На мій 55-річний ювілей мене прийшов привітати мій колишній чоловік. Я нічого не святкувала, бо і настрою нема, не до свят зараз, і діти мої живуть закордоном. А тут чоловік мій з’явився на порозі з букетом квітів.
Ми з ним розійшлися 10 років тому, Іван знайшов собі іншу, на 13 років молодшу за себе жінку. Це була його співробітниця. Вони крутили роман за моєю спиною більше шести років, про це знали всі, і лише я про все дізналася останньою.
Одружилися ми з Іваном ще в інституті, ми були ровесниками. Вже на п’ятому курсі я народила донечку, а потім і синочка. Діти були як дві краплі води схожі на мого Івана, а він став для ним чудовим батьком, а для мене – найкращим чоловіком. Тому я б ніколи не могла подумати, що він мені зраджує.
Остаточне рішення піти з сім’ї чоловік прийняв, коли ми одружили нашу донечку. Я вже про все знала, і чекала на цю розмову. Відразу на наступний день після весілля нашої доньки, Іван мені сказав, що хоче розлучення, бо його Мар’яна дитину чекає.
– Я і тебе люблю, і її люблю, – сказав мені на прощання чоловік. – Але зараз я їй більше потрібен. А ти, якщо можеш, пробач мені.
І я відпустила. А що я могла зробити в цій ситуації? Наша дочка заміж вийшла і поїхала з чоловіком в Канаду. А згодом і наш син теж переїхав до них. То ж я кинулася в роботу, щоб не думати по погане.
З Іваном ми час від часу зустрічалися, говорили про справи наших дітей. У них з Мар’яною народився син, теж дуже схожий на Івана. Вони дитину Іванком назвали, в честь батька.
Іван тішився дитині, а мені зі сторони було трохи дивно дивитися, як сивочолий чоловік, який міг би вже бути дідусем, намагається грати роль молодого татуся. Місцями, мені було навіть шкода Івана.
З Мар’яною вони прожили майже 10 років, а тепер, коли почалася війна, вона з сином поїхала в Австрію до своїх родичів. Іван тут чемно їх чекав. Та нещодавно Мар’яна йому повідомила, що повертатися додому не буде. Родичі тут їй знайшли цікаву роботу, Іванко в школу пішов, йому тут дуже подобається.
Так що Мар’яна, виходить, кинула мого Івана. Впевнена, що вона там, закордоном, знайшла собі когось кращого і молодшого.
От мій Іван і згадав про мене. Прийшов з квітами, став розповідати, яке чудове життя ми з ним прожили. А те, що він мені зрадив, то з ким не буває, кожен може помилитись.
З його слів я зрозуміла, що він хоче повернутись. Але от чи потрібно це мені зараз, коли я вже звикла бути сама і навіть навчилася бути щасливою?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
