Кришталевий дзвін чашки об блюдце розколов повітря, коли пролунали ці слова. Катерина застигла, тримаючи гарячий чайник над горнятком. Пара, що звивалася спіраллю, здавалася димом, що віщує біду. Данило, її чоловік, сидів навпроти, і вона помітила, як він мимоволі стиснув кулаки на колінах.
— Отже, дорогі мої, — голос Олени, старшої сестри Данила, прорізав затишну тишу вечора. — Я все обдумала й вирішила. Настав час ділити квартиру.
Катерина повільно, з навмисною обережністю, поставила чайник на стіл, щоб жоден звук не виказав глибини її внутрішнього ошелешення. Вона зосередилася на Данилові. Це була його родичка, і він мав почати цю розмову.
— Олено, ти чого? — розгублено промимрив Данило, уникаючи поглядів обох жінок. — Несподівано. Щось трапилося?
Олена, у своєму дорогому, але вже трохи пошарпаному кашеміровому пальто, обвела кімнату важким, холодним поглядом. Вона затрималася на білосніжних шторах, які Катерина сама шила три тижні тому, на бездоганному паркеті з натурального дерева, який вони клали, замінюючи ним трухляві радянські дошки, на бібліотечному стелажі, який вони з Данилом збирали дві безсонні ночі. В її очах не було жодної краплі тепла чи вдячності, лише сухий, металевий блиск.
— Трапилося, Даниле. Життя трапилося, — вона театрально зітхнула, поправивши лямку своєї сумочки. — Мені потрібні гроші. Дуже терміново. А ця квартира — єдине, що в мене лишилося. Точніше, моя половина.
Катерина мовчала, наче статуя. Ця двокімнатна квартира в старому, але престижному районі дісталася Данилові та Олені у спадок від бабусі десять років тому, якраз до їхнього весілля. Тоді це була справжня руїна: таргани, що вилазили зі стін, протікаючи труби, скрипуча підлога та запах затхлості, який не вивітрювався місяцями.
Олена, на той час щойно після чергового невдалого роману, з легкістю відмовилася від нерухомості. «Живіть, мені ці стіни без потреби. Мені потрібен простір для творчості, а не цей старий мотлох. Тільки ви мамі допомагайте, а я буду вільна».
І вони жили. І допомагали. Ремонт став їхньою другою, незапланованою іпотекою. Вони вклали туди всі свої весільні подарунки, потім взяли банківський кредит, щоб повністю замінити проводку та комунікації. Кожна покладена плитка, кожен метр пофарбованої стіни був просочений їхньою працею, їхніми вихідними та їхніми спільними мріями. Вони не просто ремонтували квартиру — вони будували своє гніздо, свою фортецю.
Крім того, вони роками фінансували Олену, яка вічно перебувала у творчих пошуках і ніколи не мала стабільної роботи. Гроші йшли то на «перспективні, але дорогі курси», то на «непередбачені медичні витрати», то просто так, бо «сестрі треба допомогти».
— Але ж ми домовлялися, — нарешті вичавив Данило. — Ти сама казала, що тобі тут нічого не потрібно, поки ми тут живемо.
— Мало що я казала! — Олена презирливо пирхнула. — Обставини змінилися. Я хочу отримати свою частку. І не ту, що була десять років тому, а за поточною ринковою вартістю. Я вже навіть рієлтора викликала, він оцінив. Сума виходить дуже гарна.
Катерина відчула, як її нутрощі стискаються від крижаного гніву. Рієлтора. Вона викликала рієлтора. За їхніми спинами, без жодного попередження, вона оцінювала їхній будинок, їхнє життя, їхні спільні роки.
— Яку частку? — тихо, але надзвичайно чітко запитала Катерина, вперше вступаючи в конфлікт. — Ту, що була десять років тому, чи ту, що з’явилася після того, як ми вклали сюди суму, що дорівнює вартості ще однієї такої ж квартири на околиці міста?
Олена перевела на неї погляд, повний неприхованої зневаги, ніби Катерина була лише прислугою. — А це вже суто ваші проблеми, Катю. Ви тут жили, користувалися, мешкали. Вважайте це за орендну плату. Чи ви думали, що житимете у центрі безкоштовно?
