Оксана стояла перед дверима своєї нової квартири в одному з тихих районів Києва. Вона ще не звикла до ваги цих ключів у кишені — новенька «двійка» в сучасному ЖК, на яку вона збирала останні шість років, працюючи провідним аналітиком у великій IT-компанії. Це була її особиста фортеця, її тиха перемога над обставинами.
Але зараз, притиснувши вухо до оббитих темним деревом дверей, вона заціпеніла. Ключі вислизнули з рук і з глухим дзвоном впали на килимок. По спині пробіг неприємний холодок, а в горлі застряг тугий грудок. За дверима, де мав бути лише спокій, лунали голоси. Один — м’який, трохи винуватий — належав її чоловікові, Олексію. Інший, дзвінкий і владний, з тими специфічними нотками вчительської дикції, Оксана впізнала б із тисячі. Ганна Михайлівна. Її свекруха.
— Та що ти, Льошику, як не рідний? — долинало зсередини. — Я ж не чужа людина, щоб під під’їздом стояти. Добре, що сусіди виходили, то я й заскочила. А код від домофона міг би й раніше сказати, а не змушувати матір чекати. Невже ти думав, що я не приїду на новосілля?
— Мам, я не те щоб забув… Просто ми з Оксаною планували спершу самі все розставити, — почав Олексій, але його голос звучав так невпевнено, наче він виправдовувався перед завучем за прогуляний урок.
— Ой, не починай. Ти ж мій син. Невже мати не має права поглянути, де житиме її єдина дитина? Тут же ще стільки роботи! Оксаночка твоя, звісно, розумниця, але в побуті вона ще зовсім дитина.
Оксана зробила глибокий вдих, намагаючись вгамувати серцебиття. Вона підняла ключі, повернула замок і відчинила двері. У передпокої, заставленому коробками, панував хаос. Олексій стояв біля стіни з таким виглядом, наче його щойно заскочили на місці злочину. А Ганна Михайлівна, вже перевзута у власні домашні капці (звідки вони взялися?), впевнено розпаковувала величезні валізи. Їх було три. Величезні, шкіряні, набиті доверху.
— А ось і наша господиня! — вигукнула свекруха, розпливаючись у променистій, але напрочуд холодній посмішці. — Оксаночко, вітаю! Яка ж квартира гарна, високі стелі! Якраз те, що треба. Я от вирішила, що вам тут без допомоги не обійтися, поки ви на своїх роботах до ночі пропадаєте. Свою хату в Полтаві я зачинила, тепер буду у вас господарювати. Тобі ж легше буде, дитино.
В Оксани земля пішла з-під ніг.
Ще два роки тому життя Оксани нагадувало ідеально вибудований графік. Вона — тридцятидворічна жінка з чітким поглядом карих очей та вольовим підборіддям, яка зробила себе сама. Виросла в невеликому містечку, виборола бюджет у столичному виші, пройшла шлях від молодшого спеціаліста до керівника відділу аналізу ризиків. Колеги поважали її за гострий розум, а чоловіки-конкуренти побоювалися її прямолінійності.
Кар’єра була її пристрастю, але ввечері, повертаючись у порожню орендовану квартиру на Оболоні, вона відчувала, що цифри не дають тепла. А потім у їхню компанію прийшов Олексій. Він обійняв посаду заступника начальника відділу маркетингу. Високий, з трохи розкуйовдженим волоссям і неймовірно добрими очима, він зовсім не вписувався в офісну атмосферу інтриг.
— Слухай, Оксано, — сказав він якось під час обідньої перерви, коли вони разом стояли в черзі за кавою. — Ти завжди така серйозна. Не боїшся, що від цих звітів у тебе в голові оселяться таблиці Excel?
— А що ти пропонуєш? — усміхнулася вона.
— У мене є секретний план порятунку людства від нудьги. Я готую найкращу грибну юшку в світі за рецептом моєї бабусі з Верховини. Хто спробує — стає моїм другом назавжди.
