Сонце ледь пробивалося крізь густий ранковий туман над Івано-Франківськом, коли Дарина закінчила прикрашати свій фірмовий яворівський пиріг.
Вона знала, що шлях до серця майбутньої родини лежить через повагу до традицій, тому встала ще вдосвіта.
Борошно ще біліло на її щоці, а в очах світилася надія.
Вона вірила: сьогодні, під час першого офіційного візиту до батьків Андрія, все зміниться.
Андрій зайшов на кухню, заспаний, але усміхнений
Він обняв її, вдихаючи аромат гречаного меду та печених яблук.
— Дарусь, це пахне неймовірно. Мама точно оцінить. Вона у мене хоч і сувора, але знається на добрій випічці.
Дівчина лише мовчки притулилася до його плеча. Вона не хотіла зізнаватися, як сильно в неї тремтять руки від хвилювання.
Коли вони під’їхали до високих кованих воріт будинку на околиці міста, Дарина мимоволі вирівняла спину.
Будинок Ганни Йосипівни виглядав так само, як і його власниця — холодно, велично і бездоганно.
Двері відчинилися ще до того, як вони встигли натиснути на дзвінок.
На порозі стояла Ганна Йосипівна в ідеально випрасуваній сукні темно-синього кольору.
Її погляд не зустрівся з поглядом Дарини — він одразу впав на її взуття, а потім повільно, з неприхованим сумом, піднявся до обличчя.
— Оце так невістка у мене буде! Ну що ж, Андрійку, заходьте, якщо вже прийшли, — голос матері був подібний до крижаної крихти. — Я бачу, вибір твій залишився незмінним. Якась вона в тебе зовсім непомітна. Як кажуть у нас на селі — ні пава, ні ґава.
Дарина відчула, як холод підступив до серця.
Вона простягнула загорнутий у вишиту серветку пиріг.
— Доброго дня, Ганно Йосипівно. Це вам до чаю, я сама пекла за старовинним рецептом.
Жінка навіть не ворухнулася, щоб узяти пакунок.
Вона просто розвернулася і пішла вглиб коридору.
— Постав там, на тумбочці біля капців. Тільки обережно, не натруси крихтами на килим, я його щойно з хімчистки забрала. Христино! Виходь, подивися, яку “квітку” нам братик приніс!
З вітальні вийшла молода жінка з ідеальним макіяжем та зверхньою посмішкою.
Христина, сестра Андрія, завжди була улюбленицею матері.
— Ой, Андрію, ти серйозно? — вона театрально сплеснула руками. — Ти справді збирався з нею на благодійний бал наступного тижня? Та вона ж там загубиться серед офіціанток! Подивіться на цей светр. Дарино, це тобі бабуся зв’язала на випускний у школі?
Андрій почервонів, переступаючи з ноги на ногу.
— Дівчата, досить. Дарина — моя майбутня дружина, і я прошу ставитися до неї з повагою.
— Ой, подивіться, захисник знайшовся! — Ганна Йосипівна визирнула з кухні. — Краще б ти так за свою кар’єру тримався, як за цю спідницю. Дарино, не стій як пам’ятник. Іди на кухню, там гора посуду після сніданку, допоможеш мені, якщо вже в гості прийшла. Може, хоч руки в тебе до чогось придатні.
Дарина мовчки роздягнулася. Вона не хотіла влаштовувати сцену в перший же день.
На кухні на неї чекав справжній хаос, хоча Ганна Йосипівна завжди хвалилася своєю охайністю.
— Ось тобі ніж, почисть моркву та цибулю на засмажку, — свекруха вказала на брудну миску. — Тільки тоненько, не так, як ви в своїх гуртожитках звикли шматувати. Мій Андрійко любить, щоб усе було естетично.
— Я вмію готувати, Ганно Йосипівно. Андрій завжди хвалить мій борщ.
— Хвалить? — жінка гірко засміялася. — Він просто вихований хлопчик. Він не хоче тебе образити, бо знає, що ти в нас дівчина вразлива. Але я ж бачу — ти навіть ніж тримати не вмієш правильно. Ех, Андрійку, Андрійку. А могла б бути зараз із Софією, донькою нашого знайомого. Там і посада, і зв’язки, і краса неймовірна. А тут — мишка сіра, ще й з характером, бачу.
Дарина намагалася зосередитися на моркві, але сльози застилали очі.
Вона чула, як у вітальні Христина та Андрій обговорювали якісь спільні спогади, і в тих розмовах не було місця для неї.
— А знаєш, Дарино, — продовжувала свекруха, не вгамуючись, — Христинин чоловік, Тарас, їй щомісяця нову прикрасу дарує. Бо вона — королева. Вона надихає. А ти на що надихнути можеш? На купівлю дешевого прального порошку по акції?
— Ми з Андрієм будуємо своє життя самі, — голос Дарини затремтів. — Нам не потрібні подарунки, щоб бути щасливими.
— Ну звісно, казка для бідних, — пирхнула Ганна Йосипівна. — Побачимо, як ти заспіваєш через рік, коли побут вас з’їсть.
Обід пройшов у важкій напрузі.
Ганна Йосипівна критикувала кожне слово Дарини, висміювала її роботу в бібліотеці та називала її захоплення літературою “марною тратою часу для людини, яка має думати про каструлі”.
Андрій переважно мовчав, лише зрідка намагаючись перевести тему на погоду чи новини.
