fbpx
Breaking News
Молитви до ікони Пресвятої Богоpoдиці «Знамення», які читaють 10 грудня і просять здopoв’я для дітей та рідних людей. Сaме цьoго дня вона дарує зцiлeння від багатьох хвopoб
Пройшов тиждень відрядження. Ольга часто зустрічала свого нового знайомого на вулиці. Він чемно кланявся. Одного разу побачила його в парку. Наважилася запросити до себе в гості. Та так і не змогла зробити так, як просила мама. Від’їжджаючи додому, вже майже втpатила надію, та Володимир знайшов її
10 грудня — велике свято, день ікони Пресвятої Богоpoдиці «Знамення». Що потpiбно зрoбuти в цeй день та чому в жoднoму вuпaдку не мoжна запрошувати гостей
Щоб 2020 рік був багатим, приносив гроші і лише збільшував фінанси, вaм вapто зрoбuти пару простих речей, які зрoблять вас щacливими та принесуть достаток на весь рік
В телефоні нареченого Таня побачила переписку з подругою, від якої вона не очікувала такої пiдлості. Весілля було скaсовано. Таня вийшла заміж аж через 1,5 року, за симпатичного іноземця. Щаслива в шлюбі і рада тому, що подруга показала їй ким насправді був її наречений
Життєві історії
— Отoй pудий?! Дoню, ти що? – не мoгла вгoмонитися мама. Із тoго чaсу минув pік. Вересневого сoнячного дня під пoлoговим бyдинком стoяв pудий чоловік. — Татусю, забиpайте своє сoнечко, — весело пpомовила aкушерка, що тpимала немoвля на pуках

— Отoй pудий?! Дoню, ти що? – не мoгла вгoмонитися мама. Із тoго чaсу минув pік. Вересневого сoнячного дня під пoлoговим бyдинком стoяв pудий чоловік. — Татусю, забиpайте своє сoнечко, — весело пpомовила aкушерка, що тpимала немoвля на pуках.

«Сьогодні мій День народження, вже тридцять п’ятий. Люди радіють в цей день, а мені він смуток несе. Після тридцяти років всі мої Дні народження стали схожими один на один. За матеріалами

“Айстри”. Автор Любов АНДРІЄВСЬКА

Бо я одинока, незаміжня. Живу з батьками, все в мене є, от тільки сім’ї своєї не маю. Сьогодні на роботу не хочеться йти, колеги, як завжди, висловлять побажання знайти свою долю, свою половинку, любов. А де ти її знайдеш? У студентські роки хлопцями перебирала: то мені не подобався, то батькам. А тепер немає ким і перебирати.

Вечорами вдома сиджу, бо в Будинку культури — одна молодь, і я вже для них стара, та мені чомусь і не цікаво з ними», — із такими невеселими думками Світлана піднялася з ліжка. Вранішня вереснева прохолода обійняла голі плечі, свіжістю пробігла по всьому, ще сонному тiлу.

— Ой, як холодно! Забула на ніч вікно зачинити, — відкрила занавіски і від несподіванки завмерла. На підвіконні лежали айстри. Різнокольорові зірки з краплинами роси на гострих пелюстках аж посміхалися до неї: «З Днем народження!»

Світлана взяла квіти і визирнула через вікно — нікого, і хвірточка зачинена. Терпкуватий аромат айстрів підбадьорююче розплився по кімнаті. Дівчина збентежено занурила в пелюстки обличчя. Їй ніколи не дарували квіти.

«Хто? — радісно тріпотіло сеpце. — Хто міг знати, окрім колег та рідних, коли в неї День народження?» — Світлана гарячково стала перебирати хлопців і чоловіків, що могли її поздоровити. Зупинилася на рудому Костику, який інколи їй посилав значущі погляди.

Він їй не подобався своєю наївною дитячою посмішкою і бровами, що як пшеничні колоски повилягалися на чолі.

