Соломія прокинулася не від сигналу будильника, а від різкого звуку, що долинав із коридору.
Це був знайомий скрегіт металу об метал — хтось упевнено повертав ключ у замку.
Дівчина мимоволі стиснула ковдру, глянувши на годинник.
Була субота, заледве дев’ята ранку.
— Оресте, вставай! Попереду багато роботи! Чого розляглися, сонце вже високо! — голос пані Олени пролунав у квартирі як грім серед ясного неба.
Свекруха увійшла до спальні без жодного стуку, тримаючи в руках два величезні паперові пакети, з яких стирчала зелена цибуля та свіжі багети.
За нею дріботів Орест, намагаючись на ходу протерти очі.
— Мамо, ми ж домовлялися, — пробурмотів він, уникаючи погляду дружини.
— Про що ви там домовлялися? Що заростете пилом, поки я в передмісті квіти саджаю? — Олена Петрівна вже була на кухні, де почала розставляти продукти. — Соломіє, доню, годі ніжитися. Ти ж знаєш, я по суботах приїжджаю робити генеральне прибирання. У працюючої жінки на це часу катма, я ж розумію.
Соломія повільно піднялася з ліжка, відчуваючи, як у душі закипає холодне роздратування.
Вона працювала проєктною менеджеркою у великій IT-компанії, і ці вихідні мали стати її єдиним шансом на перепочинок після важкого релізу.
— Доброго ранку, Олено Петрівно. Ми не очікували на ваш візит сьогодні. Взагалі-то, я планую прибрати сама трохи пізніше.
— Та бачу я твоє прибирання! Глянь на це підвіконня — тут же можна картоплю садити! — Свекруха провела пальцем по білому пластику. — Оресте, синку, ну подивися сам! Як ти в такому пилу живеш?
Орест лише винувато знизав плечима, намагаючись непомітно вислизнути до ванної.
Соломія відчула себе зайвою у власному домі.
Поки Соломія намагалася бодай випити кави, Олена Петрівна вже господарювала у вітальні.
Вона шурхотіла пакетами, дістаючи звідти важкі штори кольору стиглої вишні з золотими китицями.
— Ось, купила вчора на ринку. Справжня турецька якість! Бо ці ваші сірі ганчірки на вікнах. Наче в лікарні, чесне слово. Ніякого затишку. Зараз перечепимо.
— Олено Петрівно, зачекайте! — Соломія поставила чашку на стіл. — Ці «сірі ганчірки» — натуральний льон. Я їх спеціально замовляла під інтер’єр. Мені подобається скандинавський стиль, мінімалізм. Будь ласка, залиште все як є.
— Мінімалізм — це від бідності чи лінощів, — відрізала свекруха. — А вдома має бути багато, красиво. Оресте, бери стільці, допоможеш матері!
Соломія дивилася, як її чоловік мовчки витягує з комори невеличку драбину.
Її улюблені льняні штори, які вона обирала з такою любов’ю, через кілька хвилин уже лежали купою на дивані, наче непотріб.
— А це що за мотлох? — Олена Петрівна підняла з крісла старий вовняний плед у клітинку. — Побитий міллю, розтягнутий. Йому місце на смітнику.
— Не чіпайте! — Соломія майже вихопила плед із рук жінки. — Це річ мого дідуся. Він для мене дорогий як пам’ять.
— Пам’ять треба в серці тримати, а не розводити розсадник для кліщів. Оресте, винеси цей бруд, поки я не бачу.
Дівчина відчула, як пальці на пледі зблідли від напруги.
— Досить. Олено Петрівно, це моя квартира. Я тут господиня, і я вирішую, що викидати, а що купувати.
Свекруха випрямилася, її обличчя вмить стало непроникним.
— Твоя? Наскільки я пам’ятаю, тут живе мій син. Він тут прописаний. А отже, це наше спільне родинне гніздо. Не будь такою егоїсткою, Соломіє. Ми ж як краще хочемо.
Минуло кілька тижнів.
Тепер пані Олена з’являлася вже двічі на тиждень: у середу ввечері та в суботу вранці.
До її «десанту допомоги» приєдналася Дарина, сестра Ореста.
Вони поводилися так, ніби проводили інспекцію на ворожій території.
— Соломіє, ми тут порадили з мамою і вирішили: треба переклеїти шпалери в коридорі! — оголосила Дарина одного разу, розгортаючи рулони з квітковим принтом. — І цей комод треба винести, він тільки місце займає.
— Який ремонт? Я не збираюся нічого змінювати! — Соломія ледь стримувала сльози.
— Ой, ну що ти така консервативна? — Дарина прискіпливо оглянула стіни. — Треба трохи життя додати в ці стіни. Орест сказав, що йому теж подобається ідея. Правда, брате?
Орест, який саме проходив повз, лише прискорив крок, ховаючись у кабінеті.
— Ну, якщо мама каже, що треба оновити.
Соломія зрозуміла, що її голос у цій хаті стає дедалі тихішим.
Кожне слово свекрухи подавалося під соусом «турботи», але насправді це було систематичне знищення її особистого простору.
— Завтра прийдуть майстри, — безапеляційно заявила Олена Петрівна наступної п’ятниці телефоном. — Повісимо нові полиці, переставимо меблі в спальні. Я вже все розпланувала.