Це було так щиро і по-простому, що Оксана вперше за довгий час розсміялася. Олексій виявився напрочуд уважним. Він дарував не розкішні букети, а маленькі кактуси в керамічних горщиках, бо знав, що вона любить квіти, але не має часу їх поливати. Він приносив їй домашній чай з обліпихою, коли вона застуджувалася. За пів року він зробив пропозицію на березі Дніпра, і Оксана, не вагаючись, відповіла «так».
Ганна Михайлівна на весіллі була взірцем елегантності. Сукня кольору глибокого сапфіру, бездоганна зачіска, вишукані манери. Вона мило розмовляла з гостями, але Оксану не полишало відчуття, що свекруха постійно проводить інвентаризацію всього навколо: скільки коштує ресторан, хто батьки нареченої, як Оксана тримає виделку.
— Яка ти молодець, Оксаночко, — прошепотіла вона, коли вони залишилися наодинці в дамській кімнаті. — Такого золотого хлопчика відхопила. Льошик — він же як відкрита книга. Але він у мене такий вразливий, домашній. Йому потрібен особливий затишок. Ти вже бережи його, не навантажуй своєю аналітикою вдома. Чоловік має відпочивати серцем.
Після весілля вони почали винаймати невелику квартиру біля метро. Олексій справді виявився скарбом: він любив поратися на кухні, висаджував на балконі петунії і взагалі створював атмосферу затишку, якої Оксані завжди бракувало.
— Ти просто знахідка, — жартувала вона, коли він зустрічав її з роботи з вечерею.
— Це все мама, — незмінно відповідав він. — Вона з дитинства вчила мене, що чоловік має вміти все.
Ганна Михайлівна дзвонила щодня. Спершу це були невинні поради щодо приготування голубців чи вибору порошку. Потім почалися скарги на тиск, на самотніх сусідів, на те, що в Полтаві нудно. Олексій годинами слухав її, заспокоював. Іноді він міг зірватися посеред ночі, щоб просто поговорити з нею, бо їй «здалося, що в грудях тисне».
— Олексію, це нормально, що ти піклуєшся про маму, — казала Оксана. — Але вона маніпулює твоїми почуттями.
— Та що ти, Ксюш. Вона просто одна. Батько рано пішов, вона все життя мені присвятила. Я не можу її кинути.
Одного разу, повернувшись з відрядження, Оксана застала свекруху на їхній кухні. Ганна Михайлівна впевнено хазяйнувала біля плити, а по квартирі стояв запах смаженої цибулі, який Оксана терпіти не могла.
— О, приїхала наша бізнес-леді! — вигукнула свекруха. — Я тут вирішила Льошика підгодувати нормально. А то він казав, що ви все більше салатами та доставкою харчуєтеся. Хіба ж це їжа для чоловіка? Йому треба м’ясо, борщик, ситність!
— Ганно Михайлівно, ми нормально харчуємося, — стримано відповіла Оксана. — І Олексій чудово готує те, що нам подобається.
— Ой, дитинко, що він там готує? Яєчню? Я ж його з пелюшок знаю. Все, що він вміє, — це мої уроки. А сам він і цвяха в стіну без моєї поради не заб’є.
Вона підморгнула Оксані, ніби запрошуючи її в таємний клуб тих, хто «краще знає, що треба Олексію». З того дня візити стали регулярними. Свекруха могла приїхати без попередження о восьмій ранку в суботу, бо «привезла свіжий сир з ринку». Вона переставляла посуд у шафках, міняла місцями тюбики у ванній і одного разу навіть випрала улюблену вовняну сукню Оксани в окропі, перетворивши її на ганчірку.
— Ой, я ж хотіла як краще, щоб чистеньке було! — зітхала вона.
Інцидент з відпусткою
Остаточною перевіркою на міцність став випадок з поїздкою до Карпат. Оксана місяць планувала їхній відпочинок у маленькому будиночку біля Яремче — тиша, ліс, тільки вони вдвох. Вона вже забронювала квитки та житло.
За три дні до від’їзду Олексій прийшов додому з винуватим виглядом.
— Ксюш, тут така справа… Мама подзвонила. Каже, що в неї дуже погані аналізи, лікар радить тільки морське повітря. Вона вже домовилася зі своєю знайомою в Одесі, та здає нам цілий поверх у приватному секторі. Мама каже, що це буде її подарунок нам, вона все оплатить.