— Ми не жили безкоштовно, Олено, — голос Катерини почав набирати сили. — Ми утримували тебе і, до речі, завжди допомагали Га… тобто, вашій мамі. У мене всі чеки за ремонт збережено. Кожна копійка. І всі банківські перекази тобі на картку теж. Я вела цю бухгалтерію.
На обличчі Олени на мить майнула тінь страху, але вона швидко сховала її під маскою обурення.
— Ой, ну починається! Юридичну контору вона тут розводить! Ми родина чи хто? Даниле, ти чого мовчиш? Ти дозволиш дружині розмовляти зі мною у такому тоні?
Данило підняв на дружину винний, мученицький погляд, потім перевів його на сестру. На його обличчі застигла скорбота, типова для людини, що потрапила між двох вогнів. — Дівчатка, ну не сваримося. Олено, ти нас приголомшила, звичайно. Це треба обговорити. Спокійно.
“Обговорити”. Катерина знала, що це слово означає у лексиконі її чоловіка: затягнути, заговорити проблему до смерті, дати порожні обіцянки, аби не вступити у прямий конфлікт, доки ситуація не вибухне.
— Обговорювати тут нічого, — відрізала Олена, підводячись із дивана. Вона була впевнена у своїй силі. — Я даю вам місяць. Знайдіть гроші та викупіть мою частку за оцінкою рієлтора. Або я продаю її стороннім людям. Житимете з сусідами. А тепер мені час.
Вона пішла, залишивши за собою нестерпний шлейф дорогих парфумів та дзвінку тишу. Катерина дивилася на чоловіка. Він сидів, обхопивши голову руками, ніби намагаючись утримати її від розколу.
— І що це було? — запитала Катерина, коли вхідні двері клацнули.
— Я не знаю, Катю. Чесно. Не знаю. У неї, мабуть, знову якісь проблеми, — він підняв на неї благальний погляд. — Ми щось придумаємо.
— Ми? Чи ти? Це твоя сестра, Даниле. Це вона прийшла та оголосила, що викидає нас із нашого дому. А ти сидиш і пропонуєш не сваритися.
— Вона не викидає… Вона просто… У неї складний характер. Ти ж знаєш.
Катерина гірко посміхнулася. Характер. Десять років вона слухала про складний характер Олени. Цим «характером» виправдовувалися її раптові зникнення, її незліченні борги, які вони закривали, її уїдливі зауваження на адресу Катерини, її вічне невдоволення життям, у якому винні всі навколо.
— Я знаю одне, Даниле. Цього разу твої вмовляння не допоможуть. Вона прийшла по гроші. І вона їх отримає. Питання в тому, чиєю ціною.
Він підійшов, обійняв її за плечі, але обійми були слабкими і непереконливими. — Катю, ну не заводься. Я поговорю з нею. Завтра ж. Я все владнаю. Обіцяю.
Вона не відповіла. Вона просто стояла в його кільці рук і вперше за багато років відчула себе абсолютно самотньою. Вона дивилася на їхню затишну, вистраждану квартиру і розуміла, що це більше не фортеця. Це поле бою. І її єдиний союзник наче був готовий здатися ворогу.
Наступні кілька днів перетворилися на в’язкий, тягучий кошмар, де реальність змішувалася зі страхом. Данило, як і обіцяв, «поговорив» із сестрою. Повернувся він після тієї зустрічі ще більш пригніченим і злим на самого себе.
Виявилося, що Олена, повіривши черговому «генію бізнесу» та інвестиційним пірамідам, влізла у фінансову авантюру, яка перетворилася на величезний борг перед дуже неприємними людьми. Кредитори чекати не збиралися, а її емоційні розповіді про «творчі кризи» на них не діяли.
— Вона справді плакала, Катю, — розповідав Данило, вперто дивлячись у вікно, аби не зустрітися з поглядом дружини. — Каже, її у спокої не дадуть. Їй страшно.
— А нам не страшно? — тихо, але гостро спитала Катерина, розкладаючи по папках квитанції десятирічної давності. Вона збирала докази, наче боєприпаси. — Нам не страшно залишитись на вулиці, бо твоя сестра у сорок років не навчилася думати головою?
