Орися поверталася додому зі змішаними думками. Двадцять років на заробітках в Італії — не просто відрізок часу, це ціле життя. Вона поїхала туди майже дівчиною, наляканою бідністю, двома малими донечками й чоловіком, який з роками так і не навчився заробляти. А ще — з образою в серці на рідну сестру Аллу. Бо Алла тоді вийшла «вдало», як казали в селі: чоловік мав бізнес, будинок новий, огірки закривали не в банках, а в маленьких баночках з-під кави з Європи. А Орися? Орися збирала копійки на шкільні зошити дочкам і вночі мила сходові клітки, бо чоловік міг заробити хіба на цигарки.

Доки Алла наряджала дітей у гарні вбрання, Орися штопала донькам старі колготки й думала, як дожити до зарплати. Тоді й поїхала в Італію — тяжко, далеко, з болем у грудях, та з вірою, що вирятує своїх дітей. І вирятувала. Дочки виросли, мали все: телефони, гарні куртки, освіту, навіть подорожі, бо мама висилала, хоч сама ходила в одних кросівках три сезони.

За двадцять років вони з Аллою практично не бачилися. Життя саме розвело. Не було сварки — просто розійшлися. У кожної свої турботи, свої болі, свої радості. А потім навіть телефонувати одна одній стало ніяково.

І ось Орися повернулася — вдома, в своїй хаті. Тільки чомусь тепла там стало менше. Дочки — уже дорослі, мають свої життя. Начебто вона їх забезпечила всім, а тепер, коли мама вже поруч, почали віддалятися:

— Мамо, я зайнята…

— Мамо, не можу приїхати…

— Мамо, потім поговоримо…

Орися намагалася їх зрозуміти, мовляв, доньки дорослі, у них своє життя, але гірко їй було водночас, бо вона стільки для них зробила, а у них часу на неї немає.

Алла ж тим часом пережила своє: чоловіка не стало, син поїхав за кордон, зателефонує раз на два тижні. Дім великий, затишний, грошей вистачає, але в тиші інколи так дзвенить самотність, що хоч втікай із власної хати.

Орися не чекала дзвінка від сестри. Коли Алла вперше написала: «Треба зустрітися. Приходь у гості, хочу поговорити», — серце Орисі стислося.

«О, почалося… Грошей попросить. Або допомоги якась треба. Звикли всі зі мною по-італійському говорити», — буркнула сама до себе.

І почала відмовлятися:

— Та я зайнята…

— Сестро, то не час…

— Здоров’я щось не те…

Але Алла не відступала. Врешті, одного вечора, досить стривоженим голосом сказала:

— Орисю, приїжджай до мене. Це важливо. Я мушу тобі щось сказати.

І Ориса здалася, хоча навідувати сестру не мала бажання.

Їхала й думала: «Тільки каву візьму. Я ж з Італії повернулася, то вже хоч щось. І то шкода… Але що вже. Тільки грошей не дам. Не буду дурною».

З такими невеселими думками вона проїхала всю дорогу, бо була впевнена, що сестрі не вона потрібна, а її гроші. Але коли зайшла до сестри — завмерла. Алла зустрічала її щедро накритим столом, від якого тягнуло теплом дитинства. Вареники, як колись їхня мама ліпила — з картоплею, цибулею, ще й з шкварками. Борщ — густий, аж ложка стоїть. Сальце, хліб домашній, капустка квашена — все домашнє, тепле, рідне. І запах такий, ніби вона переступила поріг у їхню стару батьківську хату.

Алла вийшла із кухні, витираючи руки рушником, усміхнулася несміливо:

— Проходь, сестричко.

Сіли. Мовчали. Лише ложки дзенькали об тарілки.

Урешті Орися не витримала:

— Кажи вже… Тобі гроші треба, чи що?

Алла підняла очі — сумні, добрі, вологі.

— Мені? Гроші? Та нащо вони мені? В мене й так є все. Хліб є, і до хліба є… Я не за тим тебе кликала.

Орися насупилася, такої відповіді вона не чекала. Внутрішня твердість почала танути, але вона ще трималася:

— То навіщо?

Алла відклала ложку й взяла її руку — так, як мама колись робила, коли вони були дітьми.

— Бо ти моя сестра, Орисю. Єдина. Найрідніша. І я не знаю, скільки нам Бог відміряв. Але я не хочу йти з цього світу з відчуттям, що ми в вирі буднів втратили одна одну. Я хочу, щоб ти знала: я тебе люблю. Я скучила.

У Орисі ніби щось у грудях хруснуло. Все, що вона носила двадцять років — образа, гордість, гіркота, самотність, — раптом стало м’яким, як той домашній хліб.

— Алло… Я думала… я думала, ти мене покликала за чимось…

— Та що ти, — зітхнула сестра. — В мене є гроші. Є господарство. Але немає того, хто би прийшов і сів отак поруч. Ти — моя найрідніша людина в цьому світі.

І вони раптом обидві заплакали — тихо, без ридань, як дорослі жінки, що пережили надто багато.

Алла подала їй миску вареників.

— Їж, сестричко, це з любов’ю. Ти, певно, в своїй Італії скучила за ними?

А Ориса сказала те, що давно хотіла, але ніколи не наважувалася:

— Мені теж тебе бракувало.

Вони сиділи до пізньої ночі. Говорили про молодість, про маму, про своїх дітей, про те, як швидко минуло життя. І вперше за багато років почувалися не чужими, а рідними.

Коли Орися поверталася додому, вона тримала в руках вузлик із сальцем і капустою, який Алла сунула їй «на доріжку». І сміялася крізь сльози:

«От дурна… Я ж навіть каву шкодувала…»

А в серці було так тепло, наче хтось повернув їй частинку життя, яку вона давно загубила.

Бо інколи найбільший скарб — не гроші й не подарунки, а обійми рідної сестри, що чекає тебе не заради вигоди, а заради любові — просто так.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.