— Олексію, ми їдемо в Карпати. Ми вже все сплатили. І чому твоя мама вирішує, де ми маємо відпочивати?
— Ну вона ж хвилюється! І їй справді зле. Як я поїду в гори, знаючи, що вона там сама з тиском?
— Нехай їде в Одесу сама або з подругою. Ми — родина, у нас свої плани.
Це була перша велика сварка. Олексій звинувачував Оксану в егоїзмі, а Оксана його — у нездатності вирости. У підсумку Оксана поїхала в Яремче сама. Вона гуляла стежками Довбуша, дивилася на водоспади й плакала від образи. Олексій же відправився в Одесу, де десять днів «вигулював» маму по набережній і слухав її розповіді про те, яка Оксана невдячна.
Після повернення він довго просив вибачення. Приніс величезний кошик її улюблених фруктів.
— Вибач, я був не правий. Я поговорив з нею. Вона все зрозуміла. Тепер ми будемо жити за своїми правилами.
Оксана повірила. Жінкам властиво вірити в краще, коли вони кохають.
Невдовзі Оксані запропонували посаду операційного директора в новій філії. Це означало колосальну відповідальність, але й зарплату, про яку вона раніше тільки мріяла. Це дало змогу нарешті взяти квартиру в іпотеку.
Коли вони вибирали житло, Ганна Михайлівна знову активізувалася.
— Навіщо вам цей бетонний вулик у центрі? — казала вона. — Краще купіть будиночок під Полтавою, я буду поряд, буду за городами наглядати, дітки з’являться — повітря свіже. А Київ — це лише суєта і вихлопні гази.
— Ганно Михайлівно, ми працюємо в Києві. Нам тут зручно, — твердо відповіла Оксана.
Свекруха лише тяжко зітхнула, натякаючи на те, що молодь зовсім не цінує життєву мудрість старших.
І ось — день переїзду. Оксана планувала влаштувати романтичну вечерю. Вона замовила дорогий посуд, купила свічки, вимкнула телефон. Але замість свічок її зустріли три валізи Ганни Михайлівни.
— Ви не будете тут жити, — повторила Оксана, відчуваючи, як тремтять руки. — Це наша квартира. Ми дорослі люди.
— Оксано, як ти можеш бути такою немилосердною? — свекруха миттєво змінила тон на плаксивий. — Я ж для вас усе! Хату в Полтаві на сигналізацію здала, все цінне сюди привезла. Мені там страшно одній, зараз такі часи неспокійні…
— Мам, ну справді, — Олексій зробив спробу втрутитися. — Ми ж не домовлялися про спільне проживання.
— Ось! Бачиш, як вона на тебе впливає? — вигукнула Ганна Михайлівна. — Вже й рідну матір на поріг не пускаєш? Я ж вас не об’їм. Буду в маленькій кімнаті сидіти, як мишка. Тільки щоб бути поряд, щоб знати, що з тобою все добре.
— Ганно Михайлівно, — Оксана підійшла до неї впритул. — Ви або завтра їдете назад, або я зараз же викликаю таксі і везу вас на вокзал.
— Олексію! Ти чуєш? Вона мене виганяє! В ніч! У чужому місті!
— Ксюш, ну давай не так різко, — Олексій взяв дружину за лікоть. — Нехай вона переночує, а завтра ми спокійно все вирішимо.
— Ні, Олексію. «Спокійно» у нас уже було. Результат — три валізи в коридорі.
Тієї ночі Оксана не спала. Вона чула, як у сусідній кімнаті свекруха тихо «бідкалася» Олексію, як той щось бубонів у відповідь. Вранці Ганна Михайлівна на диво затихла. Вона приготувала сніданок — сирники, саме такі, як любив Льошик.
— Вибачте мені, — сказала вона зі сльозами на очах. — Я просто дуже скучила. Я завтра ж поїду. Тільки дайте мені деньок відійти від дороги, ноги набрякли.
Оксана здалася. І це була її найбільша помилка.
Наступного дня свекруха не поїхала. І через день теж. Вона розігрувала складну партію: була напрочуд лагідною, постійно прибирала, прала і готувала. Олексій був у захваті.