— Це ж не стороння людина. Вона сестра…
— Досить, Даниле! — Катерина не витримала і гучно грюкнула текою об стіл. — Припини повторювати це, як мантру, яка має все виправдати! Так, вона сестра. І що? Це дає їй право зруйнувати наше життя? Чому її нескінченні проблеми автоматично стають важливішими за наш спокій? Чому ми маємо розплачуватися за її безвідповідальність?
Він здригнувся, але не відповів, лише стиснув щелепи.
— Ми можемо взяти кредит… великий. Продати мою машину…
— Який кредит? — Катерина підвелася, її тінь на стіні здавалася величезною. — Ми щойно виплатили іпотеку за дачу! Машину? І їздити на метро по три години на день, відмовившись від усіх планів на найближчі п’ять років? А найголовніше — заради чого? Щоб вона через рік знову вляпалася в якусь історію та прийшла по другу нирку? Даниле, ти повинен визнати: ти рятуєш не її, а своє власне відчуття провини.
Він мовчав. Його безмовність була гіршою за будь-які слова. Аргументів він не мав, лише вічне, отруйне почуття обов’язку перед «нещасною» старшою сестрою, яку мати, Галина Володимирівна, завжди виокремлювала: «Тендітна, хвороблива Оленочка, їй все важко дається, на відміну від здорового й сильного Данилка».
Наступного дня Катерина пішла до юридичної консультації. Вона розклала перед літнім, досвідченим юристом стос документів: договір спадкування, докладний кошторис ремонту, десятки чеків на будматеріали та банківські виписки.
Юрист довго вивчав папери.
— Ситуація… вона дуже типова і, на жаль, неприємна, — нарешті промовив він. — За законом вона є власницею половини, і має право вимагати викупу своєї частки. Те, що ви робили ремонт, безперечно враховується. Можна подати зустрічний позов про відшкодування витрат на невід’ємні поліпшення майна. Це дозволить суттєво зменшити суму, яку ви їй винні. Але…
Він подивився на неї через окуляри.
— Але це довгий, дуже виснажливий процес. Суд може тривати роками. І немає гарантії, що вам відшкодують усю суму, особливо якщо вона заявить, що не давала згоди на такі дорогі покращення.
Катерина слухала, і крижаний обруч стискав її голову. Роками. Суди. Розгляд. Життя у підвішеному стані, де їхній дім залишається предметом судової тяганини.
— А якщо вона продасть свою частку? — запитала Катерина.
— За законом вона спочатку зобов’язана запропонувати викупити її вам, за тією ж ціною. Якщо ви відмовляєтеся, вона вільна продати будь-кому. І ви житимете у квартирі з чужими людьми. А це, повірте моєму досвіду, справжнє пекло, яке часто закінчується примусовим продажем усієї квартири за безцінь.
Катерина вийшла з юридичної контори, усвідомивши, що закон, хоч і надає їй деякі важелі, але фактично не захищає їхнє право на спокій і власність.
Олена тим часом почала діяти агресивніше. Вона не просто дзвонила Данилові ночами, ридаючи у слухавку, вона почала приходити до квартири, коли знала, що Катерина ще на роботі. Катерина дізналася про це випадково, повернувшись додому раніше, ніж зазвичай.
Вона застала їх на кухні. Олена сиділа за столом, Данило стояв перед нею, опустивши голову, як учень, що провинився.
— …Ти просто не розумієш, Даню, — говорила Олена жалібним, але твердим голосом. — Твоя Катерина — кремінь. У неї немає серця. Вона ніколи не зрозуміє, що таке бути однією, без справжньої підтримки. Вона має ти. А в мене нікого. Я не знаю, до кого мені звернутися, крім рідного брата.
Катерина кашлянула у дверях, знімаючи пальто. Олена здригнулася, але тут же натягла на обличчя фальшиву, кришталеву усмішку.
— О, Катрусю! А ми тут якраз про тебе говорили. Я пояснюю братові, що не варто на тебе тиснути. Якщо ти вирішила нас вигнати на вулицю, нехай так і буде.
“Нас”? Яке ще “нас”? Катерина подивилася на Данила. Він відвів погляд.
