— Павле, Павле, ти де? — Василина стиха покликала чоловіка. На годиннику була шоста ранку. Вчора вони трохи посперечалися через якусь дурницю, і Павло, бувши людиною запальною, але відхідливою, пішов ночувати на веранду. Там стояв старий, ще радянський диван, на якому він любив подрімати влітку під гудіння бджіл. Зазвичай у цей час він уже порався в дворі: давав зерна курям, виводив козу Зірку на пасовище і заходив до хати снідати.

Сьогодні панувала дивна тиша. Не рипнули двері, не стукнуло відро. Тільки Зірка десь біля плоту жалібно мекала. «Невже не годована? Де ж Павло? Невже так сильно образився, що й до худоби не вийшов?» — стривожена Василина, долаючи біль у ногах, повільно підвелася. «Треба млинців напекти. Тоненьких, з гречаним медом, як він любить. Одразу й помиримося».

Вона вийшла на веранду і побачила чоловіка. Павло лежав на дивані, закинувши голову. Його погляд був спрямований у стелю, але очі залишалися нерухомими. Василина важко опустилася на табурет. Серце холодно стиснулося. — Павле… Павлику… — вона торкнулася його чола. Воно було холодним. Він помер ще вночі. Тихо, без свідків. Голова жінки вмить стала порожньою. Вона сиділа поруч, не в силах піднятися чи закричати. Перед очима, наче в старому кіно, пропливло все їхнє життя.

Вони виростили трьох дітей. Все життя Павло працював механізатором — спочатку в колгоспі, потім у місцевого фермера. Руки в нього завжди пахли мастилом і хлібом. Василина все життя пропрацювала дояркою. Жили не бідно: велика хата, повний двір худоби. Гроші завжди були, бо працювали від зорі до зорі. Дітей вивчили, весілля відгуляли, допомогли кожному купити житло в місті. Навіть на пенсії продовжували передавати їм сумки з м’ясом, сиром та домашньою сметаною.

Все змінилося три роки тому. Взимку Василина невдало впала біля сараю — перелом шийки стегна. Три місяці в лікарні, складна операція. Вона повернулася додому на милицях, майже безпорадною. Павло не відходив від неї.

А діти? Коли батько обдзвонив їх і попросив приїхати — хоча б допомогти по господарству, поки мати в лікарні — жоден не знайшов часу. Один «зашивався» на роботі, у іншої діти мали іспити, третій просто не брав слухавку. Павлові довелося самому різати худобу, бо доглядати за всім і за дружиною одночасно було несила. Залишив тільки козу, кілька курей та маленьку городину.

Замість дітей на допомогу прийшли сусіди — Іван та Настя. Іван своїм культиватором орав город, привозив дрова. Настя готувала їжу, прибирала в хаті, приносила свіжу городину. Щоразу, коли Настя заходила з гарячими пиріжками, Василина плакала: «Своїм не потрібні, а чужі доглядають».

Рік тому Павла вхопив інфаркт. Впав прямо посеред двору. Добре, що Іван помітив через паркан, викликав «швидку». Василина знову обдзвонила дітей. Старша донька відповіла: «Мамо, викличте лікаря, ми ж не медики. Гроші у вас є, ви ж корову продали». Син сказав, що він у відрядженні і нічим не допоможе. Молодша Марійка взагалі видала: «Мамо, батько все життя гроші збирав, ви ж нам нічого не давали з того, що від продажу худоби лишилося. От і наймайте собі доглядальницю».

Василина була приголомшена. Вона сиділа в темній хаті, і образа випікала їй душу. Гроші справді були, але вони пішли на операції, ліки та реабілітацію. Діти рахували статки батьків, але не рахували їхні зморшки.

Іван тоді знайшов медсестру з районної лікарні, домовився про догляд за Павлом. Сам щодня провідував діда в реанімації. Коли Павла виписали, він був блідий і мовчазний. Василина розповіла йому, що Марійка питала в Івана про «спадщину» — чи не з’явився хтось чужий, хто претендує на хату.

