Віра дивилася у вікно на розкішну гортензію, яку дбайливо висаджувала навесні, і відчувала, як усередині все стискається від гіркоти. Як можна бути такою наївною? Як можна було дозволити власній доброті стати килимком для чужих ніг?
Все почалося так гарно. Новий будинок, про який вони з Максимом мріяли роками, відкладаючи кожну копійку, нарешті став реальністю. Це було їхнє місце сили, їхня фортеця, де кожен куток пахв свіжою фарбою та новими сподіваннями.
— Оце так хороми ви відгрохали! — Ігор стояв біля хвіртки, закинувши голову, і роздивлявся будинок так, ніби перед ним виріс справжній палац.
Його дружина, Ірина, міцно тримала за руку малу Тетянку, а їхній старший, Сашко, вже встиг пролізти між штакетинами паркану і щодуху мчав доріжкою до ґанку, піднімаючи купу пилу.
— А земля яка, — Світлана Василівна, мати Максима та Ігоря, пройшла вперед, нахилилася і з господарським виглядом поторкала грунт пальцями. — Рівна ділянка, жодного горбика. І земля така чорна, жирна. Тут врожай сам буде в руки стрибати, тільки встигай збирати.
Віра відчинила хвіртку ширше, пропускаючи родину чоловіка. Максим уже діставав з багажника пакети з продуктами — вони готувалися до великого застілля на честь входу в нову оселю. Мариноване м’ясо, свіжі овочі, солодощі для дітей — все мало бути ідеальним.
— Проходьте, ми зараз усе покажемо, — Максим усміхався, щиро радіючи, що може розділити цей момент із найближчими.
Гості миттєво розійшлися по подвір’ю. Ігор прискіпливо мацав обшивку стін, прикидаючи вартість матеріалів, Ірина заглядала у панорамні вікна, а свекруха вже інспектувала грядки, які Віра з такою любов’ю засадила вздовж паркану.
— Це що, полуниця? — Світлана Василівна присіла навпочіпки біля рівних рядків розсади.
— Так, минулого місяця висадила, сорт дуже хороший, солодкий. А он там, біля тераси, гортензії, — Віра з гордістю показала рукою на ніжні кущі.
— Гарно буде, якщо доглядатимете. Молодці, нічого не скажеш, — у голосі свекрухи Віра вловила дивну нотку. Це не було щире захоплення. Це було схоже на холодну оцінку, на прикидку — скільки ж ресурсів сюди вкладено. Але Віра відмахнулася від цієї думки, списавши все на втому після переїзду.
Всередині будинку Ірина ахала біля кожних дверей. Її очі бігали по кімнатах, чіпляючись за кожну деталь інтер’єру.
— Дві спальні, простора вітальня, два санвузли… Ой, а це що, комора? Віро, ти хоч розумієш, яка це розкіш — мати окрему комору в наш час?
— Ну, нам за цю розкіш ще два десятки років віддавати банку, — Максим поставив пакети на стіл. — Платежі такі, що про відпустку можна забути надовго. Та й комуналка тут буде не копійчана. Тож розкіш це дуже відносна.
Ігор свиснув, але якось невесело, навіть важко.
— Вам хоч своє лишиться. А ми за зйомну квартиру віддаємо більше половини моєї зарплати. І це ще без лічильників. Господар знову ціну підняв, уже втретє за останній час. Живемо від зарплати до зарплати.
— Нічого, синку, — Світлана Василівна поплескала Ігоря по плечу. — Оце підзбираєте трохи, відкладете — і теж щось знайдете. Не все ж одразу.
— Коли підзбираємо, мамо? З двома дітьми? — Ігор розвів руками. Його голос звучав роздратовано.
Настала ніякова пауза. Віра перезирнулася з Максимом. Той лише ледь помітно стенув плечима — мовляв, що тут скажеш, життя зараз у всіх непросте.
— Ну, нічого, — Ігор ляснув брата по плечу, намагаючись повернути розмові легкість. — Зате тепер поряд живемо. Якихось п’ятнадцять хвилин на авто — і ми у вас. Будемо один одному допомагати, підтримувати. В наш час інакше ніяк, рідня має триматися купи.