— Ніхто нікого не виганяє, Олено, — рівно сказала Катерина, повільно вішаючи пальто. — Йдеться про справедливість. І про те, що ти намагаєшся вирішити свої проблеми за наш рахунок, навіть не спробувавши обговорити це по-людськи.
— Ах, я ще й не по-людськи! — Олена сплеснула руками, підіймаючи голос до істеричної ноти. — Людина, яка десять років горбатилася на цю квартиру, тепер не має права голосу? Я відмовилася від неї для вас, а тепер ви мене проганяєте!
Це було надто. Катерина підійшла впритул до столу.
— Горбатилася? — перепитала вона, і в її голосі задзвенів чистий, холодний метал. — Це ми з Данилом горбатилися, поки ти пурхала курортами з черговим «інвестором»! Це ми не спали ночами, коли робітники накосячили з проводкою! Це я відмивала під’їзд після того, як вони виносили будівельне сміття! Де ти була в цей час, Олено? Розкажи мені, я дуже хочу послухати про твою тяжку працю!
Олена почервоніла, відкрила рота, щоб відповісти, але Данило підвівся між ними.
— Припиніть! Обидві! Негайно! Це мій дім!
— Я й не починала, — холодно кинула Катерина. — Я просто не дозволю вішати мені на вуха локшину.
Увечері, коли вони залишилися самі, Данило спробував завести розмову про примирення.
— Вона була в розпачі. Ти теж була різка.
— Різка? Даниле, вона приходить у наш будинок за нашою спиною і налаштовує тебе проти мене! А я «різка»? Ти взагалі чуєш, що ти кажеш?
— Я намагаюся знайти рішення, яке влаштує всіх…
— Такого рішення немає! — відрізала Катерина. — У цій ситуації хтось обов’язково програє. І я не хочу, щоб це були ми! Твоя бездіяльність — це вже вибір, Даниле. Це вибір на користь її проблем.
Наступного дня Катерина вирішила поговорити з Галиною Володимирівною. Свекруха жила скромно, у маленькій, старомодній квартирці на околиці. Вона рідко втручалася у життя дітей, віддаючи перевагу ролі тихого спостерігача.
Галина Володимирівна зустріла її стримано, напоїла чаєм з яблучним варенням. Катерина, намагаючись бути максимально об’єктивною, виклала ситуацію, показуючи фото ремонту, чеки та листування Олени.
Свекруха слухала мовчки, не перебиваючи. Її обличчя, вкрите сіткою дрібних зморшок, було непроникним.
— І чого ти від мене хочеш, дитино? — запитала вона, коли Катерина закінчила.
— Поговоріть із нею, мамо. Поясніть, що так не можна. Що ми — одна родина, і вона руйнує не лише наш шлюб, а й свої відносини з братом.
Галина Володимирівна гірко посміхнулася.
— Родина… Олена завжди була собі на умі. А Данилка… він завжди їй поступався. Я винна, мабуть. Занадто багато її шкодувала. Вона народилася кволою, слабкою. Мені завжди здавалося, що Данило, такий сильний і здібний, має її захищати. Ця жалість мене й згубила. А тепер ось що виросло. Я їй скажу, звісно. Але чи послухає? Вона вже давно не слухає мене. Вона вважає, що я життя прожила неправильно, от і нема чого мені її вчити.
У голосі свекрухи чулася така втома та безнадійність, що Катерині стало її шкода. Вона зрозуміла, що прийшла даремно. Тут допомоги також не буде.
Коли Катерина повернулася додому, на неї чекав найстрашніший сюрприз. У вітальні сиділи Олена та двоє чоловіків незнайомого вигляду. Один, у м’ятому, недбалому піджаку, з цікавістю оглядав стелю і цокав язиком. Другий, молодший і міцніший, стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях. Данило кидався між ними з переляканим, безпорадним виглядом.
— А ось і господиня! — отруйно протягнула Олена. — Знайомся, Катерино. Це потенційні покупці моєї частки. Прийшли подивитись товар обличчям. Вони готові купити мою половину і жити з вами разом.
Катерина відчула, як її щоки спалахнули від припливу крові. Вона мовчки пройшла повз них на кухню, налила склянку води і випила залпом. Руки тремтіли. Вона глибоко вдихнула, видихнула і повернулася до кімнати.
