— Софіє, донечко, почекай, — голос Ольги, матері, у слухавці тремтів, ламаючись на високих нотах, наче вона намагалася стримати цілий водоспад слів, що рвалися назовні. — Це справді не так, як тобі здається. Ми з татом, з Михайлом, довго радилися, і…
Софія міцніше стиснула свій старенький мобільний телефон, відчуваючи, як кінчики пальців побіліли від напруги. За вікном її орендованої, крихітної квартирки на київському Подолі м’яко, майже беззвучно, падав лапатий сніг, огортаючи сірі дахи старовинних будинків і бруківку внизу в біле, ідилічне покривало. Але всередині Софії не було ані краплі ідилії — там бушувала справжня, крижана заметіль. Вона стояла біля вікна, дивлячись на мерехтливі, невпинно миготливі вогні новорічних гірлянд, розвішаних на сусідньому балконі, і відчайдушно намагалася зібрати докупи розколоті думки. Як, як, взагалі це сталося?
Ще рік тому все було набагато простіше, інакше, зрозуміліше — сім’я збиралася разом без зайвих роздумів, ділилася сміхом, що бринів під стелею, за великим столом, ділила мандарини та теплі, спільні спогади. А тепер… тепер вона, Софія, стала тією, кого, здавалося, тихенько, але рішуче, викреслили зі спільного майбутнього. Вона стала тягарем, запасним варіантом.
— Мамо, я все зрозуміла, — перебила Софія, змушуючи свій голос звучати абсолютно рівно, хоча внутрішня напруга загрожувала розірвати її на шматки. — Ви з татом вирішили, що Дарина — ваша єдина надійна опора. Зрештою, вона у Львові, успішна, з чоловіком Андрієм, з дітьми — Романом та Олесем. А я… я тут, у столиці, сама-самісінька, з роботою, яка ледве дозволяє мені не влізти у нові борги. Навіщо мені приїжджати, якщо я вже фактично для вас… ніхто?
У слухавці повисла тяжка, дзвінка пауза. Софія почула знайомий, гіркий звук, як мати тихенько шморгнула носом — цей звук завжди передвіщав сльози, і у дитинстві це було для Софії сигналом бігти з обіймами, просити вибачення після будь-якої, навіть найнезначнішої сварки. Але зараз… зараз цей звук пролунав як холодна, розрахована маніпуляція, як остання спроба розжалобити її.
— Софієчко, будь ласка, — нарешті прошепотіла мати, і її голос був сповнений істинної, а не удаваної муки. — Новий рік вже на порозі. Ми з батьком зовсім одні в цьому завеликому будинку. Дарина телефонувала, обіцяла приїхати, та… у них там свої, об’єктивні плани, діти хворіють, у Андрія робота. А ти… ти ж наша старша. Пам’ятаєш, як минулого року ми всією родиною ялинку прикрашали? Ти завжди була душею компанії, завжди приносила сміх.
Софія заплющила очі, і спогади нахлинули на неї, немов тепла, духмяна хвиля: насичений запах хвої, дзвінкий, розкотистий сміх батька Михайла, коли він заплутувався у старовинній, ще радянській гірлянді, Дарина, молодша сестричка, з її вічними, нездійсненними ідеями про те, як причепити зірку на саму верхівку. Вони жили у затишному селищі під Києвом, у тому самому великому будинку, який батьки будували своїми руками протягом тридцяти років. Величезний, з яблуневим садом, де влітку повітря було густим від цвіту, а взимку — кучугури снігу сягали пояса. Софія поїхала до столиці десять років тому, відразу після університету, шукаючи більшого, кращого життя. Дарина ж залишилася ближче до дому, вийшла заміж, народила двох синів. І ось тепер цей заповіт — цей невеликий, але такий руйнівний шматок паперу, який, здавалося, перекреслив усе її минуле та майбутнє.