— Звісно, — кивнув Максим. — Які питання можуть бути.
Віра впіймала погляд Ірини. Та дивилася на сучасну кухню, на вбудовану техніку, на дизайнерські лампи над столом. У цьому погляді було щось тривожне — ніби вона вже подумки розставляла тут свої речі.
Після ситного обіду всі сиділи на терасі. Діти гасали по газону, який Максим засіяв ще в середині весни і над яким тремтів щодня, поливаючи та підживлюючи. Віра бачила, як чоловік морщиться, коли малий Сашко з розбігу гатить м’ячем у молоду траву, але він мовчав. Гості ж. Свої.
— Добре у вас тут, — Світлана Василівна відпила чай. — Тихо, повітря таке свіже, дихати легше. Не те що в нашому загазованому районі.
— Ага, — Ігор потягнувся в кріслі. — Прямо заздрю білою заздрістю. Ні, Максе, серйозно — ви молодці. Віро, і як ти його вмовила на такий крок?
— Це він мене вмовив, — усміхнулася вона. — Я спочатку дуже боялася. Думала — далеко від центру, від магазинів, від усього звичного. Але вже звикла, тут спокійніше.
— А ти ж ніби на дистанційці працюєш? — запитала Ірина, крутячи в руках телефон.
— Так, координую логістику. З дому, за комп’ютером.
— Зручно. Пощастило тобі, — зітхнула Ірина.
Знову це слово — «пощастило». Віра промовчала. Вона знала, що за цим «везінням» стоять роки навчання, безсонні ночі та робота по дванадцять годин на добу, але пояснювати це було марно.
Під вечір гості збиралися. Біля хвіртки Ігор знову обвів будинок поглядом і похитав головою.
— Слухай, Максе, якщо що — ми зовсім поруч. Потрібна буде допомога по господарству чи ще щось — дзвони. Радий, що ви тепер так близько. Родина має бути разом.
— Звісно, — Максим обійняв брата. — Це правильно. А то поки доїдеш через усе місто, то вже й нічого не хочеться. А так — зовсім інша справа.
Машина поїхала, залишивши по собі тишу та легкий запах диму від мангала. Віра збирала посуд, коли Максим підійшов ззаду і обійняв її за плечі.
— Ну, як тобі наші? По-моєму, все пройшло чудово.
— Нормально. Втомилася тільки трохи від шуму.
— Ігор ніби щиро радий за нас.
— Радий, — Віра помовчала. — Тільки Ірина дивно дивилася. Ніби щось підраховувала в умі.
— Та облиш, — Максим поцілував її у скронею. — Вона завжди така, трохи заклопотана. Не бери в голову.
Віра кивнула, але відчуття тривоги не зникало. Щось зачепилося всередині, як маленька заноза. Вона не могла зрозуміти, що саме, але слова про «допомогу один одному» звучали в її голові не як пропозиція, а як анонс майбутніх подій.
За тиждень, у суботу вранці, все стало на свої місця.
Дзвінок пролунав о дев’ятій ранку. Віра тільки-но налила собі каву і відкрила ноутбук — планувала розібратися зі звітами, поки Максим поїхав у справах. Він часто працював по суботах, об’їжджаючи замовників.
— Вір, привіт! — голос Ірини у трубці був напрочуд бадьорим. — Слухай, ми тут з Ігорем нарешті вирішили поїхати за тими меблями, про які я казала. Господар квартири дозволив старий мотлох викинути, уявляєш! Треба терміново їхати, поки не передумав. З дітьми по таких магазинах — це просто пекло, сама розумієш. Можна ми їх до вас на пару годин закинемо? Подихають свіжим повітрям.
Віра глянула на монітор. На каву, від якої ще йшла пара. На ту омріяну тишу, якої вона чекала весь робочий тиждень.
— Іро, я взагалі-то працювати збиралася… У мене термінові звіти.
