fbpx
Життєві історії
– Ось, за оренду трошки, візьми, – раз на місяць свекруха сунула мені конверт. Рідна дочка залишила її практично на вулиці. Коли ми з чоловіком купили свекрусі невеличкий будинок – дочка знову з’явилася в її житті. Не розумію, як можна так чинити

– Ось, за оренду трошки, візьми, – раз на місяць свекруха сунула мені конверт. Рідна дочка залишила її практично на вулиці. Коли ми з чоловіком купили свекрусі невеличкий будинок – дочка знову з’явилася в її житті. Не розумію, як можна так чинити

Так вийшло, що мама чоловіка у свій час жила з нами. Її старша дочка, Аня, обдурила свою матір при розміні квартири. Залишити Тамару Михайлівну на вулиці ми з чоловіком не змогли. Джерело

У нас вдома свекруха відчувала себе зайвою. Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати, поїсти її доводилося витягувати мало не силою. Тамара Михайлівна – інтелігентна скромна жінка, ми з нею завжди ладнали. Так що особисто я в спільному проживанні проблем не бачила. А їй було незручно жити з нами.

Вона постійно намагалася дати нам гроші зі своєї і без того невеликої пенсії:

-Ось, за оренду трошки, візьми. – раз на місяць мама чоловіка сунула мені конверт.

Я відмовлялася. Я вважала, що мамі чоловіка гроші потрібніші. Тим більше, ми не бідували. З нашого боку ніколи не було ніяких натяків ні на оплату квартири, ні на покупку продуктів. Я вважаю, це свинство – брати гроші з настільки близького родича. Тим більше, вона виростила мого чоловіка і виховала його хорошою людиною.

А Тамара Михайлівна так не могла:

– Мені не комфортно, що я сиджу у вас на шиї. І що заважаю вам, у вас своя сім’я.

Поки ми з чоловіком були на роботі, а дочка в школі, Тамара Михайлівна цілими днями прибирає і все надраює. Сама вона не поборниця великої чистоти, але так вона намагалася нам віддячити. Я її постійно просила, щоб вона себе не обтяжувала, але це було марно.

В туалет свекруха теж не могла піти, коли всі вдома. Вона терпіла до останнього, а в її віці це неприпустимо. Розмови і вмовляння ні до чого не привели:

– Я в гостях і веду себе відповідно. Ви не можете мене нічим дорікнути. – вперто стискувала губи свекруха.

Тоді ми з чоловіком вирішили її переселити. Ми живемо в передмісті, навколо новобудов – приватний сектор і кілька селищ. В одному з них продавався невеликий будинок – одна кімната, кухня, сан вузол.

Маленький будинок виглядав досить симпатично. Упорядкований, що важливо для людини пенсійного віку – газ, каналізація, електричне опалення та водопостачання. Ділянка в 6 соток з різними посадками.

І ціна була досить адекватна. Порадившись з мамою чоловіка, рішення було прийнято: беремо.

Частина грошей у нас була, половину взяли в кредит. Переїзду Тамара Михайлівна зраділа. У неї на очах стояли сльози, вона кілька перепитала:

– Це мені? Це мій дім? Правда? – почувши позитивну відповідь, вона розплакалася від щастя.

Вона поривалася обійняти сина, обняти мене, обійняти внучку. Вона навіть трохи підскакувала від нетерплячки. Ми перевезли її речі, Тамара Михайлівна обходила свої володіння:

– Тут огірочки будуть, там полуницю висаджу. Варення буде – пальчики оближете!

Вона скомандувала, як розставити меблі, і розклала речі. Ми відкланялися, отримавши чергову порцію подяк і запрошення в гості.

Будинок був оформлений на чоловіка.

– Не вистачало ще щоб Анька прийшла частку свою вимагати. Так краще буде. – погодилася Тамара Михайлівна.

Аня дізналася про переїзд своєї матері не відразу, а приблизно через півроку. Захопити квартири їй здалося мало, і вона приїхала до Тамари Михайлівни набиватися в спадкоємиці.

Наскільки я зрозуміла, спочатку Аня з сином планували оселитися у своєї мами. Але, на щастя, розміри будинку не дозволяли їм розташуватися з комфортом: якщо для однієї людини кімнати в 15 квадратів цілком достатньо, то ужитися на них втрьох – досить проблематично.

Материнське серце відходить. Якого б болю не завдавали діти, ми все одно їх любимо. Тамара Михайлівна раділа візитам дочки, яка привозила їй онука. Приїжджала Аня до мами до тих пір, поки не дізналася про те, що будинок моїй свекрусі не належить.

Зрозумівши, що ловити нічого, що нічого вона більше від матерів не отримає, Аня зникла так само стрімко, як і з’явилася.

Тамара Михайлівна з головою поринула в городні турботи: щось садила, обробляла, виполювати бур’яни. Свіже повітря йде їй на користь – пенсіонерка розцвіла.

В моїй історії немає драми або нахабства. Просто потрібно ставитися до людей так, як хочеш щоб вони ставилися до тебе. Тамара Михайлівна мене прийняла, я жодного разу в житті не чула від неї жодного поганого слова.

І, коли настала наша з чоловіком черга відплатити цій чудовій жінці за добро, ми це це зробили. У міру своїх сил, звичайно.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook