Тридцять років… Ціле життя. Саме стільки Орест Іванович зводив свій дім – цеглинка до цеглинки, дощі, морози, мозолі, заробітки. Він їздив у Чехію, потім у Польщу, на будівництво, аби тільки поставити хату – таку, щоб син мав де жити, щоб не тинявся по чужих квартирах. А Ганна Степанівна теж не сиділа без діла: по кілька місяців у Польщі на полуницях, на фабриках, було що і літніх людей доглядала. Вони обоє тягли, не для себе – для майбутнього свого єдиного сина Іванка.

Тепер їхній дім стояв на краю села, великий, гарний, доглянутий. На городі – яблуні, під вікном – рожі, в саду – альтанка. Вечорами вони сиділи разом, пили чай і згадували, як колись вони починали з чужих хатів, не маючи власного кутка.

Та от син, їхня єдина дитина, прийшов одного дня з новиною:

– Мамо, тату, я одружуюся.

– Ой, Боже, нарешті! – зраділа Ганна Степанівна, навіть заплакала від радості. – А хто вона?

– Марічка. Гарна, добра, з міста. Тільки… – Іван зам’явся. – Ми вирішили, що не хочемо жити в селі. Хочемо купити квартиру.

Орест Іванович глянув на сина здивовано:

– А будинок? Ми ж будували його таким великим з розрахунку, що ти житимеш з нами.

– Ну… – Іван ковтнув слину. – Вам такої великої хати не треба… Може, продасте її? Купите собі щось менше. А я б ті гроші вклав у квартиру.

Тиша впала така, що чути було, як цвіркун цвіркнув за вікном.

– То ти хочеш, щоб ми продали те, що все життя будували? – повільно вимовив Орест.

– Тату, ви ж самі кажете – то для мене! От і допоможіть. Ми не хочемо з Марічкою жити під одним дахом із вами, бо знаєте, як воно буває…

– Іване, – різко сказав батько. – Я цю хату своїми руками робив! Усе – кожна цеглина – через піт і біль! А ти хочеш, щоб я її продав?

Іван тільки мовчав, а тоді опустив голову.

Ганна Степанівна сіла поруч, узяла його за руку:

– Оресте, не кип’ятись. Я розумію сина. Пам’ятаєш, як я жила з твоєю мамою? Кожен день – сльози, докори, бо щось не так зварила, не так помила. Я тоді мріяла жити окремо. А тепер я не хочу, щоб невістка таке переживала.

– То ти за нього?! – гримнув чоловік. – За те, щоб я своє життя продав?

– Не життя, Оресте, – тихо мовила вона. – Хату. Життя – то ми.

Він вийшов на двір. Ходив навколо хати, гладив рукою холодну стіну, як живу. “Тридцять років, – думав. – Тридцять років я клав себе сюди. А тепер це просто… квартира для молодих”.

Уночі він не спав. Ганна теж лежала мовчки. Лише під ранок сказала:

– Ми виховали сина, Оресте. Для чого? Щоб мав краще життя. Якщо його щастя – у тій квартирі, може, ми не маємо права тримати його біля себе?

– А де ми будемо? – глухо спитав він.

– Купимо маленьку хатинку в селі поруч. Нам же багато не треба.

Слова дружини йому явно не подобалися. Але дивлячись на Ганну, він раптом побачив: вона постаріла. Та сама жінка, що все життя поруч – то з сапкою, то з валізою до Польщі, то з молитвою, щоб він здоровий повернувся. І він зрозумів: можливо, вона має рацію.

Через місяць хату продали. Гроші розділили: більшу частину – синові, меншу – собі. Купили маленьку стареньку хатинку з садком і бузком біля вікна.

Коли Іван з Марічкою переїжджали в нову квартиру, Ганна плакала. Не від жалю, а від тих спогадів, що залишались у кожній кімнаті. Орест мовчав. Він тримав її за руку і лише тихо сказав:

– Добре, що ми разом.

Минув рік. Молоді жили своїм життям, приїжджали рідко. А Ганна з Орестом тихо господарювали – садили квіти, поралися на городі, вечорами слухали цвіркунів.

Якось сусідка спитала:

– Оресте, не жалієш, що продав хату?

Він усміхнувся:

– Спершу жалів. А потім зрозумів: хата – то не цегла, то спогади. А спогади живуть у серці, не в стінах.

А Ганна додала:

– Найважливіше, щоб діти мали щастя. Бо якщо вони щасливі – то й ми не дарма жили.

Мораль цієї історії:

Іноді батькам доводиться відпускати те, що вони будували все життя – не тому, що не цінують, а тому, що люблять. Бо справжня любов – це не тримати, а відпускати з добром у серці.

А як ви вважаєте, чи правильно вчинили батьки, коли заради щастя сина подали свій будинок?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.