Конфлікт, що повільно назрівав, вибухнув пів року тому. Софія приїхала на ювілей батька Михайла, і розмова, як це часто буває, зайшла про майбутнє. Батьки помітно постаріли: батькові було вже сімдесят п’ять, матері — сімдесят два. Здоров’я почало пустувати, як стара, зламана машина: тиск, серцеві напади, суглоби. Вони почали обережно говорити про заповіт, про те, щоб залишити все, весь будинок і маєток, Дарині, адже вона — “сімейна людина”, “осередок роду”. Софія була обурена — як так? Вона теж дочка, вона теж любить, теж допомагає, чим може. Регулярно переказує гроші на ліки, приїжджає у вихідні, коли випадає нагода. Але ні, Дарина — надійна, з родиною, а Софія — «самотня, вільна, сама по собі». Сварка була страшна, з криками, сльозами, звинуваченнями. Софія поїхала, гучно грюкнувши дверима, і відтоді спілкування обмежувалося рідкісними, сухими дзвінками.
— Мамо, я не приїду, — твердо сказала Софія, розплющуючи очі та дивлячись на сніжинки, що кружляли у світлі ліхтаря. — Нехай приїде Дарина. Адже вона тепер головна. Спадкоємиця. Вона має повне право зустрічати вас сама.
— Але Дарина далеко, — заперечила Ольга, і в її голосі промайнула нотка справжнього, відчайдушного розпачу. — Потягом їхати із маленькими дітьми… Вони просто можуть не встигнути, не дістатися. А ми з татом… ми так хочемо бачити вас обох. Під однією ялинкою, як колись, до всіх цих розмов.
Софія гірко посміхнулася. Як колись? Колись не існувало заповіту, який чітко ділив дочок на «свою» та «чужу», на «гідну» та «запасну». Вона сіла на підвіконня, обхопивши коліна руками. Квартира була тісною, але вона була її власною — куплена в іпотеку, з видом на галасливу, але живу вулицю. Тут вона відчувала себе незалежною, але перед святами ця незалежність оберталася гострою, нестерпною самотністю.
— Я подумаю, — сказала вона нарешті, хоча глибоко в душі знала, що думати тут нема про що. Вона або зламається, або вистоїть. — Але не обіцяю.
— Дякую тобі, сонечко моє, — мати помітно пожвавішала, у її голосі з’явилася надія. — Зателефонуй Дарині, добре? Вона теж дуже хвилюється за нас.
Софія поклала слухавку і довго сиділа в абсолютній тиші, слухаючи лише розмірене цокання настінного годинника. Новий рік — за тиждень. Батьки у своєму великому будинку, з пишною ялинкою, олів’є та шампанським. А вона тут, зі скромною пляшкою вина та старим серіалом. Чи справедливо це? Чи справді заповіт виправдовує цю дистанцію?
На роботі того дня Софія ледве могла зосередитися. Вона працювала старшим менеджером у невеликій фірмі з організації святкових подій — планувала корпоративи, весілля, ювілеї. Іронія долі: вона допомагала іншим створювати радість та сімейну атмосферу, а своє власне свято перетворювала на особистий фарс. Колеги обговорювали плани — хтось їхав у Карпати, хтось до родичів у Європу. Софія посміхалася, кивала, але всередині все стискалося від болю.
Увечері вона рішуче набрала номер Дарини. Сестра відповіла одразу, її голос був бадьорий, дзвінкий, з легким, майже невловимим львівським акцентом, який вона набула після заміжжя.
— Софо, привіт! — вигукнула Дарина. — Мама вже дзвонила? Що там у них?
— Привіт, — Софія намагалася, щоб її тон залишався максимально нейтральним, діловим. — Так, дзвонила. Просить приїхати на Новий рік. Нас обох.
Повисла довга пауза. Софія уявила Дарину в її просторій квартирі біля Львова: чоловік Андрій, сини — п’ятирічний Роман і трирічний Олесь, — галасливо бігають навколо, вимагаючи уваги.