Павло тоді страшно розлютився. Цілу ніч курив на веранді, а вранці покликав дружину:

— Ось що я надумав, Василинко. Все життя ми на них поклали. Квартири купили, онукам гроші сували. А коли ми злягли — нас викинули, як старе шмаття. Тільки сумки з м’ясом звикли забирати. А Іван з Настею за нас, як за рідних, б’ються. Вирішив я: напишемо заповіт на них. Вони нас додивляться і поховають по-людськи. Згодна? — Згодна, Павлику. Згодна.

Тиждень тому вони оформили документи в нотаріуса. А вчора Іван зустрів у центрі їхнього сина. Той вихвалявся новою машиною, а на питання про батьків відмахнувся: «Та що їм зробиться? Гроші є, хата є. Як щось трапиться — дзвоніть».

Павло після цієї новини ходив чорніший за землю. Заборонив дружині навіть думати про дзвінки дітям. Але Василина не втрималася — коли чоловік вийшов до сараю, вона набрала сина. Павло зайшов до хати, побачив телефон у її тремтячих руках, мовчки вирвав його і пішов на веранду. Мабуть, серце не витримало образи в ту ніч.

Ховали Павла всім селом. Дітей не кликали — така була його воля. Але вони приїхали самі через три дні. Усі троє, з сім’ями. Приїхали з порожніми руками, голодні, одразу почали нишпорити по холодильнику.

— Мамо, а чого в тебе так порожньо? Де запаси? Де сало? Що ми їсти будемо? — запитав син, оглядаючи комору.

— Немає запасів, синку. Батько хворів, я не ходжу. Їжте те, що з собою привезли.

— Та ми нічого не брали! Думали, тут як завжди — стіл ломиться.

У цей час зайшла Настя з каструлькою гарячого борщу для баби Василини.

— О, а ти чого тут трешся? — грубо кинув син. — Йди звідси, приблудо. Самі розберемося.

Діти вигнали Настю і почали «сімейну раду». — Коротше, мамо, — почала старша донька. — Ти вже стара, ледь ходиш. Ми знайшли хороший будинок для літніх людей. Там догляд, харчування. А цю хату, трактор і техніку ми продамо. Гроші поділимо. Не пропадати ж майну.

Василина дивилася на них і не впізнавала.

— Ніякого пансіонату не буде. Я доживу вік у своїй хаті.

— Ну, мамо, через пів року ми вступимо в спадщину і все одно вирішимо це питання, — самовпевнено додав син.

— Немає ніякої спадщини, — тихо сказала Василина. — Батько за життя все на мене переписав, а ми разом — на Івана з Настею. Бо ви навіть на могилу до нього не зайшли, коли приїхали. Тільки в підпілля за салом заглянули.

Діти оніміли. Потім почався крик, образи, звинувачення в «старечому маразмі». Але того ж вечора вони всі поїхали. Навіть ночувати не лишилися — «немає умов».

Василина прожила рівно рік. Весь цей час вона жила в Івана з Настею. Вони облаштували їй теплу кімнату, доглядали як за рідною матір’ю. Вона померла в день річниці смерті Павла. Тихо, з посмішкою на вустах.

На сороковий день після її смерті до воріт знову під’їхали три дорогі автівки. Син старшої доньки переліз через паркан і відчинив хвіртку. Вони впевнено крокували до хати, але на поріг вийшла Настя.

— Ви що робите? Навіщо хвіртку ламаєте? — Це наш дім! — закричав син Василини. — Йди геть з нашої території, поки поліцію не викликали!

— Це мій дім, — спокійно відповіла Настя. — Баба Василина і дід Павло залишили його нам. Ось документи. А де ви були всі ці роки? Де ви були, коли вони за хлібом не могли сходити?

Діти подали до суду. Було довге розбирання, адвокати намагалися довести, що старі були не в собі. Але свідчення всього села, медичні довідки про те, хто насправді доглядав пенсіонерів, і чітко оформлений заповіт не залишили їм шансів.

Позови було відхилено. Тепер у тій хаті живуть Іван з Настею. Кожну суботу вони ходять на цвинтар, приносять свіжі квіти на могили з написами «Самойлов Павло» та «Самойлова Василина». Вони згадують їх зі світлою сумом, як людей, що подарували їм дім, а самі отримали натомість те, що дорожче за будь-які гроші — щиру турботу до останнього подиху.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.