Це ж субота, ти зобов’язана їхати до моєї мами, вона тебе чекає, і я не збираюся вислуховувати її образи через твій «робочий графік»!
Ось так почався ранок Віри. Без кави, без сонячних променів на подушці, а з чергового ультиматуму Максима. Його голос звучав так, ніби він зачитував постанову суду, яка не підлягає оскарженню.
Віра лежала, втупившись у стелю, і відчувала, як усередині закипає щось холодне й дуже рішуче. Чотири роки шлюбу. Три з них — під диктовку суботніх обідів свекрухи.
— Максиме, — Віра нарешті піднялася і глянула на чоловіка. — Я забула зовсім. Мені сьогодні треба піти на весь день.
Він завмер із зубною щіткою в руці, не до кінця прокинувшись. — Як це — піти? Куди?
— У мене курси підвищення кваліфікації. Забула сказати, начальство відправило ще місяць тому. Вони щосуботи, сьогодні прийшло нагадування в робочий чат. Обов’язково бути всім, інакше премії не бачити.
— Які курси? — Максим сів на ліжко, дивлячись на дружину з підозрою. — Вірочко, а це точно курси? Чи ти просто вирішила втекти від обов’язків?
— Абсолютно точно, — Віра почала одягатися, намагаючись, щоб руки не тремтіли. — З дев’ятої до шостої. Тож твоя мама сьогодні — твоя турбота. Поясни їй, що я не можу кинути роботу через котлети.
— Що значить «твоя турбота»? — він остаточно прокинувся, і в голосі з’явилися нотки паніки. — Стривай. Щосуботи? А обід? А прибирання? Вона ж звикла, що ти все робиш, а вона тільки підказує.
— Ти сам казав, що це неважко. От і спробуй. Головне — увага, правда? Купи щось готове, розігрій. Вона ж розумна жінка, зрозуміє, що її невістка теж має кар’єру.
— Вона не зрозуміє! — Максим упав назад на подушку. — Вона влаштує такий концерт, що стіни затремтять. Ти ж знаєш її характер. Для неї субота — це святе.
— Тоді поясни їй, що світ не крутиться навколо її розкладу. Мені справді треба йти, Максе. Удачі!
Віра схопила сумку й практично вибігла з квартири. На сходах вона зупинилася, серце калатало десь у горлі. Це була перша велика брехня в їхньому житті, але вона відчувалася як ковток свіжого повітря.
Звісно, ніяких курсів не було. Віра сіла в автобус, доїхала до центру й просто пішла гуляти. Ранкове місто було тихим, спокійним. Люди нікуди не поспішали, пили каву на терасах, читали газети.
Вона зайшла в невелику кав’ярню біля річки. Колись, на самому початку їхніх стосунків, Максим возив її сюди щонеділі. Тоді він здавався їй людиною, яка цінує її спокій. А потім у їхнє життя плавно, але впевнено ввійшла Надія Степанівна.
Спочатку це були поради щодо фіранок. Потім — ревізія в холодильнику. А згодом субота перетворилася на день добровільно-примусових робіт під пильним оком свекрухи.
Віра замовила велике лате і круасан. Вона дістала книгу, яку не могла дочитати вже пів року. Телефон вона поклала на стіл екраном вниз. Вона знала, що почнеться за годину.
Перше повідомлення прийшло о 10:15. «Віра, а де ключі від комори? Я не можу знайти пилотяг». Віра посміхнулася і перегорнула сторінку.
Об 11:00 телефон завібрував знову. «Вона приїхала на пів години раніше! Що мені робити? Де м’ясо? Вона каже, що холодильник порожній!»
О 12:00 Максим уже телефонував. Віра скинула виклик і написала коротке SMS: «Я на лекції, не можу розмовляти».
Вона відчувала дивне почуття провини, перемішане з ейфорією. Їй було шкода Максима, але водночас вона розуміла: якщо він не відчує цей тягар на собі, він ніколи не повірить, як їй важко.