— Я б із радістю, — зітхнула Дарина. — Але Андрій на роботі до тридцятого, діти знову в садочку підхопили вірус. Потягом із двома малюками — це чисте пекло. Може, ми виберемося у січні?
— Ось бачиш, — Софія не змогла стримати прихованої гіркоти. — Ти далеко, з важливими планами. А я… я маю кинути все і мчати, бо я «старша»? Бо я виявилася єдиною вільною?
— Софо, не починай, — Дарина знизила голос, мабуть, відійшла у спальню, подалі від дітей. — Це через заповіт? Мама мені розповіла. Я не просила, чесно тобі кажу. Вони вирішили самі. Це їхнє, батьківське, рішення.
— Звісно, самі, — пирхнула Софія. — Тому що ти ідеальна: заміжня, діти, кар’єра. А я — невдаха, яка поїхала і «забула» про батьків.
— Це неправда, і ти це чудово знаєш, — Дарина зазвучала ображено. — Ти допомагаєш, я бачу твої перекази. Але ж батьки старіють, їм потрібна фізична допомога вдома. Прибирання, приготування їжі, до лікарні їх треба постійно возити.
— А я хіба не можу? — Софія встала і почала міряти кімнату кроками. — Я приїжджаю, коли є можливість. Але робота, відстань…
— Відстань — так, — погодилася Дарина. — Львів не ближче Києва. Але будинок величезний, його треба постійно утримувати. Батьки думають про практичне майбутнє, Софо. Вони налякані.
Майбутнє. Слово зависло у холодному повітрі. Софія зупинилася біля дзеркала, дивлячись на своє відображення: тридцять вісім років, втомлені очі, світле волосся, зібране у недбалий хвіст. Вона не вийшла заміж — були стосунки, але нічого, що можна було назвати «твердою опорою». Кар’єра застрягла на середньому, рутинному рівні. А Дарина… Дарина втілила у собі традиційний успіх.
— Добре, — сказала Софія, прийнявши рішення. — Я подумаю. Але якщо я поїду, то це буде не заради олів’є та хлопавок. Це буде заради справедливості.
— Що ти маєш на увазі? — насторожилася Дарина.
— Заповіт. Нехай перепишуть його. Порівну. Або я не приїду. Це моя умова.
Дарина тяжко зітхнула, наче несла на собі важкий камінь.
— Софіє, це ж їхнє рішення, батьківське. Я не маю права втручатися в це.
— Тоді і я не втручаюся в їхню самотність, — відрізала Софія і, не чекаючи відповіді, скинула дзвінок.
Вона кинулася на диван, дивлячись у стелю. Сніг за вікном посилився, швидко присипаючи сліди на вулиці. У голові вирував ураган думок: а раптом батьки дійсно мають рацію? Раптом Дарина справді впорається краще, як практична жінка? Але серце протестувало, кричало від болю — вона теж дочка, вона теж має право на любов і визнання.
Наступного дня мати Ольга зателефонувала знову, голос її був тихий і покірний.
— Софієчко, ми з батьком поговорили, — почала вона без передмов. — Дарина точно не зможе приїхати. Ми зовсім одні, доню…
Софія мовчала, слухаючи, як натягуються струни її власної рішучості.
— Приїжджай ти, — продовжувала мати благально. — Будь ласка. Ми все приготуємо, все буде, як ти любиш: ялинка, твої улюблені, фірмові пиріжки з капустою. Батько Михайло навіть купив той самий сорт мандаринів, який ти любиш найбільше.
— А заповіт? — запитала Софія прямо, різко.
Мати завагалася, її голос знову став тремтячим.
— Донечко, це не розмова для телефону. Приїдь, ми все обговоримо, як дорослі люди, віч-на-віч.
— Ні, мамо, — Софія похитала головою, хоч мати і не бачила цього жесту. — Спочатку обіцянка. Порівну. Інакше я залишаюся у Києві. Я не приїду бути нянькою для вашої самотності.
