Свій 45-річний ювілей Наталя чекала з неохотою. У неї було стільки планів, але нічого з того, про що вона мріяла, не здійснилося.
Найбільшою її мрією було мати дитину. Так, вона розуміла, що можливо, все занадто пізно, але щастя стати матір’ю перевищувало усі її упередження.
Перший шлюб Наталі не вдався. Вони розлучилися з чоловіком після 2-х років сімейного життя, дітей не було.
Потім Наталя багато працювала і не думала про особисте життя. Та 5 років тому вона зустріла Андрія. Він був зовсім не схожий на інших чоловіків. Вона настільки щиро його полюбила, що вийшла за нього заміж і дуже хотіла народити йому дитину.
Але з спадкоємцями у пари чомусь не складалося. Лікарі казали, що немає видимих причин, а отже треба чекати і все прийде. Та довго чекати Наталі не дозволяв вік, і це її неабияк пригнічувало.
В той вечір Наталя сиділа на балконі, обгорнута м’яким пледом, і дивилася на нічне місто. За вікном миготіли вогники багатоповерхових будинків, люди поспішали додому, а автомобілі невпинно рухалися по дорогах. Вулиця жила своїм життям, і все навколо виглядало таким швидким і чужим.
Вона вже стільки років живе в цьому великому місті, що почала звикати до його шуму й суєти. Але всередині її серце було сповнене іншими думками – думками про рідне село, де пройшло її дитинство.
“Я втомилася. Мені треба повернутися в місце сили, щоб відновитися”, – раптом промайнула думка в голові у жінки.
Наталя вже багато років не була в селі. Вона виїхала в місто після школи, і відтоді її життя кардинально змінилося. Спочатку здавалося, що все буде тимчасово: міські квартири, знайомства, робота в офісі, постійна метушня. Але час ішов, і, здавалося б, звикла до цього ритму. А в село приїжджала раз на кілька років, бо постійно не мала часу на такі поїздки.
Та ось зараз, у 45 років, вона все частіше відчувала дивний біль у душі. Біль за рідними місцями, за тими лісами, луками, запахом землі та пахощами квітів, що колись наповнювали її дитячі роки.
Наталя поділилася своїми думками з Андрієм, своїм чоловіком, коли той прийшов з роботи:
– Андрію, я все більше думаю про те, щоб поїхати додому, в село. Хочеться побачити свої рідні місця.
Вона зітхнула, згадуючи старі дуби біля хати, річку, на березі якої вони з братом ловили рибу
– Іноді здається, що це вже не я – та дівчина, яка колись бігала босоніж по траві, сміялася з друзями до сліз. Наче щось в мені зламалося.
–Ти хочеш поїхати в село? – здивувався Андрій, трохи піднявши брови. – Ну, якщо тобі хочеться, то поїдемо. Але ж давно не було тебе там, чи не так?
– Так, давно, – Наталя замовкла, погляд її став туманним. Вона згадала, як колись залишала рідне село, коли ще була молодою і сповненою надій на майбутнє.
– Я не знаю, чому, але мене все тягне туди. Мабуть, це просто туга за тим, що залишилося позаду. Я навіть не знаю, чи є ще ті самі місця, але хочу поїхати і побачити все на власні очі.
Андрій подивився на свою дружину з розумінням. Він знав, як сильно вона любила те село, яке стало частиною її душі. І хоча він сам був більше містянином, відчував, що цей її порив має велике значення.
– Якщо тобі так важливо, давай поїдемо, – погодився він, знімаючи з себе напругу. – Це може бути цікаво.
Наталя всміхнулася і, хоча вона не сказала це вголос, відчула всередині хвилювання. Їй хотілося побачити хоча б один раз, як змінилося її село, зустріти знайомих, відчути запах того самого свіжого повітря і доторкнутися до тих місць, які зберігали найкращі її спогади.
Її рідне село розташовувалося десь далеко за містом, на схилах зелених пагорбів, серед безкраїх ланів і густих лісів. Коли вона була маленька, село виглядало таким затишним і непорушним.
Наталя пам’ятала, як разом з мамою збирала в лісі гриби та ягоди, а вечорами вони сиділи на ганку, слухаючи співи жайворонків і шелест листя.
Одним з найяскравіших спогадів було літо, коли їй виповнилося десять років. Вона і її старший брат Олег прокидалися з першими променями сонця. І хоча їхня хата стояла на самому краю села, звідки відкривався вигляд на поля і луки, навколо було багато друзів.