— Та ми швидко! Годинки дві, не більше. Вони собі пограються на подвір’ї, ти їх навіть не помітиш. Ну виручи, будь ласка! Ти ж знаєш, нам більше ні до кого звернутися. Світлана Василівна прихворіла трохи.
Віра хотіла сказати «ні». Слово було на кінчику язика, чітке й обґрунтоване. Але замість нього вона почула власний голос:
— Ну… гаразд. Тільки справді на пару годин. Мені треба закінчити роботу.
— Ти просто рятівниця! Будемо за двадцять хвилин!
Через двадцять хвилин біля воріт загальмувала їхня стара машина. Ігор навіть не виходив — просто посигналив і махнув рукою через вікно. Ірина швидко висадила дітей, запхнула Вірі в руки пакет із іграшками.
— Сашко, слухайся тітку Віру! Тетянко, не плач, мама скоро приїде! Все, ми полетіли!
Машина рушила з місця. Віра залишилася стояти біля хвіртки з маленькою дівчинкою, яка вже починала схлипувати, і хлопчиком, який у ту ж секунду кинувся до грядок з полуницею.
— Сашко! Туди не можна! — скрикнула Віра, але було пізно.
Дві години перетворилися на шість.
На обід Віра здалася. Ноутбук так і залишився відкритим, але робота не просунулася ні на рядок. Сашко вимагав мультики, Тетянка плакала, просилася до мами, потім захотіла їсти, потім пити, потім знову до мами. Віра готувала їм швидкий обід, наливала сік, намагалася розважити, і врешті-решт просто безсило витягла їх на ґанок.
Газон був безнадійно зіпсований. Там, де Максим ще тиждень тому з гордістю показував ніжну траву, тепер були лисі плями від дитячих ніг. М’яч, який Сашко привіз із собою, лежав просто посеред розтоптаної полуниці. Віра присіла поруч.
Кілька кущиків були вирвані з коренем. Просто витягнуті із землі й кинуті поруч сохнути. Земля навколо була утрамбована так, ніби там пройшло стадо. Віра підняла один кущик, дивлячись на коріння, що ще тримало вологу землю. Вона сама обирала цю розсаду, сама копала ямки, поливала щовечора після роботи. Цього року врожаю не очікувалося — полуниця мала лише прижитися. Але наступного літа вона мріяла зібрати перші ягоди і пригостити Максима.
Тепер вона не знала, чи виживуть ці кущі.
Віра встала, обтрусила коліна і зайшла в дім. Робочий день був остаточно зіпсований. «Хоча б приберуся», — подумала вона. Діти ніби трохи заспокоїлися біля телевізора.
Зайшовши на кухню, вона завмерла. На підлозі біля вікна лежав розбитий горщик із фіалкою. Це була єдина рослина, яку вона перевезла зі старої квартири. Сім років тому її подарувала бабуся, і Віра берегла її як пам’ять під час усіх переїздів. Тепер земля була розсипана по плитці, а квітка валялася поруч, із поламаним листям.
Віра стояла і дивилася на цей хаос, не в змозі ворухнутися. У грудях піднялося щось гаряче і гірке.
З вітальні почувся голос Сашка:
— Тьотю Віро, там та квітка сама впала! Ми її не чіпали!
Звісно, сама.
Ірина з’явилася лише під вечір. Вона вийшла з машини, сяючи посмішкою, з великими паперовими пакетами відомих брендів.
— Ну як ви тут? Чи не замучили тебе мої розбійники? — вона весело підморгнула.
Віра мовчки дивилася на пакети. Логотипи меблевого центру на одному, бутик одягу на іншому.
— Ми трохи затрималися, — Ірина махнула рукою, ніби мова йшла про п’ять хвилин. — Поки вибрали, поки доставку оформили… Сама знаєш, як воно буває, час летить непомітно.
— Трохи? — Віра не втрималася, її голос тремтів. — Я весь день не змогла працювати. У мене дедлайни горять.
Ірина нахилила голову, ніби не зовсім розуміючи суті претензії.
— Ну, так вони ж на подвір’ї гралися, так? Свіже повітря, природа. Їм це так корисно! Ти ж сама казала, що тут рай.
