Святослава дуже не любила місяць липень, особливо свята Івана і Петра. І зовсім не через нестерпну спеку. Ні, вона любила тепло, їй навіть його бракувало. Щороку вона намагалася саме в цей час взяти відпустку і поїхати кудись далеко, де її ніхто б не знав і де вона могла б хоч трохи відволіктися від сумних думок.
– Святославо, ти б про себе подумала. Он, сивина уже скроні покриває. У твоїх однокласниць уже скоро внуки будуть, а ти все ніяк того Андрія забути не можеш.
Вечорами мама часто відчувала на душі тривогу. Старіла Ганна і розуміла, що внуків від своєї єдиної доньки може так і не дочекатися. Цього року сорок Святославі буде.
Не раз, дивлячись на донечку, у мами пробігала сльоза. За що це її дитині. І вроду має, і розум, он в люди вибилася, працює викладачем в університеті, а щастя немає. То все через того Андрія.
Але ж двадцять років минуло, все давно мало б пройти, та ні. Це така сильна любов, чи таке сильне розчарування. Але яке це зараз має значення – її єдина донька не щаслива, роки летять, сеpце матері бoлить, бо яка ж мама не хоче щастя своїй дитині.
Святославі було дев’ятнадцять, коли вона така щаслива прибігла із занять з університету.
– Мамо, мамочко, Ви присядьте, я вам зараз таке скажу… Дівчина аж почала плутати слова… – Навіть не знаю, з чого почати…
– Сороко моя, люба, та вже кажи, – заспокоювала донечку Ганна.
– Мамусю, можеш мене привітати, я сьогодні здала останній іспит, і знову на відмінно. А ще…мамо, Андрій каже, що на Івана Купала старостів пришле. Готуйся, часу залишилося кілька днів.
Від почутого Ганна аж присіла, в лиці змінилася. Тільки вчора її подруга Катерина розповідала, що донька «сюрприз» зробила – сказала, що чекає дитину. Довго не хотіла казати від кого, а потім усією сім’єю наполягли, то й зізналася, що від Андрія.
А тут Святослава таке каже… Ганна вирішила поки-що нічого доньці не говорити, але спокійно спати вже не могла.
Через два тижні, як і домовлялися, Андрій з батьками прийшов до Ганниної хати, просити руки Святослави. Від невимовного щастя Святослава була на сьомому небі, а Ганна, навпаки, місця собі не знаходила.
Сказати чи не сказати. А якщо це все неправда, і вона своїми руками зруйнує щастя єдиної дочки. Але якщо правда, як дитина буде рости без батька. Боже, що ж робити?
А Андрій вів себе, як би нічого й не сталося. Сказав такий тост, що усі розплакалася, мовляв люблю, любитиму вічно, нікому не віддам… Сумно від цього було і Ганні, бо відчувала, що добром це все не закінчиться.
– А коли ж весілля плануєте відгуляти, на цю осінь, чи може на наступну весну?, – спитала Ганна у сватів, свідомо відтягуючи час, в надії, що до тих пір може щось і проясниться.
– На яку осінь?, – зіскочив з місця майбутній зять. – От Петрівка закінчується через тиждень, в суботу і відгуляємо весілля.
Усі спочатку подумали, що Андрій жартує. Та скоро зрозуміли, що ні.
– Ми ж нічого не встигнемо за тиждень, – спробувала врятувати ситуацію Ганна.
– А що ви хочете встигнути? В сільській раді про розпис я домовився, з священиком про шлюб теж, зал замовив, сукню завтра купимо. Мамо, якщо є гроші – проблем нема, – єхидно посміхнувся до майбутньої тещі Андрій.
Так, гроші у тебе є, але совісті нема, – подумала Ганна, але нічого не сказала, просто вийшла на кухню, ніби готувати чай, а сама не знала, як себе заспокоїти.
Святослава ж мовчала, вона була просто зачарована своїм нареченим. Було зрозуміло, що вона зробить все так, як скаже він – її Андрій.
Тиждень пролетів з блискавичною швидкістю, все було наче в тумані. Святослава літала на крилах щастя, а Ганна чекала, що з цього буде.
В п’ятницю зранку, на Петра, прийшовши з церкви, сіли за святковий обід. Приводу для хвилювання не було, Андрій, як і казав, все встиг. Подзвонив телефон, Святослава зняла слухавку, і вмить замовкла…
Прийшовши до тями, ледь чутно сказала: – Мамо, весілля не буде, Христинка, тітки Катерини носить дитину від Андрія. Мамо, це ж сором який, як жити тепер…
Андрій і справді одружився з Христиною, але вже аж після народження доньки. Вони виїхали в місто. Святослава за двадцять років їх практично не бачила, та й чути нічого не хотіла.
Всю любов віддала чужим дітям, спочатку працювала в школі, а потім почала викладати в університеті. В їхній сім’ї був закон – не згадувати про Андрія. А ще, кожного року, Святослава в цей час відправлялась у подорож.
Навчальний рік для Святослави видався складним, тому цього року вона, як ніколи, чекала на липень – місяць, коли вона точно поїде у відпустку. Путівку вибрала не таку, як завжди – це була 10-ти денна подорож по святих місцях Європи.
В автобусі її сусідом виявився чоловік, трохи молодший за неї, познайомилися, звати хлопця Петро. Подорож він зробив собі подарунком до свого 35-річчя. Хотів у свій день народження відвідати базиліку святого Петра в Ватикані.
Розговорилися, у молодих людей виявилося багато спільного…10 днів поїздки повністю змінили їхнє життя, додому вони повернулися іншими. Тепер уже не розлучалися. Святослава знову полюбила липень, з його усіма святами. Місяць, який подарував їй надію.
– То святий Петро напевно все так спланував, – жартували Святослава і Петро.
Фото ілюстративне – LiveGournal.