— Але Дарина…
— Дарина далеко. Нехай приїжджає, коли зможе. А я… я можу бути поруч. Але тільки в тому випадку, якщо ви побачите в мені дочку, а не ваш запасний, зручний варіант.
Мати розплакалася — тихо, стримуючи схлипування, які, проте, були чутні через динамік.
— Добре, — нарешті, після довгої паузи, сказала вона, витираючи сльози. — Ми подумаємо. Батько згоден поговорити. Приїжджай, хоча б поговорити.
Софія поклала слухавку і відчула дивне, несподіване полегшення. Вперше у житті вона поставила жорстку умову. Вона не благала, не виправдовувалася за своє життя. Вона просто сказала, як повинно бути.
Дні до Нового року тяглися нестерпно повільно. Софія взяла відпустку, купила квиток на приміську електричку — лише година шляху до їхнього селища. Але в її душі вирувала буря: чи поїде вона? Що скаже батько? Михайло завжди був суворим, принциповим, людиною слова. Мати — м’якою, але завжди підкорялася його рішенням.
Дарина телефонувала кілька разів — благала не тиснути на батьків, не створювати їм стресу.
— Вони літні люди, Софо, — говорила вона. — Заповіт — це був їхній спосіб забезпечити собі спокійне майбутнє, а мені — відповідальність. Будинок великий, податки, постійний ремонт.
— А моя допомога? — парирувала Софія, голос її був різким. — Я можу переїхати ближче, якщо це необхідно. Знайти роботу в області, на півставки.
— Ти? У нашій глушині? — Дарина тихо розсміялася, але без тіні злості. — Ти ж тепер справжній, стовідсотковий міський житель.
— Можливо, я й повернуся, — задумливо сказала Софія. — Якщо буде заради чогось більшого, ніж просто олів’є.
Сестра замовкла, переварюючи цю думку.
— Гаразд, — сказала Дарина. — Я теж поговорю з ними, з м’якістю. Але обіцяй мені одне: не сваритися, коли приїдеш.
— Обіцяю приїхати лише, якщо вони погодяться переписати його.
Двадцять восьме грудня. Софія зібрала дорожню сумку: найтепліший светр, прості, але щирі подарунки — м’який плед для матері Ольги, рідкісна книга для батька Михайла і, про всяк випадок, іграшки для племінників, якщо Дарина раптом зможе приїхати. Електричка відходила ввечері, щоб прибути якраз до святкової вечері.
Дорогою вона дивилася у вікно: безкраї снігові поля, дачні будиночки під пухнастими шапками снігу, поодинокі, рідкісні вогники у віконцях. Згадувала дитинство — як вони з Дариною ліпили величезних сніговиків, каталися на саморобних санчатах з високої гірки біля річки. Батьки тоді були молодими, сильними, повними енергії. Батько — інженер на заводі, мати — вчителька молодших класів. Будинок будували у всі вихідні, кожною вільною хвилиною, всією родиною, вкладаючи туди свою душу.
Приїхавши, Софія вийшла на маленький, засніжений перон станції. Крижане, чисте повітря вдарило в обличчя, пахло димом із печей та морозною свіжістю. Таксі до селища — лише десять хвилин, але дорога здавалася вічністю.
Двері відчинила мати: постаріла, помітно схудла, з сивиною на скронях, але з тією ж теплою, щирою посмішкою, як у дитинстві.
— Софієчко! — Вона обійняла дочку, притиснувши її до себе з такою силою, що Софія ледь не задихнулася. — Нарешті ти тут.
Батько Михайло стояв у коридорі — високий, попри вік, з дерев’яною паличкою в руці, його постава залишалася гордою.
— Привіт, доню, — сказав він хрипко. — Проходь. Як доїхала?
Будинок зустрів її знайомими, рідними запахами, які можна було відчути лише тут: ялинка, пироги, тепле, старе дерево та запах вогню з каміна. Ялинка у вітальні — справжня, лісова, до самої стелі, прикрашена тими самими, ще бабусиними, радянськими іграшками. На столі — закуски, шампанське, що чекає своєї години.