Віра хотіла сказати про полуницю. Про розбиту бабусину фіалку. Про свій згаяний час. Але Ірина вже кликала дітей, пакувала їх у машину і, кинувши через плече коротке «дякую, ти нас дуже врятувала», поїхала геть.
Віра стояла біля воріт, тримаючи в руці листок від фіалки. Може, вдасться проростити. Може, вона виживе.
Увечері вона все розповіла Максиму. Про зірваний день, про розтоптаний газон, про квітку. Він слухав, кивав, а потім підійшов і обійняв її.
— Вір, ну вони ж один раз попросили. Ігорю зараз справді важко. Зйомка, грошей вічно не вистачає. Не будь такою суворою до них.
— Один раз? — перепитала вона.
— Ну так. Допомогли рідним, що тут такого страшного? Наступного разу просто відмовиш, якщо будеш зайнята. Це ж не проблема.
Наступний раз стався вже за кілька днів.
У середу, у самий розпал робочого дня, коли Віра намагалася розібратися зі складними накладними, біля хвіртки знову почувся сигнал. Вона глянула у вікно — знайома машина.
Ірина навіть не зателефонувала. Просто з’явилася на порозі, заводячи дітей до коридору.
— Вір, мені до лікаря треба терміново! — випалила вона, не даючи Вірі вставити й слова. — Ігор на зміні, не може вирватися. Година-півтори, не більше, чесне слово!
— Іро, я працюю! У мене зараз важлива нарада по відеозв’язку!
— Та я ж швиденько! Сашко, сядь і сиди тихо. Тетянко, не плач. Все, Вірочко, я побігла, дуже поспішаю!
Двері зачинилися. Віра стояла посеред коридору з телефоном у руці, а з динаміка вже долинав голос її керівника: «Віро, ви на зв’язку? Починаємо обговорення».
— Так, вибачте… — вона повернулася до комп’ютера, намагаючись зосередитися.
Через десять хвилин Сашко знайшов пульт і увімкнув мультики на повну гучність. Ще через п’ять Тетянка почала голосно плакати, бо Сашко не давав їй іграшку. Керівник у моніторі зробив паузу і м’яко зауважив, що Вірі, мабуть, краще перенести розмову на пізніше, коли вона зможе забезпечити тишу.
Віра закрила ноутбук. У скронях нещадно пульсувало.
Вона якось нагодувала дітей — зварила макарони, нарізала огірки. Поки вони жували, вона набрала Максима. Той відповів лише з третього разу, голос був поспішним, на фоні чути шум дороги.
— Вір, я за кермом, щось термінове?
— Ірина знову привезла дітей. Без жодного попередження. У мене через це зірвалася важлива нарада.
— Ну і що тепер? — Максим говорив роздратовано, ніби вона відволікала його через дурниці. — Ми сьогодні допоможемо, вони нам завтра. Не роздмухуй проблему на порожньому місці. Мені треба їхати, клієнт чекає.
Короткі гудки. Віра дивилася на телефон, потім на дітей, які розмазували кетчуп по тарілках. З вітальні долинав гуркіт — Сашко знову щось перекинув.
Ближче до вечора зателефонувала Олена — давня подруга Віри.
— Слухай, я тут повз твій район проїжджаю, може, заскочу на хвилинку? Так хочеться на твій будинок глянути.
— Приїжджай, — Віра аж видихнула від полегшення. Хоч одна рідна душа. — Поп’ємо чаю на терасі.
За годину вони вже сиділи на вулиці. Олена крутила головою, роздивляючись квіти та будинок.
— Пам’ятаєш, як ти мені плани скидала? Я ще казала — ви божевільні, так далеко від міста забиратися. А тут така краса, такий затишок.
— Ага, — Віра сумно посміхнулася. — Бачиш гортензії? Я на них півроку чекала з розплідника. Замовляла спеціальний колір.
Олена подивилася в бік паркану і замовкла.
— Це ті, що поламані? — тихо запитала вона.
