Я в Іспанії була 16 років, і поїхала щоб не те, що виправити своє фінансове становище, а щоб вижити, вирватися з бідності, в якій ми жили.
Чоловік відверто з мене сміявся, коли я стала валізи збирати.
– Куди ж ти поїдеш? – питав мене він. – Ти ж далі райцентру ніколи і не була!
Він мав рацію, на свої тоді 46 років я і справді ніде не була, і нічого не бачила, крім своєї роботи і свого городу. А ще, чоловік, якому нічого не треба, і дві доньки, про майбутнє яких я думала.
Тому все розпитала у знаючих людей, особливо у сусідки Ніни, яка переді мною поїхала на заробітки в Іспанію. З її слів я зрозуміла, що важко, особливо на початку нестерпно, але ж воно того варте, бо гроші он які за це великі платять.
Тому чоловік собі говорив одне, а я собі знала інше. Дівчата наші вже студентками були, за них мені було не страшно.
Мене ще тоді лякали, що якщо я поїду, то чоловіка позбудуся, на що я спокійно відповідала, що невелике щастя втрачу, так що вже нехай буде, як Бог дасть.
Я поїхала, стала заробляти доволі непогані гроші, мені такі навіть не снилися ніколи. Додому я не їхала перших 5 років, бо не мала відповідних документів.
Все зароблене чоловікові і дітям висилала, бо ми домовилися, що збудуємо собі будинок.
І за 10 років я справилася з завданням, збудували ми будинок величезний, з двома входами, якраз дві доньки з своїми чоловіками розселилися по двох частинах.
Зяті, наче, непогані дісталися – і доньок моїх люблять, і чоловікові моєму допомагали, коли ще йшло будівництво.
Останніх років 7 я їм гроші не висилаю, а тишком їх відкладаю, бо маю один задум. Я хочу собі квартиру в місті купити, щоб коли повернуся додому, я жила окремо. Чоловік давно мені став чужий, та й доньки зі мною давно зв’язок втратили, вони тепер про власні сім’ї дбають – про дітей, про чоловіків своїх, а до мами їм байдуже, особливо після того, як я перестала їм гроші висилати.
От я і думаю – чи є сенс мені до них повертатися? Нехай живуть собі самі як хочуть. Ну хіба не так?
Про мій намір купити квартиру ніхто з них нічого не знав. Проблеми почалися після того, як я придбала житло.
Обидві доньки, які вже встигли пересваритися на одному подвір’ї за стільки років, стали сперечатися, кому я маю віддати цю квартиру.
– Я собі житло купила, – кажу їм. – Тому на цю квартиру не розраховуйте!
– Ага, а тата ти на кого лишаєш? – питають вони мене.
– Як це на кого? А ви на що? – відповідаю. – От і будете дві по черзі за батьком дивитися, якщо що.
Доньки на мене за це дуже образилися, егоїсткою назвали. Але, все одно, я вважаю, що зробила все правильно.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.