— Сідай швидше, — мати метушилася на кухні. — Вечеря вже готова.
За столом розмова спочатку йшла про несуттєве: погода, міські новини, сусіди, які купили нову машину, здоров’я. Софія терпляче чекала, коли вони перейдуть до головного.
Нарешті батько Михайло відкашлявся, його погляд став серйозним.
— Софо, ми з матір’ю серйозно поговорили. І з Дариною по телефону теж.
— І? — Софія підвела очі, стискаючи чашку в руці.
— Ми перепишемо заповіт, — сказав він просто, дивлячись їй прямо у вічі. — Порівну. Будинок — навпіл. Тобі та Дарині.
Мати Ольга кивнула, тихо витираючи сльози.
— Ми, мабуть, погарячкували. Ти теж наша дочка. І допомагаєш. Просто… Дарина ближче.
— Тепер я можу бути ближче, — тихо сказала Софія. — Якщо це необхідно, я переїду. Буду доглядати, допомагати.
Батько глянув на неї довгим, оцінюючим поглядом. У ньому не було осуду, лише глибока втома.
— Не треба переїжджати, якщо не хочеш. Живи своїм, повним життям. Але приїжджай частіше. І на всі свята — щоб були обидві.
Мати встала і швидко, немов злякавшись, обійняла Софію.
— Пробач нас, доню.
Вечір минув напрочуд тепло: прикрасили ялинку, згадували кумедні історії з минулого, сміялися. Дарина зателефонувала на планшет — привітала, обіцяла приїхати у січні з родиною.
Але вранці, тридцятого грудня, сталося те, чого Софія зовсім не очікувала. Батько покликав її до свого кабінету — старої, затишної кімнати, заставленої книгами та шахами.
— Сідай, — сказав він, обережно зачинивши двері.
Софія сіла, її серце забилося частіше.
— Заповіт — це одне, — почав батько. — Але є ще дещо, що ми вирішили. Ми з матір’ю вирішили продати дачу. Ту маленьку, що біля річки, де ви купалися. Гроші поділимо порівну. Тобі, можливо, на погашення іпотеки, Дарині — на машину або освіту дітям.
Софія завмерла.
— Продати? Але ж це… це стільки спогадів про дитинство.
— Спогади живуть у серці, Софо, — батько слабко посміхнувся. — А нам із матір’ю вже важко утримувати два будинки. І здоров’я… Лікар порадив, можливо, нам переїхати до міста, до невеличкої квартири, ближче до лікарні та аптек.
Це був справжній поворот. Софія відчула, як її світ трохи похитнувся. Батьки змінюють своє життя? І це частково через її ультиматум?
— А якщо я допоможу з утриманням? — відразу запропонувала вона.
— Ні, доню, — батько Михайло похитав головою. — Ми хочемо полегшити ваше життя. І собі. Ми не хочемо, щоб будинок перетворився на тягар.
Увечері Софія гуляла по саду сама. Сніг приємно хрумтів під ногами, зірки сяяли на чорному небі яскраво, немов діаманти. Вона думала: справжня справедливість — це не просто папір із підписом. Це турбота, це присутність. Це бачити потребу батьків, а не лише свій власний біль.
Дарина зателефонувала знову, схвильована.
— Софо, батьки сказали мені про дачу. Ти як на це реагуєш?
— Нормально, — відповіла Софія. — Головне, вони нарешті зрозуміли мій біль.
— Я приїду третього січня, — пообіцяла Дарина. — З дітьми. Давай разом зустрінемо Новий рік, хоч і пізно.
— Давай, — посміхнулася Софія, відчуваючи тепло.
Новий рік настав з боєм курантів по старому телевізору. Вони втрьох — Софія, Ольга, Михайло — підняли келихи.
— За сім’ю, — сказав батько.
— За обох дочок, — додала мати, її очі були зволожені щастям.