Віра обернулася. Біля крайнього куща була грубо відламана велика гілка з суцвіттями. Не зрізана ножем, а саме видерта з м’ясом.
— Та що ж це таке… — голос Віри зірвався. — Знову діти Ірини. Знову все нищать.
Вона закрила обличчя руками, відчуваючи безмежну втому.
— Ой, Оленко, як я виснажена цим усім. Просто немає сил.
Подруга відставила чашку і уважно подивилася на неї.
— Слухай, Вір. Я тобі маю дещо сказати. Я сьогодні вдень була в центрі, у новому торговому центрі. І бачила там Ірину.
— Ірину? Вона ж казала, що до лікаря поїхала.
— Не знаю, до якого лікаря, але вона сиділа в кафе з двома дівчатами. Сміялися, пили коктейлі, їли тістечка. Я ще подумала — клас, посеред середи люди відпочивають як на курорті.
Віра повільно поставила свою чашку на стіл.
— В кафе. Вона сказала, що їй дуже погано і треба до спеціаліста.
— Ну, хіба що це була «коктейлетерапія», — криво посміхнулася Олена. — Сиділи вони там довго, я повз них два рази проходила з інтервалом у годину.
Вони обидві все розуміли. Ніякого лікаря не було. Поки Віра втрачала нерви, зривала робочі терміни та виправдовувалася перед шефом, Ірина просто влаштувала собі вихідний за її рахунок.
Віра дивилася на зламану квітку, на зіпсований газон, на плями від соку на білій стіні тераси. І вперше за довгий час вона відчула не провину за те, що «недостатньо допомагає рідні», а чисту, холодну здість. Це була злість людини, чию доброту переплутали з безхребетністю.
Ірина з’явилася через годину після того, як Олена поїхала. Віра побачила через вікно — на задньому сидінні машини знову лежали нові пакети.
— Ну, як вони? Не дуже бешкетували? — Ірина зайшла в дім так, ніби вона тут господиня.
Віра мовчки дивилася на неї, схрестивши руки на грудях.
— Іро, ти ж казала, що ти в лікарні.
— А що? — та навіть оком не змигнула. — Була в лікарні. Потім у справах треба було заскочити. А що таке?
— «Справи» — це коктейлі в кафе з подругами? — тихо запитала Віра.
Ірина на мить завмерла, її обличчя змінилося, але вона швидко оговталася і зухвало підняла підборіддя.
— А, тобі вже доповіли «добрі люди». Ну то й що? Я що, не маю права на годину відпочинку? Від цих дітей голова обертом іде. Я ж теж людина!
Вона швидко зібрала Сашка та Тетянку, майже виштовхала їх до машини і поїхала, навіть не кивнувши на прощання. Віра стояла біля хвіртки і дивилася на пил, що осідав після їхнього авто.
Увечері Максим повернувся пізно, втомлений, кинув ключі на поличку.
— Як день пройшов? Що нового?
— Ірина знову підкинула дітей.
— Ну, я ж казав — допоможи, їм важко.
— Вона знову брехала, Максе. Сказала про лікаря, а сама весь день розважалася в кафе з подругами. Олена її бачила.
Максим зітхнув, потер обличчя долонями.
— Вір, ну може вона просто зайшла на каву після прийому. Не будь такою прискіпливою. Це ж не злочин.
— Вона використовує мене як безкоштовну няню, Максиме! Я через неї маю проблеми на роботі. Ти хоч розумієш, що ми за цей будинок платимо величезні гроші не для того, щоб він став ігровим майданчиком для твого брата?
— Ой, почалося… — Максим підвищив голос. — Постійно ти з мухи слона робиш. Це ж родина!
Віра замовкла. Сперечатися було марно. Він просто не хотів бачити очевидного, бо так було зручніше.
У неділю вранці Віра прокинулася від шуму двигуна під вікнами. Глянула на годинник — ледь за сьому. Вона штовхнула Максима у плече.
— Прокидайся. Хтось приїхав.
Він сонно визирнув у вікно.
— А, це Ігор. Ми ж домовлялися на риболовлю з’їздити.