— Геть, — тихо, але владно сказала вона, дивлячись на незнайомців.
Чоловік у піджаку здивовано моргнув.
— Перепрошую?
— Я сказала, пішли геть із мого будинку, — повторила Катерина, підвищуючи голос до сталевого дзенькоту. — Ви не маєте права тут перебувати без моєї згоди. Це самоправство і порушення приватності. Ще один крок — і я викликаю поліцію.
Той, що молодший, хмикнув, але рушив до виходу. Його напарник, знітившись, пішов за ним. Олена кинулася їм навздогін.
— Я вам це пригадаю! — шипіла вона, проводжаючи їх до дверей.
Коли двері за чоловіками зачинилися, Катерина повернулася до Данила.
— Ти перейшла всі межі, Олено, — сказала вона крижаним тоном. — Ще одна така витівка — і розмовлятиме з тобою мій адвокат. А ти, — вона перевела погляд на Данила, який стояв блідий, як полотно, — як ти міг це допустити? Як ти міг їх пустити сюди?
— Катю, вони прийшли з Оленою… Я не знав, що робити… Вона сказала, що вони просто подивляться…
— Просто подивляться?! — Катерина підійшла до нього, її погляд пропалював його наскрізь. — Вони ходять по нашому будинку, як по супермаркету! Вони оцінюють наше життя! А ти стоїш і лепечеш, що не знав, що робити! Забирайся! — крикнула вона Олені. — Забирайся з мого будинку і не смій з’являтися тут без мого дзвінка!
Олена, на диво, не стала сперечатися. Вона кинула на брата зневажливий погляд, схопила свою сумку і, не попрощавшись, вискочила з квартири.
Вперше за десять років шлюбу Катерина та Данило не розмовляли три дні. Вони жили в одній квартирі як чужі люди. Катерина спала на дивані у вітальні, Данило – у спальні. Він кілька разів намагався заговорити, але вона проходила повз, ніби він був порожнім місцем.
Вона зрозуміла страшну істину: її розчарування в ньому було сильніше за кохання. Вона дивилася на нього і бачила не рідну людину, а слабкого, безхребетного чоловіка, не здатного захистити ні її, ні їхній спільний будинок. Його зрада була не у фізичному плані. Вона була в тому, що у його системі цінностей її спокій, її безпека, їхнє спільне десятиліття виявилися нижчими, ніж його страх образити сестру.
На четвертий день Данило не витримав. Він перестрів її вранці на кухні.
— Катерино, ми не можемо так, — почав він здавленим голосом, і його очі були червоні від безсоння. — Я люблю тебе.
Вона повільно обернулася.
— Любиш? Що ти знаєш про кохання, Даниле? Кохання — це не слова. Це вчинки. Це коли ти готовий боротися за свою людину. А ти не готовий. Ти готовий здати мене, наш дім, наше минуле і майбутнє, аби не вступати у конфлікт. Аби залишитися для всіх добрим.
— Це неправда! Я знайшов вихід!
— Невже? — гірко посміхнулася вона. — Який? Продати мою нирку?
— Я поговорив із мамою. Ми продамо її квартиру. Гроші віддамо Олені, а мама переїде до нас.
Катерина завмерла. Вона дивилася на нього і не вірила своїм вухам. Він стояв перед нею з таким виглядом, ніби щойно врятував світ. Він справді вважав це тріумфом.
— Ти… що? — перепитала вона майже пошепки.
— Ну, так, — поспішно пояснив він. — Мамина квартира коштує приблизно як частка Олени. Навіть трохи більше. Олена погодилася. Мама також не проти. Вона каже, що їй самій уже важко. А з нами їй буде краще. Ти будеш за нею наглядати. Місця всім вистачить. Ми збережемо наш дім!
Він говорив це з усмішкою. Він був щасливий. Він не розумів. Він справді нічого не розумів. Він тільки-но, не спитавши її, вирішив, що її будинок перестане бути її домом. Що її особистий простір буде зруйнований. Що вона тепер житиме зі свекрухою, яку треба «доглядати» і яку він перетворив на своєрідну пожертву. Він вирішив за неї, як виглядатиме залишок її життя. Він обміняв їхню свободу та їхнє партнерство на свій власний спокій.