— Дивись, Ксюш, як вона старається! Вона ж нікому не заважає. Тобі не треба думати про побут, можеш спокійно займатися своєю іпотекою та звітами.
— Вона заповнює собою весь простір, Олексію. Я не можу вийти в халаті на кухню, бо вона там завжди сидить. Я не можу вибрати фільм, бо їй «гучно».
Але найгірше почалося пізніше. Оксана помітила, що її речі почали зникати зі своїх місць. Книги переїжджали на дальні полиці, косметика дивним чином опинялася в закритих коробках, бо «так акуратніше». Одного разу вона повернулася додому і побачила, що на стіні у вітальні висить величезний вишитий рушник — спадок свекрухи.
— Ганно Михайлівно, це мінімалізм. Тут не має бути рушників на стінах.
— Ой, Оксаночко, це ж оберіг! Як можна без оберега в новій хаті? Ти просто молода ще, не розумієш. Це щоб у вас дітки були.
Оксана зняла рушник і поклала його в шафу. Наступного ранку він знову висів на місці.
Напруга в сім’ї зростала. Олексій ставав дедалі дратівливішим. Він опинився між двома вогнями. Коли він був з Оксаною, вона вимагала захистити їхні кордони. Коли він був з матір’ю, та плакала і розповідала, як Оксана її принижує своїми зауваженнями.
— Ти просто її не любиш, — сказав Олексій під час однієї зі сварок. — Тобі важко просто бути людиною. Вона стара, вона хоче бути корисною.
— Вона не корисна, Олексію. Вона руйнує нас.
Одного вечора Оксана виявила, що запасний комплект ключів, який завжди лежав у ящику в передпокої, зник.
— Олексію, ти не бачив ключів?
— А… так, я віддав їх мамі. Їй же треба виходити в аптеку чи магазин, поки ми на роботі. Не чекати ж їй нас під дверима.
— Ти віддав ключі від квартири, яку купила я, людині, якій я заборонила тут жити?
— Оксана, припини! Це і мій дім теж! Я маю право дати ключі своїй матері!
— Ти не заплатив за цю квартиру жодної копійки, Олексію. Твоїх грошей вистачає тільки на комунальні та твої походи в спортзал. Я тягну цю іпотеку сама.
— Ось як ти заговорила? Значить, я тут приживайло? — Олексій почервонів. — Мама мала рацію. Ти стала холодною і розрахунковою. Для тебе гроші дорожчі за сім’ю.
В цей момент з кухні вийшла Ганна Михайлівна. Вона виглядала дуже спокійною.
— Дітки, не сваріться. Льошику, не треба так з дружиною. Оксаночко, я все розумію. Я заберу ключі. Не треба через мене руйнувати шлюб. Я поїду… колись.
— Не треба нічого забирати, мамо! — закричав Олексій. — Ти залишишся тут. А якщо комусь не подобається — двері відчинені.
Оксана відчула, як усередині щось обірвалося. Остаточно і безповоротно. Вона подивилася на чоловіка. Це вже не був той добрий хлопець з грибною юшкою. Це був чужий чоловік, який обрав не майбутнє, а минуле.
Наступного дня Ганна Михайлівна зникла. Просто пішла зранку і не повернулася. Олексій обдзвонив усі лікарні, морги, знайомих у Полтаві. Він був у розпачі.
— Це ти винна! — кричав він Оксані. — Ти її довела своїми докорами! Вона тепер десь на вулиці через твій «мінімалізм»!
Оксана мовчала. Вона знала, що це чергова вистава. І справді, через три дні Ганна Михайлівна зателефонувала.
— Синку… я в якоїсь далекої родички… неважливо де. Мені просто треба було побути там, де мене не ненавидять.
— Мамо, повертайся негайно! Я тебе заберу! Де ти?
— Ні, я не хочу заважати вашому щастю. Оксаночка так хоче бути господинею… Нехай буде. А я вже якось доживу віку в чужих людей.
Це був удар нижче пояса. Олексій метався по квартирі як поранений звір. Він перестав ходити на роботу, постійно пив заспокійливе і дивився на Оксану з невимовною ненавистю.
