— Досить вже притягувати до себе проблеми! Ти ж не настільки вже бідна людина і можеш собі багато чого дозволити. Припини рахувати копійки! Заспокойся. У тебе все більш ніж добре, — з ледь прихованим роздратуванням якось промовила Оксана, моя хороша знайома, звертаючись до моєї колежанки на ім’я Ксенія.
Я, Ігор, працюю з Ксенією в одному офісі вже майже п’ять років.
Вона — тихий, непомітний бухгалтер, що завжди ходить у темному, немодному одязі, який, здається, жодного разу не бачив праски.
Вона рідко посміхається і майже завжди має вигляд людини, яка постійно балансує на межі фінансової прірви.
На перший погляд, її життєва ситуація справді виглядає драматично, і саме це створює той образ, на який “звертають увагу оточуючі.
Ксенія рано втратила обох батьків, залишилася одна. Це, звісно, великий смуток.
Вона сама виховує двох дітей після розлучення, і сподіватися їй дійсно нема на кого — ані братів, ані сестер, ані розширеної родини.
Вона одна проти цілого світу, і саме цей образ самотньої матері, що тяжко працює за невелику зарплату, вона ретельно постійно ставить на перше місце завжди.
Але реальність, як завжди, має набагато більше відтінків.
Я, як її колега, і Оксана, як її подруга, знали деталі, які робили її постійні скарги на життя не дуже приємними.
У власності Ксенії було не що інше, як три окремі квартири.
В одній, двокімнатній на околиці, вона мешкала з дітьми. Дві інші — одна невелика, і ще одна, трикімнатна, в самому центрі столиці, — вона здавала в оренду.
Дохід від центральної квартири був настільки значним, що міг би покрити середню заробітну плату більшості наших співробітників.
Крім того, вона отримувала значні аліменти на обох дітей. Її колишній чоловік, хоч і був ненадійним, але мав добрий заробіток і сумлінно сплачував усе до копійки.
Так, її офіційна зарплата була скромною, і вона справді часто брала відпустку за свій рахунок, коли діти недужали, що додатково зменшувало її дохід на роботі.
Проте, якщо скласти докупи орендну плату, аліменти та залишок зарплати, загальний місячний дохід на трьох осіб виходив більш ніж гідний, навіть за мірками столиці.
Про ці «підводні течії» знали одиниці, і Ксенія докладала неймовірних зусиль, щоб зберегти цю таємницю. Хоча я досі не розумію чому.
Зовні Ксенія поводилася як людина, вкрай у скрутному фінансовому становищі. Її одяг був найпростішим із можливих; вона користувалася послугами перукарень «економ-класу» десь на периферії, а коли колеги обговорювали походи у 3D-кінотеатри, вона лише зітхала:
— Це так дорого для мене. Ми не можемо собі цього дозволити.
Її життя було суцільним уникненням будь-яких витрат на враження та соціалізацію.
Колишні однокурсники збиралися в шикарному кафе на ювілей випуску — Ксенія відмовилася, мотивуючи це тим, що «немає грошей на хороший урочистий одяг і на сам банкет».
Колектив влаштовував святкування професійного свята — вона відмовилася.
Коли її син, Тарас, приніс зі школи фотографію класу, що коштувала символічні сто гривень, Ксенія веліла віднести її назад.
— Ти що, мені гроші друкуєш? — сердилася вона. — За неї ж треба платити! Обійдемося без цього папірця. Скажи, що ми його не замовляли.
Апогей ситуації настав, коли її донька, Оля, готувалася до випускного в дитячому садку. Батьківський комітет збирав кошти на аніматорів, чаювання та подарунки — загалом, тисячу гривень.
— Оце вже придумали! Випускний у садочку! — її голос звучав гнівно. — Кому це потрібно? Дитині, чи що? Моїй точно не потрібно! 1000 гривень треба здати. І потім ще сукню дорогу на один раз, туфлі до неї, колготки. Я що, друкую гроші? Обійдемося без випускного!
Парадокс полягав у тому, що Ксенія не просто мала кошти — вона накопичила фінансову «подушку», яка вже давно перетворилася на справжню перину.
На її рахунках лежала сума, якої вистачило б на кілька років комфортного життя без жодних додаткових доходів.
На «чорний день» було відкладено стільки, що вже давно можна було б заспокоїтися і жити, отримуючи від життя хоч якесь задоволення.
Ну, хоча б дозволити дітям кіно і морозиво в кафе.
Іноді вона майже наважувалася. Заносила руку над своїми «засіками», щоб витягнути невелику суму на якусь приємну дрібницю, але одразу скасовувала рішення. У її голові постійно звучав тривожний голос, що нашіптував про найгірші сценарії:
— А раптом з роботи звільнять? — А раптом орендарі перестануть платити або з’їдуть, і квартири простоюватимуть? — А раптом татко поїде на постійне проживання за кордон, і аліментів не взяти? — Або ще щось трапиться!