А в цей час у квартирі відбувався справжній армагеддон. Максим кидався між кухнею та вітальнею. Надія Степанівна вже встигла зняти пальто, одягнути свій улюблений «робочий» фартух і почати інспекцію.
— Максиме, а чому на плінтусах пил? — запитала вона, проводячи пальцем по поверхні. — Де Віра? Які курси? Жінка має займатися домом, а не папери перекладати в суботу.
— Мамо, ну такі часи… Їй треба вчитися. Я зараз щось приготую, — Максим намагався знайти велику каструлю. Він обійшов усю кухню тричі, але вона ніби крізь землю провалилася.
Він ніколи не замислювався, де лежать речі. Він просто сідав за стіл, коли було готово, і лягав на диван, коли було чисто. Тепер же з’ясувалося, що каструлі не ростуть на деревах, а пил не зникає сам по собі.
— Ти хочеш мене нагодувати пельменями з магазину? — голос Надії Степанівни став тонким і небезпечним. — Я їхала через усе місто, везла огірки, а мій син навіть борщу зварити не може?
Максим схопив телефон і побіг у ванну, щоб мати не чула. «Віра, благаю! Де каструля? І як варити той клятий рис, щоб він не став як клей?» Відповіді не було.
Він вискочив у магазин, купив готову курку, салат «Олів’є» в пластиковому контейнері та якісь тістечка. Повернувся додому, захеканий, червоний. Надія Степанівна вже сиділа на дивані з таким виглядом, ніби її щойно вислали на безлюдний острів без води.
— Оце твій обід? — вона підняла брову, дивлячись на контейнери. — Максиме, я розчарована. Твоя дружина зовсім про тебе не дбає. Вона кинула тебе напризволяще.
— Мамо, вона працює! — вперше в житті Максим спробував її захистити, але вийшло якось невпевнено.
— Робота — це добре. Але сім’я — це праця. От подивися на це дзеркало. Там сліди від пальців. Давай, бери ганчірку, я покажу, як правильно витирати, щоб не було розводів.
І почалося. Наступні три години Максим мив, тер, пилососив і вислуховував лекції про те, як правильно сортувати білизну. Він дізнався багато нового про життя сусідки тітки Валі, про ціни на гречку та про те, що Надії Степанівні здається, ніби в неї знову «коле в боці».
До четвертої години дня Максим почувався так, ніби він щойно розвантажив вагон вугілля. Руки нили, спина боліла, а в голові була каша з маминих настанов.
— Ну що, синку, — сказала вона, збираючись додому. — Бачиш, як важко тримати дім у порядку? От наступної суботи скажи Вірі, щоб не вигадувала ніяких курсів. Мені треба вікна перемити, сама я не впораюся.
Коли за нею зачинилися двері, Максим просто впав на килим у передпокої. Він лежав у тиші й думав. Кожного тижня Віра робила це все. Вона готувала складні страви, прибирала до блиску, і при цьому ще й слухала критику. А він просто сидів у телефоні й казав: «Мамо, ти як завжди маєш рацію».
Віра повернулася о сьомій. Вона виглядала відпочилою, навіть засмаглою на осінньому сонці. У квартирі пахло мийними засобами й горілою куркою.
— Ну, як ваші «курси»? — Максим сидів на кухні над купою брудного посуду. — Дуже пізнавально, — Віра стримала посмішку. — Багато нового дізналася про стратегічне планування. А у вас як справи? Надія Степанівна задоволена?
— Вона змусила мене мити дзеркала зубним порошком, — тихо сказав Максим. — І я пів години слухав про те, що ти мене кинула. Віро, вибач мені.
Вона зупинилася, знімаючи куртку. — За що?
— Я не знав, що вона така… енергійна. Я думав, ви просто п’єте чай і базікаєте. Я не розумів, скільки всього ти робиш, щоб вона просто була спокійна.
Віра підійшла до нього й поклала руку на плече. — Це неважко робити, Максе. Важко робити це тоді, коли людина, яку ти любиш, не помічає твоїх зусиль.