— Якщо з нею щось станеться, я тобі ніколи не пробачу, — шепотів він.
Через тиждень «блудна мати» повернулася. Вона виглядала змарнілою, під очима залягли тіні. Олексій зустрів її як героїню. Він влаштував її в їхній спальні, а сам перебрався на диван у вітальні. Оксана опинилася в ізоляції у власному домі.
Фінал у світлі нової люстри
Остання сцена розігралася у вівторок. Оксана повернулася з роботи раніше — хотіла зробити сюрприз Олексію, поговорити востаннє, спробувати знайти компроміс. Вона відчинила двері й почула сміх.
У вітальні на драбині стояв Олексій. Він вішав ту саму жахливу «кришталеву» люстру. А Ганна Михайлівна знизу подавала йому інструменти й лагідно гладила по нозі.
— Отак, синку, ще трохи вправо. Бачиш, як гарно? Тепер це схоже на справжню вітальню, а не на офіс. Нарешті в цьому домі буде душа.
Олексій побачив Оксану, але не злякався. Він просто холодно глянув на неї.
— О, Ксюш. Ми тут вирішили порядок навести. Стару люстру я викинув, вона все одно була подряпана.
— Ти викинув люстру за вісімсот євро, яку я везла з-за кордону?
— Гроші, знову гроші, — зітхнула свекруха. — Оксаночко, ну хіба в грошах щастя? Ти подивись, як син сяє! Він нарешті почувається господарем у себе вдома.
— У себе вдома? — Оксана засміялася. Це був тихий, страшний сміх. — Олексію, у тебе є десять хвилин, щоб зібрати свої речі і речі своєї мами.
— Ти не смієш! — Олексій спустився з драбини. — Я тут прописаний!
— Ти прописаний у моїй квартирі на підставі шлюбу. Але я вже подала на розлучення через додаток, а завтра мій адвокат принесе документи про виселення. А поки що…
Вона дістала телефон і натиснула кнопку виклику охоронної фірми, з якою уклала договір вранці.
— У мене в квартирі сторонні люди, які псують майно. Приїжджайте.
Ганна Михайлівна зблідла. Її маска «доброї бабусі» миттєво злетіла.
— Ах ти ж змія! — прошипіла вона. — Я знала! Я відчувала, що ти тільки й чекаєш, щоб виставити нас! Ти ж ніколи його не любила, тобі тільки твої графіки потрібні!
— Я любила Олексія, — спокійно відповіла Оксана. — Але я не виходила заміж за його маму. І я не збираюся оплачувати ваше свято життя за свій рахунок.
Олексій стояв, опустивши руки. Він дивився на матір, потім на Оксану. В його очах була порожнеча. Він раптом зрозумів, що Оксана не жартує. Що його затишний світ, де можна було бути маленьким хлопчиком під крилом двох жінок, зруйновано.
Через пів години, під наглядом двох мовчазних охоронців, Олексій і Ганна Михайлівна виносили валізи. Свекруха щось кричала про прокляття і невдячність, а Олексій мовчки тягнув пакунки.
Коли двері нарешті зачинилися, Оксана сіла на підлогу в порожньому передпокої. Вона дивилася на нову жахливу люстру, яка самотньо горіла у вітальні. Потім вона встала, підійшла до вимикача і клацнула ним.
Темрява принесла полегшення.
Через місяць вона змінила замки. Через два — нарешті повісила ту люстру, яку хотіла. Олексій кілька разів дзвонив, плакав, казав, що мати знову поїхала в Полтаву і що він хоче повернутися.
— Знаєш, Олексію, — сказала вона йому востаннє. — Ти так і не зрозумів. Справа не в люстрі. І навіть не в твоїй мамі. Справа в тому, що ти так і не захотів мати власні ключі від свого життя. Ти завжди чекав, поки хтось відчинить тобі двері.
Вона поклала слухавку і вийшла на балкон. Перед нею розкинувся вечірній Київ — місто тисяч вогнів. І кожен з цих вогнів був чиєюсь історією. Її історія тільки починалася. Вільна, чесна і тільки її власна.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