Цей страх бідності, що народився, ймовірно, з раннього дитинства без батьків та відчуття повної незахищеності, став її єдиним і незмінним життєвим кредо.
Вона не розуміла, що її “перина” вже нічого доброго їй не приносить, а лише більше економії і обмеження в усьому.
Це її поводження мало ще один, найбільш неприємний бік.
Близькі люди — колеги, сусіди, деякі подруги — щиро вважали, що Ксенія на одну копійчану зарплату тягне двох дітей, бо не знали всієї правди, вона старалася нікому про це не говорити ніколи.
Багато хто їй співчував і всіляко намагався допомогти. Хтось приносив домашні пиріжки, щоб «почастувати дітей», хтось пропонував старі, але ще цілком пристойні дитячі чобітки, а хтось кликав на пікнік:
— Приїжджай з дітьми, нічого не купуй, ми м’ясо купили, шашлики смажимо! У нас усе є! Тобі не треба витрачатися!
І Ксенія все це брала.
Приймала з удаваною, але глибокою вдячністю, часто знаючи, що самі «помічники», на відміну від неї, нерідко сидять без копійки, сплачують кредити і не мають ніякого додаткового доходу.
Наприклад, наша прибиральниця, пані Люба, яка сама ледь має на життя, приносила Тарасу власноруч зв’язані теплі шкарпетки, для яких нитки купувала за власний рахунок.
Інколи Ксенії було дійсно незручно приймати поношене взуття чи одяг для дітей. Вона розуміла, що це негарно.
Але відмовитися? Відмовитися — значить, зруйнувати свій ретельно створений образ, образити людей, які пропонують допомогу від щирого серця, і, що найгірше, — відкрити свої карти.
— Візьму, а вдома потім викину! — вирішувала вона в такі моменти.
Але вдома, уважно розглянувши та примірявши річ на дитину, вона раптом передумувала.
— А нехай полежать. Пити-їсти не просять. Цього року ще великі, а на наступний сезон — будуть у самий раз. Викидати ніколи не пізно. Стануть у нагоді. Хіба мало — в мокру погоду перевзутися, або у дворі грати підуть, — її внутрішній голос завжди знаходив раціональне виправдання жадібності.
— Це просто негарно виглядає, ти не думаєш? — запитала Оксана Ксенію під час тієї розмови, намагаючись достукатися до її совісті. — І перед твоїми дітьми, які носять чужі обноски, незручно, і перед людьми, які тебе жаліють і віддають останнє.
Ксенія уникала її погляду.
— Ну що ти таке кажеш, Оксано? Це ж прояв людської доброти! А від доброти не відмовляються. Вони ж самі пропонують, я у них нічого не прошу!
— Вони пропонують, бо ти зображуєш із себе бідну людину, якій навіть нічого їсти! Вони думають, що ти голодуєш! А ти в цей час купуєш третю квартиру під оренду і ховаєш тисячі гривень на депозиті! Ти живеш у неправді завжди, Ксеніє! І ця неправда коштує тобі не лише грошей, а й репутації та моралі.
Ксенія відчувала докори сумління. Шкода дітей.
Вони й так ростуть без батька, а тут ще й постійно під девізом: «ми не можемо собі цього дозволити».
Одна справа, коли це справді так, і зовсім інша — коли це вигадана бідність.
Вона розуміла, що діти колись виростуть. І тоді вони збагнуть, що мама, взагалі-то, не бідувала.
Що гроші були. І може бути, будуть образи. Образи за чужі стоптані чоботи, за пропущені екскурсії, за відсутність випускного в садочку. Це був ризик, і він її лякав.
Та й самій, чого вже там, хотілося пожити на повну. Вона ж молода жінка, не бабуся, щоб доношувати речі та доживати віку.
Вражень хотілося. Подорожей, красивого, якісного одягу, чистої радості.
Але все це коштувало грошей. Які були. Але невідомо, чи будуть завтра.
Вона намагалася укласти угоду зі своєю совістю.
— Ну нічого! — вмовляла вона себе. — Влітку он в мене буде відпустка. Я візьму путівку на море. Собі з дітьми. Може бути, навіть за кордон! У хороший готель. Так, щоб відпочити, набратися вражень. Поїздити на екскурсії, посидіти в кафешках, щоб було що згадати. Зрештою, один раз живемо!
Але хіба така людина це зробить? Хіба це не чергова брехня, але вже собі?
Чому так буває, що гроші в людини є, але вона мовчить про них, ніколи ні дітям нічого не купить, ні собі? В чому тут можу бути причина?
Фото ілюстративне.