Софія цокнулася, відчуваючи тепло у грудях, що розливалося по тілу. Але в глибині душі вона знала: це лише початок. Дарина приїде, і тоді… тоді справжні розмови продовжаться. Про заповіти, про догляд, про спільне майбутнє. А поки що — яскравий салют за вікном, тихий сміх, і відчуття, що все у світі починає налагоджуватися.
Але третього січня, коли Дарина з Андрієм та дітьми нарешті приїхала, з’ясувалося щось несподіване, що перевернуло всю їхню попередню домовленість. Батьки зібрали всіх за великим столом і оголосили:
— Ми передумали щодо заповіту.
Софія завмерла з виделкою в руці. Дарина подивилася на батьків здивовано.
— Як це, передумали? — запитала Софія, відчуваючи, як її рішучість знову напружується.
Мати Ольга посміхнулася, і в цій посмішці було стільки мудрості, що Софія ледь не заплакала.
— Не порівну. Ми створимо сімейний фонд. Гроші від продажу дачі — на ваш загальний рахунок, Софо і Дарино. Для допомоги нам, поки ми живі. А будинок… будинок залишимо у спільній власності. Щоб ви обидві вирішували разом.
Батько Михайло рішуче кивнув головою.
— Так буде справедливіше. Ви ж сестри. Мусите триматися один за одного, вирішувати разом.
Дарина швидко взяла Софію за руку, стискаючи її долоню.
— Я згодна. Це мудре рішення, тату.
Софія лише кивнула, відчуваючи сльози на очах. Це було не через гроші. Це було через глибинне, батьківське розуміння її потреби бути визнаною.
Свято продовжилося: діти Роман і Олесь гасали по вітальні, дорослі згадували минуле. Але Софія знала — попереду ще багато розмов. Про те, хто візьме на себе догляд, хто приїжджатиме частіше. Вона була внутрішньо готова взяти на себе більше відповідальності. Адже тепер її не виключили. Вона — частина родини.
А потім, коли всі пішли спати, Софія вийшла на ґанок. Сніг падав тихо, огортаючи сліди. Вона подумала: Новий рік приніс не просто примирення. Він приніс вибір. І вона вибере бути поряд.
— Ми створимо фонд, — повторив батько, його очі переходили з Софії на Дарину, наче він читав їм важливий заповіт. — Гроші від дачі підуть туди. Ви обидві керуватимете ним. На наші потреби, поки ми тут. А будинок… будинок залишиться спільним. Щоб ніхто не відчував себе обділеним. Щоб не було відчуття, що один з вас «господар», а інший — «гість».
Дарина стиснула руку Софії під столом — тепло, міцно, як у дитинстві, коли вони ховалися під товстою ковдрою від гучної грози.
— Тату, ти серйозно? — Голос Дарини здригнувся, але в ньому не було протесту, лише глибоке здивування і радість. — Ми з Софою… разом?
— Разом, — кивнула мати, витираючи сльози кінцем фартуха, наче вона витирала все минуле. — Ви ж сестри. А сестри мають триматися один за одного. Ми з батьком це надто пізно зрозуміли.
Діти, Роман та Олесь, галасливо гралися у вітальні, ганяючи м’ячик, не розуміючи, про що так серйозно говорять дорослі. Андрій, чоловік Дарини, сидів мовчки, але в його очах читалося цілковите схвалення. Він завжди був людиною тихою, але надійною — тією самою опорою, яку Дарина свідомо вибрала.
Софія подивилася на батька. Його обличчя, оббите глибокими зморшками, здавалося незворушним, але вона, як дочка, бачила — це рішення далося йому надзвичайно важко. Роки внутрішніх суперечок, сумнівів, безсонних нічних розмов із матір’ю. І ось — остаточний, мудрий підсумок.
— А якщо ми не спрацюємось? — тихо запитала Софія, хоча відчувала, що це лише формальність.
