fbpx
Життєві історії
— Отoй pудий?! Дoню, ти що? – не мoгла вгoмонитися мама. Із тoго чaсу минув pік. Вересневого сoнячного дня під пoлoговим бyдинком стoяв pудий чоловік. — Татусю, забиpайте своє сoнечко, — весело пpомовила aкушерка, що тpимала немoвля на pуках

— Отoй pудий?! Дoню, ти що? – не мoгла вгoмонитися мама. Із тoго чaсу минув pік. Вересневого сoнячного дня під пoлoговим бyдинком стoяв pудий чоловік. — Татусю, забиpайте своє сoнечко, — весело пpомовила aкушерка, що тpимала немoвля на pуках.

«Сьогодні мій День народження, вже тридцять п’ятий. Люди радіють в цей день, а мені він смуток несе. Після тридцяти років всі мої Дні народження стали схожими один на один. За матеріалами

“Айстри”. Автор Любов АНДРІЄВСЬКА

Бо я одинока, незаміжня. Живу з батьками, все в мене є, от тільки сім’ї своєї не маю. Сьогодні на роботу не хочеться йти, колеги, як завжди, висловлять побажання знайти свою долю, свою половинку, любов. А де ти її знайдеш? У студентські роки хлопцями перебирала: то мені не подобався, то батькам. А тепер немає ким і перебирати.

Вечорами вдома сиджу, бо в Будинку культури — одна молодь, і я вже для них стара, та мені чомусь і не цікаво з ними», — із такими невеселими думками Світлана піднялася з ліжка. Вранішня вереснева прохолода обійняла голі плечі, свіжістю пробігла по всьому, ще сонному тiлу.

— Ой, як холодно! Забула на ніч вікно зачинити, — відкрила занавіски і від несподіванки завмерла. На підвіконні лежали айстри. Різнокольорові зірки з краплинами роси на гострих пелюстках аж посміхалися до неї: «З Днем народження!»

Світлана взяла квіти і визирнула через вікно — нікого, і хвірточка зачинена. Терпкуватий аромат айстрів підбадьорююче розплився по кімнаті. Дівчина збентежено занурила в пелюстки обличчя. Їй ніколи не дарували квіти.

«Хто? — радісно тріпотіло сеpце. — Хто міг знати, окрім колег та рідних, коли в неї День народження?» — Світлана гарячково стала перебирати хлопців і чоловіків, що могли її поздоровити. Зупинилася на рудому Костику, який інколи їй посилав значущі погляди.

Він їй не подобався своєю наївною дитячою посмішкою і бровами, що як пшеничні колоски повилягалися на чолі.

Світлана заметушилася. Відкрила шафу і поспіхом почала перебирати одяг.

Читайте також: Я дoбре знaла, кoли пpиїде чoловік. В тoй дeнь я, взявши сuна, пoїхала на вoкзал. Та він вuйшов з вaгона і пiшов, нaвіть не глянyвши на дuтину. Я сuділа на вoкзалі, плaкала, не знaла, щo рoбити дaлі. Після вuпадкової зyстрічі чеpез кiлька рoків чoловік загoворив по-iншому: – Я бaчив фoтографії дuтини, він – кoпія я в дuтинстві. Він мiй? Я зpоблю експеpтизу. Кoлишній чoловік не залuшає спpоб знoву зaтягнути мeне в РАЦС

«Немає що і вдягти, нічого новенького не придбала, — довше, ніж зажди, затрималася біля дзеркала. — Щось я дуже зашарілася», — подумала. Кілька разів змінювала макіяж. Познаходила свої золоті прикраси, які вже кілька років не носила.

— Ти сьогодні радісна, отак би завжди, — здивовано глянула на щасливо усміхнену доньку мати.

Наспівуючи «Я с тобой поднимусь в небо…», Світлана випурхнула з хати. Вона була щаслива, нею зацікавилися, вона комусь потрібна, у неї з’явився сенс у житті.

На роботі дівчата-колеги зустріли її з квітами і подарунками: «Бажаємо тобі знайти свого судженого…» Дивно, але сьогодні Світлану ці побажання не дратували.

Кілька днів вона чекала на зустріч з Костею. І ось вони побачились, він, як завжди, щиро посміхався.

«Боже, яка в нього чарівна посмішка», — подумала. Підійшла до хлопця і хвилюючись, неголосно промовила: «Спасибі…»

— Будь ласка, — розпливлися у посмішці пухкі губи Кості. Вони стояли і дивилися один на одного, ніби вперше зустрілися.

Того вечора Світлана пізно повернулася додому. Батько мовчки глянув на неї поверх окулярів і залишив їх з матір’ю в кімнаті.

— Мабуть, із дівчатами загулялася?

— Та ні, мамо, з хлопцем.

— Слава тобі, Господи! А хто ж він?

— Костя Мироненко, що на «Швuдкій допомозі» водієм працює.

— Отой рудий?! Доню, ти що?

— Мамо, він хороший хлопець і квіти мені на День народження подарував. Вранці, я ще спала, а він на вікно поклав. Хіба не романтично і загадково? Таке тільки в кіно можна побачити. І мій Костик не рудий, а золотий, — Світлана заспокійливо поцiлувала матір.

— Які квіти, доню? Оті айстри, що в тебе в кімнаті? Та то ж…

Але щаслива дівчина вже пішла до себе в кімнату і не дослухала матір.

«Та то ж мені тітка Сонька дала квіти, бо нічний дощ виваляв квітник, і вона, де кращі, зірвала для мене. А я, щоб в хату зайвий раз не рипатись, поклала на твоє вікно. То я поклала квіти… я…» Але цього донька не чула, бо мати тільки подумала, а сказати не наважилась.

Із того часу минув рік. Вересневого сонячного дня під пологовим будинком стояв чоловік із великим оберемком айстр, із квітами, що змінили все його життя. Із щирою, по-дитячому наївною посмішкою він терпляче поглядав на двері лiкарні.

— Татусю, забирайте своє сонечко, — весело промовила aкушерка, що тримала немовля на руках.

Світлана дивилася на щасливого Костю, який боязко взяв згорточок з дитям і пpитис до гpудей. Вона подумала, що все наше життя залежить від дрібниць. Скільки років вона проходила повз айстри, і ніколи навіть на думку не спадало, що від цих тендітних, зоряно-дивовижних квітів залежало її щастя і доля.

Фото ілюстративне, джерело – stock.adobe.com.

facebook