Цілі дні вони з Олегом бігали в ліс, лазили по деревах, влаштовували «таємні» табори на галявинах, а вночі дивилися на зірки, мріючи про великі пригоди в дорослому житті.
– Олеже, а що буде, якщо ми знайдемо скарб? – одного разу запитала вона, сидячи на камені біля річки.
– То будемо багатими, – сміявся брат, надуваючи щоки, щоб зробити обличчя серйозним. – І я віддам тобі половину.
– А чому половину? – здивувалася Наталя.
– Бо ти моя сестра, і я хочу, щоб ти була щасливою.
Вони сміялися, а потім ховали свої «скарби» в лісі, хоча це були просто камінці та старі монети. Але для них це були справжні скарби – саме через те, що мрії і дитячі фантазії були настільки важливими.
Наталя згадала, як разом із бабусею ходила до церкви. Бабуся, хоч і була вже старою, завжди знаходила сили, щоб йти до храму, бо вважала, що молитва – це найкращий захист від усіх бід.
– Боже, прошу тебе, даруй здоров’я моїм дітям і внукам, – шепотіла вона, тримаючи в руках кошик з квітами, які нарвала вдома.
– Бабусю, а ти теж попроси щось для себе, – підморгнула їй маленька Наталя.
– Для себе? – бабуся сміялася.
– Я вже прожила достатньо. Тепер моя найбільша радість – бачити, як ви щасливі.
А ще, у них на подвір’ї була особлива криниця, нап’єшся з тої криниці води, і ніби оживаєш. Вона інколи прибігала додому втомлена, а вип’є водички, і знову з новими силами біжить в юрбу до дітей.
От і зараз жінка відчувала, що хоче напитися тої води, хоче вдихнути того повітря, хоче посмакувати те смачне яблучко з яблуні, яка росла у неї під вікном.
Процес поїздки додому почався через кілька днів. Андрій організував все так, щоб поїздка була максимально комфортною: взяли машину, запланували кілька днів, щоб не поспішати, а потім знову повернутися в місто.
Як тільки вони приїхали в село, Наталя відчула, як сильно все змінилося. Село стало більш сучасним, з новими будинками, асфальтованими дорогами, але десь в глибині душі їй бракувало того старого, знайомого вигляду.
Хата її батьків, хоча й була відновлена, все ще стояла на місці, а вікна досі мали той самий вигляд, який вона пам’ятала з дитинства.
– Ось це наш будинок, – сказала Наталя, вказуючи на будинок. – Тут я виросла.
– Все виглядає дуже красиво, – в захопленні сказав Андрій.
Наталя мовчки дивилася на яблуню, і з подивом помітила, що кілька яблучок ще є на ній. Зірвала два, одне собі, одне чоловіку. Відкусила. Відчула знову той смак. В місті таких не купиш.
Криниця теж стояла на тому ж місці. Напилася води і наче за помахом чарівної палички відчула, як у неї пропадає втома.
“Зберегла ще водичка свою цілющу силу”, – зауважила вона.
Жінка оглянулася навколо, згадала, як бігала по цьому подвір’ї, як гралася з братом, як допомагала матері прибирати на городі.
Вона побачила кілька знайомих обличь, старих сусідів, які вже давно перестали бути молодими, але все ще жили в селі.
– Наталочко, це ти? – здивувалася жінка, яку вона впізнала відразу. – Як ти змінилася! Який приємний сюрприз!
– Я просто хотіла побачити місця, які так любила в дитинстві, – відповіла Наталя, усміхаючись. – І ось я тут.
Разом з Андрієм вони гуляли по селі, обговорюючи, як усе змінилося. Здавалося, що час тут йшов не так швидко, як у місті. І в цьому було щось магічно-особливе.
Не оминула Наталя і стару церкву, молилася так, як її бабуся вчила. На мить, при молитві вона заплющила очі, і їй здалося, що бабуся тут, з нею молиться за її щасливу долю.
Минув місяць.
– Андрію, присядь. У мене для тебе новина є, – загадково посміхаючись, сказала Наталя.
– Кохана, та невже? – Андрій відразу здогадався, про що говорить дружина.
– У нас дитина буде, – підтвердила здогадки чоловіка Наталя.
Андрій обійняв дружину. Таким щасливим він давно не почувався.
– Невже це все через поїздку в село?
– Не знаю. Можливо. Але я тепер розумію, що це і справді місце сили для мене. Місце, де душа розцвітає, а тіло наповнюється силою і духом.
Таке місце є у кожного з нас. Це місце, де ми народилися.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
