала мою руку і шепотіла, що все буде добре. Я дивилася на неї і думала: одна донька далеко — як холодна зірка. Інша поруч — як тепле багаття. Вирішила: квартира залишиться Марійці. Це не плата за догляд. Це акт справедливості. Віка має гроші, але не має любові. А Марійка має любов, і вона повинна мати свій дім».
Остання запис була зроблена за тиждень до того, як мама пішла назавжди.
«Я не боюся. Марійка поруч. Вона розчісує мені волосся і розповідає про квіти, які ми посадимо навесні на балконі. Я знаю, що Вікторія прийде за майном. Марієчко, будь сильною. Не дозволяй їй забрати те, що я призначила тобі. Ти не тінь. Ти моє сонце».
Марія закрила зошит.
Сльози котилися по щоках, але в душі з’явилася сталева впевненість.
У п’ятницю Вікторія з’явилася рівно о десятій.
Вона принесла з собою теку документів і чоловіка в окулярах — очевидно, ріелтора.
— Ну що, сестричко, — почала вона з порога, — я все підготувала. Оцінка житла готова. Ринок зараз стабільний, отримаєш солідну суму, купиш собі щось на околиці, ще й на життя залишиться.
Марія мовчки поклала на стіл сині зошити.
— Що це за макулатура? — Вікторія нахмурилася.
— Це мамині щоденники, Віко. Почитай. Почитай про те, як ти «допомагала». Про те, як ти виманила в неї останню частку в бізнесі. Про те, як вона чекала тебе на кожен Великдень і кожен день народження.
— У мене немає часу на старечі бредні! — Вікторія відштовхнула зошити.
— Почитай! — вперше в житті Марія крикнула так, що ріелтор мимоволі зробив крок назад. — Тут написано все. Про кожну твою брехню. Про кожну мою безсонну ніч.
Вікторія неохоче відкрила один із зошитів.
Вона читала мовчки, сторінка за сторінкою.
Її обличчя змінювалося: від зарозумілості до роздратування, а потім — до якоїсь дивної, болючої блідості.
— Це просто емоції недужої людини, — нарешті витиснула вона, але голос її вже не був таким впевненим.
— Це правда, Вікторіє. — Марія встала і підійшла до вікна. — Мама все бачила. Вона знала, що ти прийдеш за стінами, коли її душі тут вже не буде. Квартира залишиться мені. Мама залишила відеозапис у нотаріуса, де вона пояснює свою волю. Якщо ти хочеш судитися — будь ласка. Я викличу всіх сусідів, усіх лікарів, покажу ці щоденники. Ти хочеш, щоб про твій «успішний бізнес» і «родинні цінності» дізнався весь Київ?
Вікторія мовчала.
Вона вперше побачила перед собою не тиху сестру, а жінку, яка готова захищати свою пам’ять і свій дім.
— Ти пожалієш про це, — кинула Вікторія, хапаючи свою сумку. — Більше в тебе немає сестри.
— У мене її не було вже десять років, — спокійно відповіла Марія. — Прощавай.
Коли двері за Вікторією зачинилися, Марія відчула неймовірне полегшення.
Вона підійшла до балкона і відчинила вікно.
На підвіконня одразу злетілися голуби — мама завжди їх годувала.
Марія дістала зерно.
Птахи почали весело воркувати, клюючи їжу з її долоні.
Вона подивилася на небо — воно було чистим і глибоким, як надія.
У кишені халата вона знайшла невелику записку, яку раніше не помітила. Вона була прикріплена до заповіту.
«Марієчко, живи щасливо. Не тримай зла на Віку — вона сама себе покарала, втративши найдорожче. Купи собі ту сукню, про яку мріяла. Поїдь до Львова. Знайди свого Костю або когось, хто буде любити тебе так, як ти любила мене. Будь вільною. Твоя мама».
Марія посміхнулася крізь сльози.
Вона знала, що тепер усе буде інакше.
Вона змінила замки на дверях, але, що важливіше, вона відкрила замок у власному серці.
Наступного тижня вона справді купила яскраву сукню і поїхала до Львова.
Не втікати від минулого, а назустріч майбутньому.
А вечорами, повертаючись до своєї квартири на Подолі, вона сідала в мамине крісло і знала: вона не одна.
Любов, яку вона віддавала всі ці роки, повернулася до неї теплом рідних стін і спокоєм у душі.
Життя тривало. І воно було прекрасним.
Чи мала закону право на спадкування Вікторія?
Чи чисто по-людськи вона зовсім не мала ніякого права на мамину квартиру, яку та віддала по заповіту своїй добрішій доньці?
Фото ілюстративне.