— Ніяких майстрів не буде, — твердо відповіла Соломія, перехопивши телефон у чоловіка. — Не приходьте завтра. Ми хочемо побути самі.
— Ти що собі дозволяєш?! Як ти розмовляєш зі старшими? Оресте, ти чуєш?! — голос у слухавці перейшов на ультразвук.
Соломія натиснула на кнопку завершення виклику й подивилася на чоловіка.
Орест був блідий, його руки ледь помітно тремтіли.
— Навіщо ти так з нею? Вона ж просто активна людина. Вона не може інакше, їй треба бути корисною.
— Оресте, прокинься! Вона не допомагає, вона захоплює наш дім! Вона викидає мої речі, вона зневажає мої смаки, вона приходить сюди, коли заманеться! Це не турбота, це пне зрозуміло що!
— Не перебільшуй. Ти просто надто вразлива. Можна ж просто потерпіти.
— Потерпіти? Оресте, я або вона. Я не можу більше ділити свій дім із твоїм минулим. Вибирай.
Він відвів очі:
— Не змушуй мене робити цей вибір. Це ж мама.
Наступного ранку, коли Олена Петрівна з’явилася на порозі з невідомим чоловіком у робочому комбінезоні, Соломія вже стояла в коридорі з зібраною валізою.
— О, то ти кудись їдеш? От і добре, не будеш заважати працювати! — весело вигукнула свекруха.
— Я йду, Оресте, — Соломія навіть не поглянула на жінку. — Подзвониш, коли згадаєш, що в тебе є власна родина, а не лише додаток до маминого сценарію.
Вона провела три дні в подруги.
Це були важкі дні, наповнені роздумами та сумнівами.
Орест дзвонив кожну годину.
Спочатку він благав повернутися, потім звинувачував, потім плакав.
Соломія була непохитною: «Тільки дії. Слова я вже чула».
На четвертий день він приїхав сам.
Він виглядав змученим, але в його погляді з’явилося щось нове — рішучість.
Він мовчки простягнув їй зв’язку ключів.
— Я змінив замок. У мами більше немає доступу до нашої квартири.
Соломія взяла ключі, відчуваючи, як серце пропускає удар.
— І як вона відреагувала?
— Був скандал. Вона кричала, що я невдячний син, що ти на мене погано впливаєш, що я забув, хто мене на ноги поставив. — Орест важко зітхнув. — Але я сказав їй, що поважаю її, проте мій дім — це не її власність. Що ми будемо раді бачити її в гостях, але тільки після попереднього дзвінка. І тільки тоді, коли нам обом буде зручно.
— Ти справді це зробив?
— Соломіє, коли ти пішла, я зрозумів, що без тебе ця квартира — просто коробка з непотрібними шторами. Я вибрав тебе. Вибач, що так довго не міг подорослішати.
Вони повернулися додому разом.
На дивані знову лежав старий плед у клітинку — Орест знайшов його і власноруч виправ.
Сірі льняні штори повернулися на свої місця.
Минуло кілька тижнів. Олена Петрівна не дзвонила, демонструючи образу.
Але врешті-решт серце матері не витримало тиші.
Одного вечора вона набрала Ореста:
— Синку, я приготувала вареники з вишнею. Може, ви б зайшли до мене в неділю? Якщо у вас є час.
Орест поглянув на Соломію.
Вона кивнула.
— Прийдемо, мамо. Дякуємо за запрошення.
Візит до свекрухи був стриманим, але спокійним.
Олена Петрівна більше не намагалася давати поради щодо інтер’єру, хоча по її обличчю було видно, як важко їй стримуватися.
За столом панувала ввічлива атмосфера.
— Я просто хотіла бути потрібною, — раптом сказала вона, наливаючи чай. — Мені здавалося, що ви ще діти.
— Олено Петрівно, — Соломія м’яко торкнулася її руки. — Ми цінуємо вашу любов. Але ми вже дорослі. Нам треба будувати власний світ, навіть якщо ми в ньому будемо робити помилки. Допомога — це коли про неї просять.
Жінка посмутніла, але вперше в житті не стала сперечатися. Вона лише кивнула.
Повертаючись додому, Соломія відчувала неймовірну легкість.
Вечірній Київ світився тисячами вогнів, і кожен з них був маленьким всесвітом якоїсь родини.
Вдома Соломія закуталася в дідусів плед і ввімкнула телевізор.
Орест сів поруч. Квартира дихала спокоєм і затишком.
Тепер це був справді їхній дім — територія, де панували любов, повага і чітко окреслені межі, які робили їхню сім’ю сильнішою.
— Знаєш, — прошепотіла Соломія, — ці сірі штори сьогодні виглядають особливо красиво.
— Вони ідеальні, — відповів Орест. — Як і наше майбутнє.
За вікном панувала тиха ніч, а в серцях — мир, який вони вибороли разом.
Як добре вчасно поставити батьків на місце, щоб вони не втручалися в життя сім’ї.
Чи мама має право бути присутньою в квартирі молодих дітей, адже від батьків не можна відмовлятися, щоб вони себе не вважали непотрібними? Як гадаєте ви?
Фото ілюстративне.