— Спрацюєте, — батько посміхнувся краєм губ. — Ви — наші дочки. Кров одна. Справу свою знайдете.
Вечір тривав довго, затишно. Діти були укладені спати, дорослі залишилися за столом із чаєм та залишками святкового торта. Розмови текли неспішно: про дачу, яку тепер офіційно продадуть навесні, про те, як допомогти батькам переїхати ближче до міста, у квартиру поменше, але з ліфтом та аптекою поряд. Софія слухала, киваючи, і раптом її осяйнула думка — вона не поїде до Києва завтра. Залишиться. Хоча б на тиждень, щоб налагодити логістику.
— Я візьму відпустку за свій рахунок, — сказала вона, коли мати Ольга почала збирати посуд. — Допоможу з речами, з лікарем. А потім… потім подумаю, як мені тут ближче влаштуватися.
Дарина підвела очі, її обличчя засвітилося радістю.
— Ти серйозно? Ти справді переїдеш?
— Не одразу, — Софія знизала плечима. — Але приїжджатиму частіше. Роботу можна робити частково віддалено. А будинок… будинок тепер наш спільний, Дарино. Наше спільне місце сили.
Андрій кивнув головою, підтримуючи.
— Якщо буде потрібно, я допоможу з ремонтом. У мене є чудовий друг — підрядник, що робить усе якісно.
Мати розплакалася — тихо, але цього разу то були сльози абсолютного, чистого щастя. Батько Михайло підвівся, важко, але рішуче, підійшов до Софії, обійняв її за плечі.
— Дякую, доню. Дякую за розуміння.
Ніч минула спокійно. Софія спала у своїй старій кімнаті — шпалери вицвіли, але ліжко було те саме, з продавленим матрацом, яке пам’ятало всі її дитячі мрії. Вранці Дарина з родиною поїхала — Андрій поспішав на роботу, діти — до садочка. Вони обіцяли повернутися за тиждень, до Різдва.
— Подзвони, як доїдете, — сказала Софія, проводжаючи їх біля хвіртки.
— Обов’язково подзвоню, — Дарина міцно обняла сестру. — І… вибач, Софо, що я не приїхала раніше. Я думала, батьки впораються самі.
— Тепер упораємось разом, — відповіла Софія, відчуваючи себе вперше за багато років — вдома.
Дні потекли рівно, розмірено. Софія відвезла батька до кардіолога — призначили нові ліки, порекомендували довгі, неспішні прогулянки. Мати Ольга навчила її пекти свої знамениті пиріжки — з капустою та яйцем, саме такі, як у дитинстві. Вечорами вони сиділи біля розпаленого каміна, пили чай з м’ятою, що росла у їхньому саду, дивилися старі, потерті фотоальбоми.
— Ось ти, Софієчко, у першому класі, — мати показувала альбом . — А ось Дарина з довгими косичками. Пам’ятаєш, як ви билися через ту ляльку Барбі?
— Пам’ятаю, — посміхнулася Софія. — Я майже завжди їй поступалася.
— Не завжди, — батько Михайло підморгнув. — Але найчастіше. Бо ти — старша.
Якось увечері, коли сніг падав великими пластівцями, Софія вийшла на ґанок. Будинок стояв темний, лише тепле світло з вікна кухні падало на кучугури. Вона вдихнула морозне, колюче повітря — чисте, з яскравим запахом хвої. У кишені завібрував телефон — Дарина.
— Як ви там? — Голос сестри був втомлений, але теплий.
— Чудово, — відповіла Софія. — Тато спить, мама пече. Я… я залишаюся до лютого, Дарино.
— Правда? — Дарина помітно пожвавішала. — Я приїду на вихідних. З дітьми. Нехай вони звикають до бабусі з дідусем, поки ми ще тут.
— Приїжджай, — Софія посміхнулася в темряву. — Місця вистачить.