— На яку риболовлю? Ти мені нічого не казав.
— Та ми вчора ввечері списалися, я забув попередити.
Він почав поспіхом одягатися. Віра визирнула у вікно: біля воріт стояла знайома машина. З неї вийшов Ігор, потім Ірина з дітьми, а за ними, важко спираючись на палицю, вибралася Світлана Василівна з великим кошиком.
Максим відчинив ворота. Віра накинула халат і вийшла на ґанок, відчуваючи, як усередині все закипає.
— Доброго ранку, — сказала вона якомога спокійніше. — А чому всі разом?
— Вір, привіт! — Ігор махнув рукою. — Мама в нас ночувала, от ми й вирішили — чого в квартирі сидіти? Поки ми з Максом на озеро, дівчата тут побудуть, поспілкуються.
— Тобто ви на риболовлю, а всі інші — до мене? — Віра ледь стримувала голос.
— Та ми до обіду повернемося! — Максим уже витягував із сараю вудки.
Світлана Василівна підійшла до Віри, поцілувала її в щоку і сунула в руки кошик.
— Тут пиріжки свіжі, вранці пекла. І м’ясо домашнє, на обід приготуємо. Не стій, доню, веди в хату.
Максим швидко зібрався, чмокнув Віру і за десять хвилин машина чоловіків зникла за поворотом. Віра залишилася стояти на ґанку з кошиком їжі, яку вона не просила, і трьома гостями, яких вона не запрошувала. Неділя — її єдиний вихідний. Вона мріяла просто погуляти по саду, почитати книгу в тиші. А натомість — повна хата родичів.
На кухні Світлана Василівна вже почувалася як удома. Вона почала переставляти каструлі, заглядати в холодильник.
— Віро, а де в тебе ніж гостріший? А, знайшла. Зараз м’ясо замариную, до обіду якраз буде.
— Світлано Василівно, давайте я сама… — почала Віра.
— Та ти що! Відпочивай, я все зроблю. Я ж краще знаю, як мої хлопці люблять.
Свекруха почала смажити щось на сковорідці. Через хвилину гаряча олія полетіла в усі боки — на нову плиту, на стіну, на фартух Віри.
— Давайте я зменшу вогонь, — Віра м’яко відсторонила жінку.
Світлана Василівна підтисла губи.
— Ти мені не довіряєш? Я сорок років на кухні, виростила двох синів, а ти мені на плиту вказуєш?
— Довіряю, просто плита специфічна, треба звикнути.
— Ну-ну… — свекруха сіла за стіл і склала руки.
Віра відчувала на собі її погляд — важкий і оцінюючий. На терасі Ірина знову була в телефоні, діти гасали по газону, вириваючи останню надію на красиву траву.
До обіду повернулися чоловіки. Риби не було, зате було багато сміху та апетиту. Віра накрила стіл, всі розсілися. Ігор розповідав про якусь величезну щуку, яка зірвалася, свекруха підкладала синам найкращі шматочки м’яса.
Після обіду всі знову перебралися на терасу. Віра мила гору посуду, слухаючи уривки розмов.
— Слухай, Максе, — голос Ігоря став діловим. — Я чого хотів спитати. Наступного тижня у нас з Ірою зміни збігаються, плюс мені гарний підробіток запропонували на кілька днів. Можна ми дітей до вас підкинемо на три-чотири дні? Ну, зовсім нікуди їх діти. Ви ж допоможете?
Віра завмерла з тарілкою в руках. Серце калатало десь у горлі.
— Звісно, брат, які питання! — весело відповів Максим. — Місця багато, хай малі бавляться. Допоможемо, без проблем.
Тарілка з гуркотом впала в раковину. Віра витерла руки і вийшла на терасу.
— Ні.
Всі розмови вмить затихли. Всі очі вп’ялися в неї.
— Що «ні»? — Ігор дивився на неї з нерозумінням.
— Діти не залишаться тут на кілька днів. Я працюю. У мене звіти, терміни, постійні дзвінки. Робота з дому — це робота, а не розвага. З двома дітьми я не зможу зробити нічого.