Тиша на кухні стала приголомшливою. Катерина дивилася в його радісні, нерозуміючі очі і відчувала, як усередині неї щось обривається. Остання ниточка, яка ще пов’язувала їх.
— Ні, — сказала вона, і це було твердо, як камінь.
Посмішка сповзла з його обличчя.
— Що «ні»?
— Ні. Твоя мама тут не житиме. І я не буду її доглядати.
— Але чому? Це ж ідеальний вихід! Усі будуть задоволені! Ми залишаємось у квартирі!
— Я не буду задоволена, — голос Катерини дзвенів від ледь стримуваних сліз, які вона відмовлялася пролити. — Ти розумієш, що ти зробив, Даниле? Ти розпорядився моїм життям, наче я річ. Ти вирішив, що я житиму зі свекрухою, щоб твоя сестра отримала гроші на покриття своїх боргів. Ти вирішив це за нашою спиною! Ти навіть не подумав спитати мене!
— Але ж я для нас старався! Щоб зберегти квартиру! Щоб тобі було добре!
— Ти зберіг стіни, Даниле! — вигукнула вона, і цей вигук був сповнений болю. — А сім’ю ти щойно зруйнував. Ти вибрав, що ці стіни важливіші за наші стосунки. Ти вибрав, що твій комфорт важливіший за моє право на власне життя.
Вона розвернулась і пішла до спальні. Цілий день вона сиділа на дивані, дивлячись в одну точку. Вона перебирала у пам’яті десять років їхнього життя. Було багато хорошого, але зараз усе це здавалося бляклим на тлі цієї останньої зради. Він не просто виявив слабкість. Він зробив вибір. І в цьому виборі їй, Катерині, не було місця. Була його сестра, була його мати, були його спроби всім догодити. А вона була лише функцією, зручним додатком до його життя, який мав «зрозуміти» та «увійти в становище».
Увечері вона почала збирати речі. Не істерично, не поспішаючи. Акуратно складала у валізу свій одяг, книги, дорогі серцю дрібниці. Вона зняла з книжкового стелажа спільну фотографію, подивилася на неї, і зламала рамку навпіл, викинувши її у смітник.
Данило увійшов до кімнати і завмер на порозі.
— Ти… ти куди?
— Я йду, Даниле.
— Куди? Чому? Через маму? Катю, якщо ти не хочеш, ми щось придумаємо! Ми скасуємо це! Тільки не треба так!
Вона застебнула валізу, звук блискавки пролунав, як постріл. Вона зупинилася і подивилася на нього довгим, тяжким, прощальним поглядом.
— Справа вже не в мамі. І не в Олені. Справа в тобі. Я не можу жити з людиною, на яку не можна покластися. З людиною, яка в будь-якій скрутній ситуації ховає голову в пісок і зраджує мене, щоб не довелося конфліктувати зі своєю сім’єю. Я втомилася бути сильною за двох. Я втомилася рятувати те, що ти сам не цінуєш.
— Я все виправлю! — Він кинувся до неї, спробував обійняти.
Вона відсторонилася.
— Нічого ти не виправиш. Ти зробив свій вибір. Тепер я роблю свій.
Вона викликала таксі. Данило сів на ліжко, обхопивши голову руками, і щось бурмотів. Вона не слухала. Вона востаннє окинула поглядом кімнату, в яку вклала стільки сил та душі. Їй не було шкода стін. Їй було шкода десять років життя, витрачених на ілюзію партнерства, любові та надійності.
Уже в таксі, дивлячись на вогні нічного міста, що пропливали повз, вона не плакала. Усередині була дзвінка порожнеча і дивне, холодне полегшення. Вона не знала, що буде далі. Де вона житиме, як боротиметься за компенсацію своєї частки у цьому проклятому ремонті. Але вона знала одне: вона більше ніколи не дозволить нікому вирішувати за неї, як їй жити. Її душа не розвернулася — вона вивернулася навиворіт, обпалена і спустошена, але на цьому згарищі вперше за довгий час пробивався паросток її власного, окремого майбутнього. Без нього.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