Січень приніс суттєві зміни. Софія знайшла підробіток віддалено — організовувала складні онлайн-заходи. Батьки подали документи на продаж дачі — покупець знайшовся швидко, молода сім’я з Києва. Гроші перевели у сімейний фонд — юрист, старий друг батька, все офіційно оформив.
— Тепер ви обидві — опікуни цього фонду, — сказав він, вручаючи папери. — І головні спадкоємиці спільного будинку.
Лютий. Софія повернулася до Києва — справи, квартира, друзі. Але кожні вихідні — електричка, година колії, і вона вже вдома. Дарина приїжджала рідше, але телефонувала щодня. Діти звикли — Роман кликав Софію «тітка Софа», Олесь тягнув до неї ручки.
Якось, у березні, мати Ольга зателефонувала.
— Софієчко, терміново приїжджай. Батько… йому значно гірше.
Софія покинула все — роботу, зустрічі. Приїхала глибокої ночі. Батько Михайло лежав у ліжку, блідий, але при свідомості, його погляд був чистим.
— Дочка, — прошепотів він, беручи її за руку. — Дякую, що ти поряд.
— Я завжди поруч, тату, — Софія стиснула його пальці, відчуваючи крихкість життя.
Дарина приїхала наступного дня. Вони чергували біля ліжка по черзі — не сперечаючись, не звинувачуючи одна одну. Лікар приходив щодня. Серце Михайла слабшало.
У квітні батька не стало. Тихо, уві сні, у своєму будинку. Мати Ольга плакала, але не голосно — сили скінчились, але була вдячність. Софія та Дарина організували все — похорон, поминки, папери.
— Він хотів, щоб ви були разом, — сказала мати на цвинтарі, дивлячись на свіжий горбок.
— Ми разом, — Дарина міцно обняла сестру. — Тепер завжди.
Будинок спорожнів. Мати переїхала до Києва — у маленьку, затишну квартиру поряд із Софією. Дарина приїжджала у вихідні, діти бігали по кімнатах, їхній сміх став голосом самого будинку.
— Що ми робитимемо з будинком? — запитала Софія, коли вони сиділи у саду, під весняним цвітом яблуні.
— Залишимо, — кивнула Дарина. — Влітку — з дітьми. Взимку — на свята. Як колись. Як ми заслужили.
Сімейний фонд працював — гроші йшли на ліки, на доглядальницю для матері. Софія повністю перевелася на віддалену роботу, винайняла кімнату поруч із мамою. Дарина відкрила рахунок на освіту дітей.
Через рік, напередодні Нового року, вони зібралися знову. Велика ялинка, аромат пиріжків, дзвін шампанського. Мати Ольга сиділа у м’якому кріслі, діти Роман та Олесь розвішували гірлянди.
— За тата, — сказала Софія, піднімаючи келих.
— За сім’ю, — додала Дарина.
— За вас, дівчатка, — прошепотіла мати.
Сніг падав за вікном, тихо, як того вечора, коли все почалося. Софія подивилася на сестру — в її очах було розуміння, глибоке тепло. Спадщина виявилася не в будинку, не в грошах. Вона була в них самих.
А навесні, коли яблуні знову зацвіли, Софія вийшла у сад одна. Вітер ворушив листя, пахло квітами і надією. Вона заплющила очі і подумала: батько Михайло мав рацію. Спогади — у серці. І тепер воно було повне, а не розбите.
Але життя тривало, приносячи нові сюрпризи. Дарина народила третю дитину — дівчинку, яку назвали на честь бабусі Ольги. Софія зустріла чоловіка — тихого, надійного, з золотими руками майстра. Він допомагав із ремонтом, залишався на вихідні.
Мати слабшала, але посміхалася частіше. Діти росли. Будинок жив — сміхом, запахами, теплом.
І кожного Нового року вони збиралися під однією ялинкою. Дві сестри. Без розподілу, без образ. Тільки любов, яку батьки залишили — не на папері, а в серцях. А за вікном падав сніг, укриваючи старі, самотні сліди. І прокладаючи нові.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
