У ту неділю Рим дихав спекою, такою густою і солодкою, що здавалося, її можна намазувати на хліб, як тепле масло. У парку Ребібія, де щотижня збиралися наші жінки, шумів справжній вулик. Хтось передавав сумки з передачами на Україну, хтось ділився рецептами італійських соусів, а хтось просто сидів у затінку піній, заплющивши очі і на мить уявляючи, що він не в центрі Італії, а десь під старою грушею в рідному саду.

Ганна сиділа на лавці, трохи осторонь від галасливих компаній. Вона була втомлена. Шістнадцять років… Це ж подумати тільки — ціле життя. Вона приїхала сюди, коли волосся було ще зовсім чорним, а в очах не було цієї постійної соної втоми. Зараз їй було п’ятдесят, і вона звикла до всього: до того, що ранок починається з кави, яку вона варить своїй вередливій синьйорині Ельзі, до того, що її руки пахнуть мийними засобами, і до того, що її справжнє життя відбувається в коротких розмовах по Вайберу.

Вона витягла з сумки пляшку води, зробила ковток і раптом відчула на собі чийсь погляд. Недалеко, біля великого дерева, стояла жінка. Вона була одягнена просто, але з особливим смаком — світла блузка, охайні штани і такий вишуканий капелюшок, який зазвичай носять львівські пані на прогуляціях. Жінка дивилася на Ганну так, ніби намагалася згадати стару мелодію.

Ганна примружилася. Щось знайоме було в тому повороті голови, у тому, як вона тримала маленьку сумочку.

— Орися? — ледь чутно промовила Ганна, сама не вірячи своїм словам.

Жінка здригнулася, зробила кілька кроків ближче і раптом її обличчя освітилося такою щирою посмішкою, що зморшки біля очей розійшлися промінчиками.

— Ганнусю! Боже мій, невже це ти? Ганно!

Вони кинулися одна одній в обійми. У тому обіймі було все: запах рідного села, спогади про шкільні перерви, аромат свіжого сіна і гіркий присмак тридцятирічної розлуки. Вони плакали і сміялися одночасно, не звертаючи уваги на перехожих італійців, які з цікавістю озиралися на двох емоційних слов’янок.

— Орисю, як ти тут? Звідки? Ти ж була у Львові, ти ж пані, вчена! — Ганна тримала подругу за плечі, розглядаючи її обличчя.

— Ех, Ганнусю… Життя — воно таке, як той серпантин у горах: ніколи не знаєш, куди тебе занесе на наступному повороті, — Орися витерла очі хустинкою. — Давай сядемо, бо ноги вже не ті, що після випускного.

Вони вмостилися на лавці, і розмова потекла сама собою, наче чиста вода в потічку.

Ганна згадувала їхню молодість. Ох, яка ж Орися була тоді бойова! Вона марила наукою, великим містом, театрами. Коли Ганна сказала, що виходить за Степана, Орися ледь не розсварилася з нею. «Ти себе живцем закопуєш у ці грядки! — кричала вона тоді. — Нас Львів чекає, ми маємо світ побачити, а не тільки хвіст корови!».

— Ти була права тоді, Орисю, — тихо сказала Ганна. — Життя в селі мене швидко обтесало. Степан… ну, ти знаєш. Спочатку було добре, а потім горілка стала йому дорожча за мене і дітей. Я терпіла, бо «що люди скажуть». А коли Андрійкові прийшов час у Львів поступати, а Степан сказав, що грошей немає і «хай іде на ферму», у мене ніби щось всередині перегоріло.

Ганна розповідала, як збирала документи на візу, як плакала в поїзді, як перші три роки працювала без документів, боячись кожного поліцейського. Як доглядала за паралізованим дідусем, який не розмовляв, але все розумів і плакав разом з нею вечорами.