Світлана заметушилася. Відкрила шафу і поспіхом почала перебирати одяг.

Читайте також: Я дoбре знaла, кoли пpиїде чoловік. В тoй дeнь я, взявши сuна, пoїхала на вoкзал. Та він вuйшов з вaгона і пiшов, нaвіть не глянyвши на дuтину. Я сuділа на вoкзалі, плaкала, не знaла, щo рoбити дaлі. Після вuпадкової зyстрічі чеpез кiлька рoків чoловік загoворив по-iншому: – Я бaчив фoтографії дuтини, він – кoпія я в дuтинстві. Він мiй? Я зpоблю експеpтизу. Кoлишній чoловік не залuшає спpоб знoву зaтягнути мeне в РАЦС

«Немає що і вдягти, нічого новенького не придбала, — довше, ніж зажди, затрималася біля дзеркала. — Щось я дуже зашарілася», — подумала. Кілька разів змінювала макіяж. Познаходила свої золоті прикраси, які вже кілька років не носила.

— Ти сьогодні радісна, отак би завжди, — здивовано глянула на щасливо усміхнену доньку мати.

Наспівуючи «Я с тобой поднимусь в небо…», Світлана випурхнула з хати. Вона була щаслива, нею зацікавилися, вона комусь потрібна, у неї з’явився сенс у житті.

На роботі дівчата-колеги зустріли її з квітами і подарунками: «Бажаємо тобі знайти свого судженого…» Дивно, але сьогодні Світлану ці побажання не дратували.

Кілька днів вона чекала на зустріч з Костею. І ось вони побачились, він, як завжди, щиро посміхався.

«Боже, яка в нього чарівна посмішка», — подумала. Підійшла до хлопця і хвилюючись, неголосно промовила: «Спасибі…»

— Будь ласка, — розпливлися у посмішці пухкі губи Кості. Вони стояли і дивилися один на одного, ніби вперше зустрілися.

Того вечора Світлана пізно повернулася додому. Батько мовчки глянув на неї поверх окулярів і залишив їх з матір’ю в кімнаті.

— Мабуть, із дівчатами загулялася?

— Та ні, мамо, з хлопцем.

— Слава тобі, Господи! А хто ж він?

— Костя Мироненко, що на «Швuдкій допомозі» водієм працює.

— Отой рудий?! Доню, ти що?

— Мамо, він хороший хлопець і квіти мені на День народження подарував. Вранці, я ще спала, а він на вікно поклав. Хіба не романтично і загадково? Таке тільки в кіно можна побачити. І мій Костик не рудий, а золотий, — Світлана заспокійливо поцiлувала матір.

— Які квіти, доню? Оті айстри, що в тебе в кімнаті? Та то ж…

Але щаслива дівчина вже пішла до себе в кімнату і не дослухала матір.

«Та то ж мені тітка Сонька дала квіти, бо нічний дощ виваляв квітник, і вона, де кращі, зірвала для мене. А я, щоб в хату зайвий раз не рипатись, поклала на твоє вікно. То я поклала квіти… я…» Але цього донька не чула, бо мати тільки подумала, а сказати не наважилась.

Із того часу минув рік. Вересневого сонячного дня під пологовим будинком стояв чоловік із великим оберемком айстр, із квітами, що змінили все його життя. Із щирою, по-дитячому наївною посмішкою він терпляче поглядав на двері лiкарні.

— Татусю, забирайте своє сонечко, — весело промовила aкушерка, що тримала немовля на руках.

Світлана дивилася на щасливого Костю, який боязко взяв згорточок з дитям і пpитис до гpудей. Вона подумала, що все наше життя залежить від дрібниць. Скільки років вона проходила повз айстри, і ніколи навіть на думку не спадало, що від цих тендітних, зоряно-дивовижних квітів залежало її щастя і доля.

Фото ілюстративне, джерело – stock.adobe.com.

Related Post