Наступного тижня Максим був сам не свій. У четвер він зателефонував матері. — Мамо, привіт. Слухай, у нас у суботу плани. Ми хочемо поїхати до лісу, прогулятися.
— Який ліс? — здивувалася Надія Степанівна. — Ми ж вікна збиралися мити! Я вже і ганчірки приготувала.
— Мамо, вікна зачекають. Нам потрібен відпочинок. Давай ми заїдемо до тебе в неділю на годину, привеземо тортика, але субота — це наш день.
— Отак, значить? Рідна мати заважає? — почалася звична пісня. — Я ж для вас стараюся!
— Ми знаємо, мамо. Дякуємо. Але ми так вирішили.
Максим поклав слухавку і глянув на Віру. Очі в нього були великі, як у людини, що щойно стрибнула з парашутом. — Вона образилася? — запитала Віра. — Звісно. Сказала, що я невдячний син. Але… знаєш, мені вперше за довгий час стало легше.
У суботу вони справді поїхали за місто. Не було ніяких прибирань, ніяких суперечок про те, як правильно варити бульйон. Було просто осіннє листя, тиха розмова та відчуття того, що вони — знову команда.
Через два тижні Надія Степанівна подзвонила знову. Її голос був уже не таким командним. — Максимусю, я тут подумала… Може, ви до мене приїдете? У мене на дачі треба дерева побілити. Може, Вірочка допоможе з квітами?
Віра почула це через гучномовець. Вона кивнула Максиму. — Добре, мамо, — відповів він. — Ми приїдемо. Але не на весь день. На кілька годин, допоможемо й поїдемо.
Коли вони приїхали на дачу, Раїса Петрівна (так її звали насправді, але Віра часто подумки називала її Степанівною через суворий стиль) зустріла їх не з претензіями, а з пирогами. Можливо, вона теж щось зрозуміла за ці два тижні тиші. Або просто злякалася, що її зовсім викреслять із життя.
Поки Максим займався деревами, жінки розбирали стару шафу. — Знаєш, Віро, — раптом сказала свекруха. — Мені по смерті чоловіка було дуже важко. Здавалося, що я нікому не потрібна. Оця моя метушня у вас вдома… це я просто намагалася відчути, що я ще щось значу. Що я ще головна.
Віра завмерла з пачкою старих фотографій у руках. — Раїсо Петрівно, ви завжди будете головною мамою для Максима. Але ви не можете бути головною в нашому домі. Там головні ми. Якщо ви це приймете, нам усім буде набагато тепліше.
Свекруха зітхнула й кивнула. Того вечора вони вперше не сперечалися.
Дорогою додому Максим тримав Віру за руку. — Знаєш, я думаю, мама просто не вміє по-іншому, — сказав він. — Її так виховали. Але я не хочу, щоб ти страждала через це.
— Я не страждаю, Максе. Я просто хочу, щоб мене поважали.
Минуло кілька місяців. Суботні візити стали рідшими — раз на два тижні. І тепер це були не «суботники», а звичайні сімейні зустрічі. Надія Степанівна (Віра тепер так її називала вже з іронією, по-доброму) записалася до клубу ветеранів праці, почала ходити на скандинавську ходьбу й тепер сама іноді казала: «Ой, діти, цієї суботи не приїжджайте, у нас змагання».
А Віра… Віра більше не брехала про курси. Але вона зберегла ту саму кав’ярню біля річки як своє «місце сили». Іноді вони ходять туди разом із Максимом. А іноді вона йде сама — просто щоб нагадати собі: світ не завалиться, якщо ти на один день перестанеш бути ідеальною.
Ця історія — про те, що іноді треба дати людині відчути твій біль, щоб вона його зрозуміла. Не треба мовчати й терпіти. Треба вчитися говорити «ні», навіть якщо це «ні» звучить як «у мене курси підвищення кваліфікації».
Бо наше життя занадто коротке, щоб витрачати всі суботи на чужі правила. Ви згодні? Чи у вашій родині теж були такі «битви за суботу»? Як ви знаходили вихід? Напишіть у коментарях, мені дуже цікаво почитати ваші історії!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
