Орися поверталася додому зі змішаними думками. Двадцять років на заробітках в Італії — не просто відрізок часу, це ціле життя. Вона поїхала туди майже дівчиною, наляканою бідністю, двома малими донечками й чоловіком, який з роками так і не навчився заробляти. А ще — з образою в серці на рідну сестру Аллу. Бо Алла тоді вийшла «вдало», як казали в селі: чоловік мав бізнес, будинок новий, огірки закривали не в банках, а в маленьких баночках з-під кави з Європи. А Орися? Орися збирала копійки на шкільні зошити дочкам і вночі мила сходові клітки, бо чоловік міг заробити хіба на цигарки.
Доки Алла наряджала дітей у гарні вбрання, Орися штопала донькам старі колготки й думала, як дожити до зарплати. Тоді й поїхала в Італію — тяжко, далеко, з болем у грудях, та з вірою, що вирятує своїх дітей. І вирятувала. Дочки виросли, мали все: телефони, гарні куртки, освіту, навіть подорожі, бо мама висилала, хоч сама ходила в одних кросівках три сезони.
За двадцять років вони з Аллою практично не бачилися. Життя саме розвело. Не було сварки — просто розійшлися. У кожної свої турботи, свої болі, свої радості. А потім навіть телефонувати одна одній стало ніяково.
І ось Орися повернулася — вдома, в своїй хаті. Тільки чомусь тепла там стало менше. Дочки — уже дорослі, мають свої життя. Начебто вона їх забезпечила всім, а тепер, коли мама вже поруч, почали віддалятися:
— Мамо, я зайнята…
— Мамо, не можу приїхати…
— Мамо, потім поговоримо…
Орися намагалася їх зрозуміти, мовляв, доньки дорослі, у них своє життя, але гірко їй було водночас, бо вона стільки для них зробила, а у них часу на неї немає.
Алла ж тим часом пережила своє: чоловіка не стало, син поїхав за кордон, зателефонує раз на два тижні. Дім великий, затишний, грошей вистачає, але в тиші інколи так дзвенить самотність, що хоч втікай із власної хати.
Орися не чекала дзвінка від сестри. Коли Алла вперше написала: «Треба зустрітися. Приходь у гості, хочу поговорити», — серце Орисі стислося.
«О, почалося… Грошей попросить. Або допомоги якась треба. Звикли всі зі мною по-італійському говорити», — буркнула сама до себе.
І почала відмовлятися:
— Та я зайнята…
— Сестро, то не час…
— Здоров’я щось не те…
Але Алла не відступала. Врешті, одного вечора, досить стривоженим голосом сказала:
— Орисю, приїжджай до мене. Це важливо. Я мушу тобі щось сказати.
І Ориса здалася, хоча навідувати сестру не мала бажання.
Їхала й думала: «Тільки каву візьму. Я ж з Італії повернулася, то вже хоч щось. І то шкода… Але що вже. Тільки грошей не дам. Не буду дурною».
З такими невеселими думками вона проїхала всю дорогу, бо була впевнена, що сестрі не вона потрібна, а її гроші. Але коли зайшла до сестри — завмерла. Алла зустрічала її щедро накритим столом, від якого тягнуло теплом дитинства. Вареники, як колись їхня мама ліпила — з картоплею, цибулею, ще й з шкварками. Борщ — густий, аж ложка стоїть. Сальце, хліб домашній, капустка квашена — все домашнє, тепле, рідне. І запах такий, ніби вона переступила поріг у їхню стару батьківську хату.
Алла вийшла із кухні, витираючи руки рушником, усміхнулася несміливо:
— Проходь, сестричко.
Сіли. Мовчали. Лише ложки дзенькали об тарілки.
Урешті Орися не витримала:
— Кажи вже… Тобі гроші треба, чи що?
Алла підняла очі — сумні, добрі, вологі.
— Мені? Гроші? Та нащо вони мені? В мене й так є все. Хліб є, і до хліба є… Я не за тим тебе кликала.
Орися насупилася, такої відповіді вона не чекала. Внутрішня твердість почала танути, але вона ще трималася:
— То навіщо?
Алла відклала ложку й взяла її руку — так, як мама колись робила, коли вони були дітьми.
— Бо ти моя сестра, Орисю. Єдина. Найрідніша. І я не знаю, скільки нам Бог відміряв. Але я не хочу йти з цього світу з відчуттям, що ми в вирі буднів втратили одна одну. Я хочу, щоб ти знала: я тебе люблю. Я скучила.
У Орисі ніби щось у грудях хруснуло. Все, що вона носила двадцять років — образа, гордість, гіркота, самотність, — раптом стало м’яким, як той домашній хліб.
— Алло… Я думала… я думала, ти мене покликала за чимось…
— Та що ти, — зітхнула сестра. — В мене є гроші. Є господарство. Але немає того, хто би прийшов і сів отак поруч. Ти — моя найрідніша людина в цьому світі.
І вони раптом обидві заплакали — тихо, без ридань, як дорослі жінки, що пережили надто багато.
Алла подала їй миску вареників.
— Їж, сестричко, це з любов’ю. Ти, певно, в своїй Італії скучила за ними?
А Ориса сказала те, що давно хотіла, але ніколи не наважувалася:
— Мені теж тебе бракувало.
Вони сиділи до пізньої ночі. Говорили про молодість, про маму, про своїх дітей, про те, як швидко минуло життя. І вперше за багато років почувалися не чужими, а рідними.
Коли Орися поверталася додому, вона тримала в руках вузлик із сальцем і капустою, який Алла сунула їй «на доріжку». І сміялася крізь сльози:
«От дурна… Я ж навіть каву шкодувала…»
А в серці було так тепло, наче хтось повернув їй частинку життя, яку вона давно загубила.
Бо інколи найбільший скарб — не гроші й не подарунки, а обійми рідної сестри, що чекає тебе не заради вигоди, а заради любові — просто так.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
