fbpx
Життєві історії
Останній раз мені подруга Світлана подзвонила з України. Мовляв, навіть не жалійся мені, маєш роботу, маєш що їсти, якби тобі було погано в Португалії, то вже б давно в Харкові була. І поклала телефон

Моя подруга Світлана часто телефонує мені з України. Останнім часом спілкування у нас з нею не ладиться, мене так втомили її докори, вона ніколи не зрозуміє мене.

Ми обоє з Харкова, тому коли почалася війна у нас було дуже неспокійно і ми вирішили тимчасово покинути свій дім.

У Світлани мама й тато живуть в Чернівцях. Вона з чоловіком та двома своїми дітьми поїхала жити до них. А я поїхала за кордон, в Португалію. Чоловік мій залишився вдома, у нього робота там є, хоч мало заробляє, але сказав, що залишиться вдома, а ми маємо поїхати, щоб бути в безпеці, щоб він не хвилювався за нас.

Спочатку Світлана раділа за мене, що я за кордоном, волонтери допомагають, допомогу країни дають.

Та я вам зізнаюся щиро, що тут дуже важко. За цей час ми вже тричі змінили житло, дітям важко, адже ми постійно з якимись людьми тут живемо. Вони хочуть бігати, гратися як вдома, адже малі ще, хоча школярики вони в мене, але ж у них ще дитинство.

Школа теж далася нам непросто, діти сприйняли їх добре, але ж і навчатися важко – ні мови не знаєш, ні звичаїв та правил цих людей.

Я знайшла підробіток, з допомогою на життя вистачає, але важко дуже. Для мене тут все чуже нерідне.

Коли Світлана мені телефонує, або я їй, то постійно говоримо про життя. Я їй виливаю свої почуття, розказую, як важко. Подруга спочатку шкодувала, а потім стала докоряти, що за кордоном зараз усім добре, гроші дають, не голодна, робота є, діти в безпеці. А вони у мами всі сидять без роботи і грошей всі на купі, тому не мене, а її ще потрібно пошкодувати.

Я розумію, що подрузі важко, але ж я не докоряла їй. Кожен вибрав свою дорогу, у мене немає родини в Україні, в кого б я могла жити якийсь період.

Тепер світлана мені щоразу докоряє, як тільки стаємо розмовляти:

– Навіть не думай жалітися мені, якби тобі було б погано, вже б повернулася в Україну, – вже не раз казала вона.

А мені прикро, зрозуміти може лише той, хто був в моїй ситуації, хто вже з дітьми за кордоном побував. Чоловік просить не повертатися, перечекати тут зиму. Я так хочу додому, і діти просяться до тата, тут все для нас чуже. Та вдома постійно чутно вибухи, а жити в Україна нам більше немає де, тому сидимо тут і щодня мріємо про дім.

Так хочу повернутися, але розумію, що там неспокійно. Можливо, хтось порадить мені, як краще вчинити.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page