— Зате діти вивчені, — з гордістю додала Ганна. — Андрійко мій — архітектор, Наталя — лікар. Хату таку збудувала, що з району приїжджають дивитися. Але знаєш, що найстрашніше? Я ту хату будувала, щоб ми всі там разом були. А тепер вона стоїть порожня. Наталя в місті, Андрійко теж. Я тут, у Римі, міняю памперси синьйорині Ельзі. Іноді думаю: а для кого це все було?

Орися слухала, похитуючи головою. Її історія теж не була встелена трояндами.

— А я, Ганнусю, була «львівською панянкою». Чоловік — професор, я в інституті працювала. Жили в старій квартирі з високими стелями, ходили в оперу. А потім Союз розвалився, наука стала нікому не потрібна. Чоловік захворів, ліки коштували космічних грошей. Ми продали все, що могли. Коли він пішов, я залишилася в боргах, з маленькою пенсією і донькою Настею, якій треба було давати старт у житті.

Орися зізналася, що приїхала в Рим лише тиждень тому. Вона жила в знайомих на підлозі і шукала хоч якусь роботу. Їй було соромно перед донькою, вона казала Насті, що поїхала на конференцію чи в гості, а сама вночі плакала від страху перед невідомістю.

— Не бійся, дорогенька. Ти тепер не сама, — Ганна міцно стиснула руку подруги. — Я тут вже кожна собака знаю. Знайдемо тобі роботу, таку, щоб не дуже важко було. Наші жінки своїх не кидають.

Вони ще довго говорили про минуле, про те, як швидко біжить час. Аж раптом Орися згадала:

— Ой, Ганнусю, я ж головного не показала! Моя Настя… Вона така щаслива зараз. Вона у Львові знайшла свою долю. Нарешті він їй пропозицію зробив. Подивися, які вони гарні.

Орися дістала телефон, трохи невміло прогортала фотографії і простягнула Ганні.

Ганна взяла телефон. Сонце світило прямо на екран, і вона примружилася. На фото на фоні львівської Ратуші стояла пара. Дівчина — тендітна, світловолоса, з такими ж ясними очима, як у Орисі в молодості. І хлопець. Високий, плечистий, з тією особливою ямкою на підборідді, яка завжди була в Ганниного роду.

Серце Ганни раптом пропустило удар, а потім закалатало так швидко, що їй забракло повітря. Вона впізнала б цю посмішку з тисячі. Це був її Андрій. Її старший син, її гордість, який завжди казав у слухавку: «Мамо, не питай ні про що, скоро я тебе здивую».

— Орисю… — голос Ганни затремтів. — Орисю, ти тільки подивися уважно… Це ж мій Андрій. Це мій син.

У парку на мить стало так тихо, ніби всі розмови навколо замовкли за чиїмось знаком. Орися вихопила телефон, придивилася, потім подивилася на Ганну, потім знову на екран.

— Як? Як таке може бути? — здивувалася вона. — Настя казала, що його мама в Італії, що вона неймовірна жінка, яка всього досягла сама… Вона називала його прізвище, але мені воно нічого не сказало, стільки років пройшло…

— Мій син і твоя донька… — Ганна закрила обличчя руками і тихо заплакала. Але це були не ті сльози, що раніше. Це були сльози полегшення, ніби величезний камінь, який вона несла на плечах шістнадцять років, раптом розсипався на дрібний пісок.

Орися обійняла її, і вони загойдали одна одну, як діти.

— Ти тільки подивися, Ганнусю, який світ тісний, — крізь сльози сміялася Орися. — Ми з тобою колись мріяли про Львів, а зустрілися в Римі, щоб благословити спільних дітей. Виходить, що ми таки будемо родиною?

— Виходить, що так, сестричко, — відповіла Ганна, витираючи щоки. — Виходить, що поки ми тут спини гнули, вони там, вдома, долі свої докупи складали.

Ганна подивилася на сонячне римське небо. Раптом все навколо — і ця спека, і чужа мова, і важка праця — стало здаватися чимось не таким вже й страшним. Вона зрозуміла: всі її молитви за Андрія, всі ті гроші, які вона надсилала, кожна хвилина її самотності — все це було не дарма. Бог привів її сюди, щоб вона зустріла Орисю, а їхні діти зустрілися там, щоб закрити те коло, яке розірвалося тридцять років тому.

