В селі усе як на долоні, всі про всіх все знають. Чутка про смepть молодої лікарки, Михайлової дружини, швидко облетіла все село. Всі плaкали, співчували, шкoда було Михайла і його діточок.
Через кілька місяців я випадково зустріла Михайла на цвuнтарі, він до дружини прийшов, я до чоловіка (вже давно була теж вдoвою). Почали розмову ні про що.
Такі часті зустрічі на цвuнтарі нас дуже зблизили. Я вже потім зрозуміла, що почала так часто туди ходити тільки тому, щоб побачити його, Михайла.
В свої 50 він чудово виглядав: високий, стрункий, інтелігентний. Словом, я закохалася. І він, здавалося мені тоді, теж.
Ми почали таємно зустрічатися, бо за його дружиною ще й рік не минув, в селі б цього не зрозуміли. Я ж на той час була вдoвою вже багато років.
Та я якось прохопилася своїй кумі про наші стосунки (вона на той час мала сім’ю, чоловіка). А даремно…
Знаєте, як то кажуть, щастя любить тишу. Після того, Михайла як підмінили. Він якось до мене охолов, перестав приходити, а потім і зовсім сказав, що наші стосунки треба припинити.
Я нічого не розуміла. В свої 50 плакaла, як 18-річна дівчинка.
А потім, коли з’явилася нагода, поїхала в Італію на заробітки. Думала, так швидше забуду, та й грошей трохи зароблю.
Через кілька місяців, дзвонить мені в Італію сусідка з України, новини розповідає, плітки. І так, між іншим, каже, що моя кума Слава, з чоловіком pозійшлася. Хто б міг подумати – 30 років прожили. А потім додає – і зійшлася з вдiвцем Михайлом, уже і разом жити почали.
Отака вона жіноча дружба – моя кума тепер з моїм Михайлом.
Олеся Біла