— Андрійку. Ти пам’ятаєш, як ми в дитинстві на море їздили? Оце були часи. А тепер що? Навіть у відпустку нормально не поїдеш, бо треба ж “дружині” нові чоботи купувати, бо старі вже розлазяться.
Дарина відклала виделку. Вона відчула, як всередині щось обірвалося.
Це не була просто образа — це було усвідомлення, що її тут ніколи не приймуть.
— Я перепрошую, мені треба на хвилинку вийти, — вона підвелася і швидко пішла до ванної кімнати.
Зачинивши двері, вона відкрила кран, щоб шум води заглушив її схлипи.
Вона дивилася у дзеркало і не впізнавала себе.
Де та впевнена дівчина, яка захищала диплом на відмінно?
Де та весела Дарина, яка мріяла про подорожі?
Перед нею стояла перелякана сумна дівчина, яку щойно змішали з болотом найрідніші люди її майбутнього чоловіка.
Раптом крізь тонкі двері почувся голос свекрухи, яка підійшла зовсім близько:
— Андрію, ну подивися на неї! Вона ж навіть обід переварити не може без істерик. Хіба це пара для тебе? Розбігайтеся, поки дітей немає. Я вже домовилася з Тамарою Сергіївною, її донька якраз із Парижа повернулася. Оце партія! А ця, ну що з неї взяти? Ще й плаксива.
Дарина затамувала подих, чекаючи відповіді Андрія.
— Мамо, ну не зараз. Давай потім про це поговоримо.
— А коли?! Коли вона тобі життя остаточно зламає? — вигукнула Ганна Йосипівна.
Дарина вимкнула воду. Вона більше не плакала.
На зміну болю прийшла холодна лють.
Вона зрозуміла: якщо вона зараз не піде, вона зникне як особистість.
Вона вийшла з ванної, пройшла повз ошелешену майбутню свекруху прямо до вітальні.
— Андрію, я йду. Ти можеш залишатися і обговорювати з мамою свою “ідеальну партію” з Парижа, а я повертаюся додому.
— Дарусь, ну ти що, образилася? Мама просто хвилюється.
— Вона не хвилюється, Андрію. Вона знищує. І ти їй у цьому допомагаєш своїм мовчанням.
Вона вхопила своє пальто, навіть не застебнувши його, і вибігла на вулицю.
Холодне повітря наповнило легені, приносячи полегшення.
Наступні три дні Андрій не з’являвся вдома.
Він писав довгі повідомлення про те, що “мама стара людина” і що “треба бути вищою за це”.
Дарина не відповідала. Вона збирала свої речі. Квартира, яку вони орендували разом, раптом стала чужою.
На четвертий день він повернувся.
Виглядав жахливо у зім’ятій сорочці.
— Дарино, я поговорив з мамою. Вона сказала, що готова вибачитися, якщо ти приїдеш і визнаєш, що була занадто різкою.
Дарина поставила останню коробку на підлогу.
— Визнаю? Андрію, ти хоч чуєш себе? Вона назвала мене молю. Вона пропонувала тобі іншу жінку прямо при мені. І ти пропонуєш мені вибачатися?
— Ну вона ж моя мати! Я не можу її просто викреслити!
— Тобі й не треба її викреслювати. Тобі треба було захистити свою майбутню дружину. Але ти вибрав бути “слухняним сином”, а не Чоловіком.
Вона дістала з кишені ключі і поклала їх на стіл.
— Я йду. Не до мами, не до подруги. Я йду в своє життя, де мене цінують не за колір светра, а за те, хто я є.
— Ти не можеш так просто все кинути! Ми ж кохаємо один одного!
— Кохання без поваги — це просто гарна обгортка для порожнечі, Андрію. Коли навчишся ставити межі своїй матері — тоді, можливо, ти зможеш побудувати справжню родину. Але вже не зі мною.
Вона вийшла з квартири, не озираючись.
Попереду був невідомий шлях, але вперше за довгий час вона відчувала, що дихає на повні легені.
Минуло пів року. Дарина змінила роботу, переїхала в інший район міста і почала вести свій блог про літературу, який швидко став популярним.
Одного вечора, повертаючись з презентації нової книги, вона побачила Андрія біля свого під’їзду.
Він виглядав ще гірше, ніж минулого разу.
Дарино, я зробив це. Я змінив замки, забрав у матері ключі і сказав, що не буду з нею спілкуватися, поки вона не навчиться поважати мій вибір.
Дарина подивилася на нього. Десь глибоко всередині ще жеврів жаль, але серце залишалося спокійним.
— Це добре, Андрію. Справді добре. Для твого майбутнього. Але мій вибір вже зроблено. Я більше не “сіра миша”, якій потрібен захист. Я — жінка, яка сама будує свій світ.
Вона пройшла повз нього, і аромат її парфумів — впевнений, терпкий і ніжний водночас — ще довго тримався в повітрі, нагадуючи йому про те, що він втратив назавжди.
Ганна Йосипівна ще довго дзвонила подругам і розповідала, як “та бібліотекарка зіпсувала її сина”, але Андрій більше не брав слухавку.
Він нарешті почав дорослішати, хоча ціна цього дорослішання була занадто високою.
А Дарина? Дарина більше ніколи не дозволяла нікому ставити під сумнів свою гідність. Вона знала: кожна “сіра миша” має всередині силу, здатну зруйнувати будь-які стіни зневаги.
А як ви вважаєте, чи варто було Дарині дати Андрієві другий шанс після того, як він нарешті пішов на конфлікт із матір’ю, чи таке зрадництво з боку чоловіка неможливо забути?
Фото ілюстративне.