— Знаєш, що ми зараз зробимо? — Ганна підвелася, і в її очах з’явився той самий молодий вогник. — Ми зараз підемо в мій улюблений бар. Там варять найкращу каву в Римі. Ми візьмемо собі по величезному тістечку — хай там що, ми на це заслужили. І ми подзвонимо їм. Разом. По відеозв’язку.

— Ой, Ганнусю, а як же вони здивуються! — Орися теж підхопилася, поправляючи капелюшок.

— Хай дивуються! Хай знають, що мами все бачать, навіть через кордони, — Ганна взяла подругу під руку.

Вони йшли алеєю парку, італійське сонце м’яко лягало їм на плечі. Дві жінки, які колись розійшлися різними дорогами, тепер йшли однією. Вони говорили про те, яке весілля вони зроблять дітям у Львові.

— Я хочу, щоб музики були справжні, троїсті! — вигукувала Ганна. — А я знайду найкращу кондитерку, щоб торт був, як вежа на Ратуші! — додавала Орися.

Вони сперечалися, сміялися і планували, забувши про втому. Ганна раптом відчула, що вона не просто «заробітчанка» номер такий-то. Вона — майбутня свекруха, вона — мама, вона — людина, у якої попереду велике свято.

— Орисю, — раптом зупинилася Ганна. — А ти пам’ятаєш, як ми на випускному обіцяли одна одній, що ніколи не загубимося?

— Пам’ятаю, — тихо відповіла Орися. — Ми загубилися на тридцять років, щоб знайтися в Римі. Може, так і треба було? Щоб ми більше цінували кожну хвилину?

— Напевно, — Ганна зітхнула і посміхнулася. — Головне, що тепер ми знаємо: від своєї долі ні в селі, ні в університеті, ні в Італії не втечеш. Вона тебе сама знайде, навіть якщо ти від неї за тисячі кілометрів сховаєшся.

Вони зайшли в невеликий бар. Пахло свіжою випічкою і міцним еспресо. Ганна впевнено замовила каву італійською, а потім дістала телефон.

— Ну що, майбутня свахо? Готова побачити дітей?

Коли на екрані з’явилося здивоване обличчя Андрія, а поруч із ним — розгублена Настя, Ганна і Орися просто почали махати руками і сміятися.

— Мамо? Ви що, разом? — голос Андрія був сповнений шоку. — Разом, синку, тепер ми завжди будемо разом, — відповіла Ганна, відчуваючи, як тепла хвиля спокою розливається по всьому тілу.

Того вечора Ганна поверталася до своєї синьйорини Ельзи іншою людиною. Вона знала, що завтра знову буде миття підлоги і примхи старої жінки, але це більше не пригнічувало її. Бо десь там, за обрієм, її чекав великий ошатний дім, де скоро буде чутно не тільки вітер, а й сміх молодих людей. І в цьому домі тепер точно буде місце для Орісі, для Насті і для всіх їхніх спільних мрій, які нарешті почали збуватися.

Ганна засинала з посмішкою на губах. Вона зрозуміла важливу річ: життя — це не тільки важка праця і гроші. Це люди, яких ми любимо, і несподівані зустрічі, які дарує нам Бог саме тоді, коли ми найбільше цього потребуємо. Рим став для неї містом не вигнання, а благословення. І тепер вона точно знала, заради чого були ці шістнадцять років. Вони були заради цієї однієї неділі, заради цих сліз радості і заради того, щоб двоє колишніх подруг могли знову взятися за руки і піти в майбутнє, яке виявилося спільним назавжди.

Було тихо. Тільки італійські цикади співали свою вічну пісню під вікном. Але в думках Ганни звучали українські скрипки, які вже зовсім скоро заграють на найкращому весіллі у світі. Весіллі, де дві долі нарешті стануть однією, а дві мами зможуть просто сісти поруч і сказати одна одній: «Ми впоралися. Ми перемогли».

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.