Світлана Василівна вирівнялася в кріслі.
— Віро, але це ж свої. Рідні люди. В сім’ї завжди підтримували один одного. Що за егоїзм?
— Допомога має бути взаємною, — Віра відчула, як її голос зміцнів. — А чому в нас вона працює тільки в один бік? Чому я маю жертвувати своєю роботою і спокоєм, поки Ірина гуляє в кафе, обманюючи мене?
Ірина відклала телефон, її обличчя почервоніло.
— Ну ти і згадала! Я просто хотіла трохи перепочити. Ти ж не знаєш, як це — бути з дітьми цілодобово. От будуть у вас свої — ми теж допоможемо.
— Легко обіцяти те, чого зараз немає, — відрізала Віра.
Настала тиша, густа і неприємна. Максим дивився на дружину з розпачем.
— Вір, ну ти чого… навіщо так різко…
— Я втомилася, Максиме. Втомилася від того, що наш дім перетворився на безкоштовний готель і дитячий садок. Втомилася від зіпсованих речей і твого ігнорування моїх інтересів. Мене ніхто не запитав — чи можу я, чи хочу я. Ви все вирішили за мене.
Світлана Василівна піднялася.
— Віро, ти зараз поводишся дуже негарно. Хлопцям важко, вони стараються. А ти тут у розкоші сидиш і на кожну дрібницю скаржишся.
— У «своїй» розкоші, — уточнила Віра. — За яку ми самі платимо. І я маю право на тишу у власному домі.
— Ну гаразд, — Ігор теж встав, глянув на годинник. — Вже вечір, нам пора. Але ти, Максе, подумай. Я на тебе розраховував.
Максим кивнув.
— Не переживай, брате. Щось придумаємо.
Гості почали збиратися. Світлана Василівна пішла до машини, підібгавши губи і навіть не поглянувши на невістку. Ірина мовчки забрала дітей. За кілька хвилин їхнє авто зникло за поворотом.
Максим стояв на терасі, дивлячись у порожнечу.
— Навіщо ти це влаштувала? Тепер вони всі ображені. Ігор зі мною ледь попрощався.
— А мій стан тебе цікавить?
— Віра, це діти! Племінники! Що вони тобі зробили? Виростуть — ким я для них буду? Занудним дядьком, який їх не пускав у дім?
— А я ким буду? Безкоштовною обслугою? Я не наймалася нянею для чужих дітей, Максиме. Допомагати — це коли просять і дякують, а не коли сідають на голову і вимагають.
— Ти все драматизуєш! Як завжди!
— Ні, я просто нарешті розставила межі. Хочеш допомагати братові — їдь до нього, сиди з ними там. Але не в моєму робочому кабінеті.
Вона розвернулася і зайшла в хату. Сіла на кухні, дивлячись на безлад після обіду. Плями олії на плиті, крихти на столі, розкидані серветки.
Вперше за довгий час Віра відчула дивний спокій. Не було ні страху, ні сумнівів. Було відчуття чистоти. Вона нарешті захистила свій світ.
Через годину Максим зайшов на кухню. Він постояв у дверях, потім сів навпроти.
— Я подзвонив Ігорю. Сказав, що наступного тижня не вийде. І взагалі, що треба попереджати заздалегідь.
Віра підняла на нього очі.
— І що він?
— Сказав, що не очікував від мене такого. Що «баби нас посварили». Але то його справи.
Він помовчав, розглядаючи свої руки.
— Ти права. Я не бачив, як сильно це на тебе тисне. Вибач мені.
Віра кивнула, але нічого не сказала. Занадто багато всього накопичилося, щоб одне слово все стерло. Вона підійшла до вікна. За склом повільно сідало сонце, фарбуючи сад у золотисті кольори. Вперше за багато днів у будинку панувала справжня, благословенна тиша.
Родичі більше не дзвонили щодня. Світлана Василівна передала через сина, що «дуже засмучена поведінкою Віри». Але Вірі було байдуже. Вона нарешті повернула собі свій дім.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
